Сонце ледь торкнулося підвіконня, а на кухні Христини вже кипіла робота. Дівчина дбайливо розкладала по крафтових пакетах свіжу руколу, молодий кріп та пухнасті пучки шпинату.
Це був її перший справжній урожай з власної теплиці, в яку вона вклала кожну вільну гривню і кожну хвилину після основної роботи.
Раптом вхідні двері грюкнули так, що здригнувся старий сервант. До кухні ввалився Сергій — старший брат Христини, уособлення життєвого девізу «мені всі винні».
— О, Христь, якраз вчасно! — без привітання почав він, вихоплюючи з кошика найбільший огірок. — Ми з пацанами на шашлики збираємося. Збери мені там овочів, зелені побільше, ну і помідорів відсип. Тільки вибирай найкращі, щоб не соромно було на стіл поставити.
Христина завмерла з пучком редиски в руках.
— Сергію, поклади огірок на місце. Ці овочі вже замовлені й оплачені. Якщо тобі щось треба — на ринку повно всього.
— Ти що, з рідного брата гроші здиратимеш? — Сергій театрально приклав руку до грудей. — Я ж не на продаж прошу, а для душі! Тобі що, шкода трави, яка сама в землі росте?
— «Сама росте»? — Христина повільно поклала пакет на стіл. — Ти хоч раз бачив, як я о четвертій ранку йду в теплицю? Ти знаєш, скільки коштує система поливу чи добрива? Це не «трава», це моя робота.
— Робота — це в офісі сидіти, а це — так, городи копати, — пирхнув брат. — Коротше, не мороч голову. Давай пакет, я сам наберу.
Він простягнув руку до заготовлених ящиків, але Христина різко перегородила шлях.
— Вийди з кухні, Сергію.
— Що?
— Я сказала: вийди. І двері зачини з того боку. Ти не отримаєш ні листочка.
Коли за обуреним братом зачинилися двері, Христина видихнула. Але за п’ять хвилин на порозі з’явилася мати. В її очах читався німий докір.
— Христино, ну як так можна? — почала Ганна Петрівна, сплеснувши руками. — Чому ти виставила Сергія за двері? Він же хотів всього лише трохи овочів та зелені. Один він у тебе залишився з близьких…
— Мамо, я не рідного брата виставила, а нахабного нахлібника! — відрізала Христина, продовжуючи пакувати замовлення тремтячими руками.
— Навіщо ти так? Він просто простіше до всього ставиться.
— Простіше? Мамо, він тридцятирічний чоловік, який «шукає себе» вже п’ятий рік, сидячи на твоїй пенсії та моїх закрутках!
Минулого тижня він забрав останню банку меду, яку я берегла на подарунок. Вчора він «позичив» мої інструменти для саду і загубив їх десь у бур’янах. А сьогодні він приходить і вимагає результати моєї праці, ніби це його власність!
— Ну, він же чоловік, йому треба більше вітамінів… — невпевнено промовила мати.
— Йому треба совість! — вигукнула Христина. — Ти розумієш, що поки ти його виправдовуєш, він ніколи не ворухне пальцем?
Кожен огірок, який він з’їдає задарма — це мої недоспані ночі. Я не збираюся спонсорувати його пікніки з «пацанами».
— Ти стала дуже жорстокою, дочко. Гроші тебе зіпсували.
— Ні, мамо. Мене зіпсувало небажання бути безкоштовним додатком до його лінощів. Якщо Сергій хоче овочів — нехай бере лопату і допомагає мені в теплиці. Я пропонувала йому це місяць тому. Знаєш, що він відповів? Що в нього «спина не для того створена».
— Він просто не звик до такої праці…
— То нехай звикає до порожнього холодильника! — Христина рішуче підхопила ящики. — Більше жодної морквини він тут не отримає, поки не навчиться говорити «будь ласка» і поважати мою працю. І ти, мамо, якщо будеш потайки виносити йому пакунки — будеш сама оплачувати рахунки за воду для поливу.
Ганна Петрівна ображено підтиснула губи, але промовчала. Вона вперше побачила в очах доньки таку непохитну впевненість. Христина вийшла на подвір’я, де Сергій все ще крутився біля машини, очікуючи, що «мама все владнає».
— Ще тут? — холодно спитала вона. — Наступного разу, коли захочеш овочів, приходь з грошима. Або з моїм секатором, який ти загубив. Без цього — навіть не підходь до хвіртки.
Сергій хотів щось вставити про «сімейні цінності», але, зустрівшись із крижаним поглядом сестри, лише мовчки сів у машину. На кухні нарешті запанувала тиша, яка пахла свіжістю, працею і нарешті встановленими кордонами.
Минуло два тижні. Христина сподівалася, що її рішуча відмова стане для Сергія холодним душем, але вона недооцінила талант брата до маніпуляцій.
Замість того, щоб знайти роботу чи хоча б перепросити, Сергій обрав тактику «тихої війни». Він щодня заїжджав до матері, коли Христина була в теплицях, і годинами скаржився на несправедливу долю та «зажерливу» сестру.
Одного вівторка, повернувшись до хати раніше через раптову зливу, Христина застала на кухні справжній погром.
На столі лежали залишки розрізаної капусти, розсипана земля, а в центрі красувався порожній ящик з-під елітної розсади помідорів «Чорний принц», яку дівчина виписувала з-за кордону.
— Де розсада, мамо? — голос Христини був тихим, але в ньому відчувався метал.
Ганна Петрівна, яка саме ховала очі за миттям посуду, здригнулася.
— Сергійко забрав… Він сказав, що раз ти не даєш йому готове, то він сам посадить у себе під вікнами. Казав, що хоче теж «бізнесом» зайнятися, як ти.
— Сам посадить? Він хоч знає, що ці саджанці не можна просто встромити в болото під дощем? — Христина відчула, як до горла підступає клубок. — Це були замовні гібриди! Один такий корінь коштує як три кілограми тих огірків, що він зжер минулого разу!
У цей момент двері відчинилися, і ввалився Сергій — мокрий, брудний, але з переможною посмішкою.
— Ну що, сестричко, не чекала? Тепер я теж аграрій. Тільки твої помідори якісь кволі, половина поламалася, поки я їх у багажник пхав. Треба було краще пакувати.
Христина повільно підійшла до нього. Її кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки.
— Ти вкрав мою розсаду з закритого стелажа. Ти вдерся в мою робочу зону без дозволу.
— «Вкрав»? — Сергій зареготав, скидаючи брудні кросівки прямо посеред коридору. — Мамо, чуєш? Рідний брат взяв пару кущиків — і вже злодій! Та я тобі послугу зробив, розвантажив твої джунглі.
— Ти не взяв пару кущиків. Ти знищив контракт на поставку, за який я вже отримала завдаток! — вигукнула Христина. — Ти розумієш, що я тепер маю повертати людям гроші в подвійному розмірі? Ти, стратег диванний, хоч раз у житті за щось відповідав?
— Ой, почнеться зараз… Гроші, контракти, зобов’язання… — Сергій почав незграбно нарізати сало, яке мати дбайливо виставила на стіл. — Ти просто не вмієш жити по-сімейному. Все у тебе в папірцях та цифрах. А де душа? Де братська підтримка?
— Братська підтримка закінчується там, де починається відверте мародерство! — Христина вихопила ніж з його рук і встромила в дошку. — Слухай мене уважно. Ти зараз береш телефон, заходиш у свій додаток банку і перераховуєш мені вартість розсади. Прямо зараз.
— Ти що, здуріла? У мене там нуль! — огризнувся брат.
— Тоді віддавай ключі від машини. Я її продам на запчастини, якраз покрию збитки.
— Христино, доню, ну не треба так різко! — втрутилася мати. — Він же хотів як краще, хотів теж працювати…
— Мамо, досить! — Христина розвернулася до матері. — Твоя сліпа любов зробила з нього паразита. Він не працювати хоче, він хоче вкрасти мою ідею і мої ресурси, щоб через тиждень все засушити й сказати, що «насіння було погане».
Сергій підвівся, намагаючись виглядати грізно, хоча був на голову нижчий за сестру в її робочих черевиках.
— Знаєш що? Подавися ти своїми помідорами! Я їх взагалі викину в канаву, раз ти така жадібна!
— Тільки спробуй, — Христина зробила крок вперед. — Я вже викликала поліцію. Я сказала, що невідомий чоловік вчинив крадіжку з приватного підприємства. Оскільки ти тут не прописаний і не маєш стосунку до теплиць — це кримінальна стаття, Сергію.
У хаті на мить стало так тихо, що було чутно, як дощ барабанить по даху. Сергій зблід. Його самовпевненість почала осипатися, як суха штукатурка.
— Ти… ти не могла. Ти ж сестра.
— Я — підприємець. І я захищаю своє життя. Обирай: або ти повертаєш все, що вціліло, і забираєшся звідси назавжди, або ми розмовляємо з дільничним.
Мені байдуже, що скажуть сусіди. Мені байдуже на твої образи. Ти — дорослий чоловік, який поводиться як розпещена дитина, і я більше не буду твоєю нянькою.
Мати заридала, закривши обличчя фартухом. Сергій стояв, розгублено кліпаючи очима. Він звик, що жіночий крик — це просто емоції, які можна перечекати. Але спокійний, холодний тон Христини налякав його по-справжньому.
— Добре, добре! — закричав він, хапаючи свою куртку. — Забирай свій мотлох! Не потрібні мені твої бур’яни! Але знай — ти для мене більше не сестра. Ти — калькулятор на ніжках!
— Краще бути калькулятором, ніж нулем, який намагається на щось множитися, — кинула вона йому вслід.
Сергій вибіг під дощ, грюкнувши дверима так, що шибка таки тріснула. Христина сіла на стілець і закрила очі. Руки все ще дрижали, але в грудях замість звичного роздратування з’явилося дивне відчуття свободи.
— Навіщо ти так з ним? — схлипнула мати. — Тепер він точно не прийде.
— В цьому і був план, мамо, — тихо відповіла Христина. — Я хочу вирощувати квіти й овочі, а не почуття провини. Якщо він захоче повернутися як брат — я відкрию двері. Але як нахлібник він сюди дорогу забуде.
Вона підвелася, витерла сльозу, що мимоволі скотилася по щоці, і пішла наводити лад. Попереду було багато роботи — треба було рятувати те, що встиг понівечити «новоспечений аграрій».
Але тепер вона знала точно: на її території більше не буде паразитів — ні в теплиці, ні в житті.
Віра Лісова
