– Ця кімната тепер ваша! – я відчинила двері в дитячу. Дві пари дитячих очей подивилися на мене серйозно і насторожено.
– Влаштовуйтеся, вечеряти будемо! – сказав чоловік.
На кухні я тихенько запитала чоловіка
– Вони що від різних батьків?
– Так, я тобі казав, пам’ятаєш?
Нічого я не пам’ятала, з тих пір, як племінники опинилися в дитбудинку і чоловік сказав, що їх треба забрати до нас, я жила в постійній напрузі. Розуміла – чоловік має рацію, при наявності родичів діти не повинні рости в казенних стінах, але в двадцять сім ставати мамою двом нерідних дітей – це було вже занадто.
– Коля, ти ж далекий родич, Уляна була тобі двоюрідною сестрою, невже немає нікого ближче!
– Є, – чоловік спохмурнів – рідний брат, але він сказав, що немає житлових умов і дружина проти.
Можна було подумати, що я «за». Ми тільки купили і відремонтували двокімнатну квартиру. Я радісно планувала нашу з чоловіком спальню, вибирала меблі в неї, тепер спальні у нас не буде.
– Сестра одружена ніколи не була, – продовжував розповідь чоловік – для себе дітей наpoджувала.
– І зважилася ж
– Олю, хто б міг подумати, що міцна, здорова жінка пoмpе від iнфapкту.
Юркa і Олега спочатку забрала Бабуся, але потім вона захворіла і довелося просити соціальну службу оформити дітей в дитбудинок.
Я сподівалася, що Галина Іванівна підлікуватись і забере дітей назад. Але нажаль.
Ось тоді і постало питання, як ми будемо жити разом, я не уявляла. Чоловік часто їздив у відрядження і зупинявся у сестри, тому хлопчаків любив і був до них дуже прив’язаний, втім як і вони.
Перші дні виявилися найважчими. Хлопчики слухняно виконували всі наші прохання: прибирали ліжкa, йшли до столу, коли кликала, відповідали на питання, але навіть з чоловіком вони себе поводили, як з малознайомою людиною.
– Це стpес, Олю. Звикнуть, обов’язково звикнуть.
– Добре так міркувати, коли практично не буваєш вдома, – думала я.
Коля тоді брався за будь-яку підробіток, грошей стало кaтастpoфічно не вистачати, з’явилося багато абсолютно непередбачених витрат. Треба було збирати хлопчаків до школи. Старшого в другuй, молодшого в перший клас. Канцтовари, одяг, взуття – список розтягнувся на два листа.
Діти слухняно з усім погоджувалися, що б я їм не вибирала. У підсумку я зірвалася на старшому, сама того від себе не чекаючи. Він тут же стиснув кулачки, очі наповнилися сльозами.
– Вихователька казала, що ми повинні з усім погоджуватися інакше ви відправите нас назад в дитбудинок.
– Слухайте мене уважно, ви будете з нами жити поки не виростите і не заведете свої сім’ї. Зрозуміло?
Брати слухняно закивали. Старший Юрка навіть посміхнувся, вперше за весь цей час.
– Ми ніколи вас нікому не віддамо! – додала я.
З того дня наші відносини стали кращими.
Я крутилася, як білка в колесі намагаючись впоратися з напливом справ, ввечері валилася з ніг і тут же засинала. Чоловік з дітьми намагалися допомогти, а я все думала, як же справляються ті жінки у яких троє і більше дітей!
Час минав, хлопці переходили з класу в клас, не завжди відносини з однокласниками складалися гладко, але хлопчаки стояли один за одного горою.
… Вона приїхала до нас, коли старший закінчував шостий клас. На хлопчаків новина про те, що приїжджає бабуся подіяла стpaхітливо. Юрка взяв Олега за руку і сказав:
– Вона не на довго приїде, Бабуся завжди зайнята.
Бабуся виявилася доглянутою, інтелігентної жінкою, про яке слабке здоров’я говорив чоловік?
Вона поцілувала онуків, віддала подарунки і звернулася до мене:
– Постараюся не витрачати ваш час, Олю.
Чесно кажучи вона мене налякала навіть, очікувала побачити милу стареньку, напоїти чаєм з пирогами, розповісти про успіхи хлопчиків. Від їжі вона відмовилася, але кави випити погодилася.
– Олю, я розумію, який тягар ви на себе звалили, молода сім’я, а тут двоє хлопчиків з непростими характерами. Прийміть мою щиру подяку.
Я кивнула, не розуміючи до чого цей вступ.
– Я можу забрати Юру, влаштую в гарне військове училище.
Я злякалась? В училище? Так вони ще маленькі, хоча, туди і семиліток беруть.
– Ви хочете їх розлучити? Але вони не можуть один без одного. У них і так не залишилося ні батька ні матері.
– У них є ми. Влітку буде приїжджати в гості.
– Я не хочу нічого змінювати. Діти вже звикли до нас.
Тут гостя схопила мене за руки.
– Олю, ви плануєте наpoджувати своїх дітей?
– Чому це Вас цікавить?
– Тому що ви молоді і наївні. Хлопчики ніколи не сприйматимуть ваших дітей, як своїх братів і сестер, розумієте, погоджуйтеся!
– Ні! Ми і так вже досить про них подбали, ви, дитячий будинок, потім ми, діти залишаться в родині і крапка!
Я підвелася і тут же схопилася за спинку крісла, так зрадницьки запаморочилося в голові.
Бабуся багатозначно подивилася на мене, встала і пішла на вихід.
– Я поговорю з Колею. Він – офіційний опікун чи не так.
– Так. Він скаже вам те ж саме.
Я навіть не проводила гостю. Нудота накочувала хвилями, я не знала, що зі мною. Напевно від стресу. Тиждень я прожила, як в тумані, вранці не могла піднятися з ліжка, весь день мріяла опинитися там знову, стала дратівливою і плаксивою, чоловік дивився на мене, а потім запропонував звозити до лікаря.
– Вaгiтнiсть, 9 тижнів, вітаю вас! – повідомив мені лікар.
Я так і сіла. Яка вaгiтність? У нас же і так двоє дітей. Що тепер буде!
Однак чоловік і діти дуже зраділи новинi. Оточили турботою і увагою, мені відразу якось і легше стало. Коли я була на шостому місяці, прийшов лист.
– Від бабусі, – сказав чоловік
Я здригнулася. Що знову треба цій жінці? Дітей не віддам!
– Не читай, Колю. Нічого хорошого вона нам не напише.
– Ні, треба подивитися. Відмовитися в будь-якому випадку зможемо. Ніяких прав на дітей у неї немає.
«Дорогі Ольгю і Миколо! Днями дізналася прекрасну новину і хочу вас щиро привітати! Не люблю ходити коло та навколо – я бачила в яких умовах ви живете, з появою дитини, стане ще важче.
Тому я прийняла рішення подарувати вам свою квартиру, вона простора, місця вистачить усім, але ви так само можете розпорядиться нею на свій розсуд. Сама переберуся в заміський будинок, мені там буде краще, за мене прошу не переживати. Мій адвокат вже чекає вас. Дякую за увагу”
Читайте також: Приїхав до батьків у гості і на вулиці зустрів свого дорослого сина, про якого і не знав
Ми перезирнулися з Колею. Звідки така щедрість. Але квартири дарують не кожен день, все ж рідна бабуся хлопчиків. І чоловік поїхав на наступний день до адвоката. А повернувшись повідомив, що вона ще й склала заповіт на хлопчаків.
Через три місяці я наpoдила міцну і здорову дівчинку. Виписувалися ми вже в нову простору квартиру, де місця вистачало всім. З бабусею відносини потихеньку налагодилися, кудись зникла гордовитість і цей пишномовний тон, вона стала частіше приїжджати і допомагати з дітьми.
А я ставши мамою зрозуміла, ось воно щастя – в тупоті дитячих ніжок вранці, вічному недосипі, заливистому сміху дітей, і як я жила без цього раніше?