Оксана познайомилася з Максимом у квітні, коли цвіли каштани й здавалося, що життя нарешті налагоджується. Після двох років самотності вона вже змирилася з думкою, що «той самий» — це казка для наївних дівчат. А потім з’явився він.
Високий, усміхнений, з квітами на першому побаченні. Говорив компліменти, але не банальні, а ті, що показували — він справді дивиться на неї, а не просто відпрацьовує схему знайомства. Запам’ятав, що вона любить лате з корицею. Писав кожного ранку «Доброго дня, сонечко». Приносив шоколад з горіхами, бо вона раз згадала, що це її улюблений.
— Ну нарешті! — раділа подруга Маринка. — Нормальний чоловік, без тараканів у голові. Чіпляйся за нього обома руками.
Оксана й сама так думала. Перший місяць був наче з мелодрами: прогулянки парком, вечері при свічках, розмови до ранку. Максим розповідав про свою роботу в IT, про подорожі, про мрії побудувати власний будинок десь під Києвом.
— Ти знаєш, я завжди хотів сім’ю, — говорив він, дивлячись їй у вічі. — Справжню. Де люди один одного розуміють. Де довіра.
Оксана кивала. Вона теж хотіла саме такого — довіри, розуміння, простоти.
Перший дзвіночок пролунав на третьому тижні знайомства. Вони сиділи в кав’ярні, і на екрані її телефона спалахнуло повідомлення від колеги Сергія: «Оксано, завтра не забудь взяти ті файли для презентації».
Максим глянув на екран і нахмурився.
— Хто це?
— Колега з роботи. У нас завтра важлива презентація.
— А чому він так фамільярно пише? «Оксано». Ви що, близькі друзі?
Вона розсміялася:
— Та ні, Максиме, ми просто разом працюємо над проєктом. Що тут такого?
Він помовчав, потім усміхнувся, але усмішка вийшла якась напружена.
— Просто дивно. Чоловік пише жінці ввечері. Але добре, якщо ти кажеш, що це робота.
Оксана відчула легкий дискомфорт, але відмахнулася від цих думок. «Ревнує — значить, не байдужий», — заспокоїла себе.
Другий епізод стався через тиждень. Вона запланувала зустріч з подругами — щомісячна традиція, яку вони підтримували ще зі студентських років.
— У п’ятницю не зможу, у мене дівчата, — попередила Максима.
— Яке дівчата? — здивувався він.
— Ну, подруги. Ми завжди раз на місяць збираємося. Вино, розмови, знаєш.
Максим замовк, потім сказав повільно:
— Розумію. Просто я думав, ми проведемо вечір разом. Я вже й ресторан забронював.
— Любий, ти міг би попередити заздалегідь. Я не можу відмінити зустріч.
— Звісно, не можеш. Подруги важливіші.
У його голосі прозвучала образа. Оксана відчула провину.
— Максиме, це не так. Просто я не можу постійно міняти плани.
— Добре, — він усміхнувся, але в очах не було тепла. — Розумію. Йди до своїх подруг.
Увесь вечір з дівчатами Оксана не могла повністю розслабитися. Максим писав кожні півгодини: «Як там?», «Весело?», «Коли додому?». Маринка помітила.
— Оксано, він що, контролює тебе?
— Та ні, просто цікавиться.
— Це не цікавість. Це контроль.
— Маринко, не перебільшуй. Він турбується.
Подруга хитнула головою, але тему не продовжила.
Тиждень потому Максим запропонував познайомитися з його друзями. Вечір пройшов добре, компанія виявилася привітною. Коли вони поверталися додому, Максим раптом запитав:
— А чому ти так багато говорила з Ігорем?
— З ким? — не зрозуміла Оксана.
— З Ігорем. Мій друг. Ви пів вечора проговорили про якісь книжки.
— Та ми просто обговорювали улюбленого автора. Виявилося, що обоє читаємо Ремарка. Що тут такого?
— Нічого. Просто він на тебе дивився… по-особливому.
— Максиме, йому за сорок, у нього дружина й двоє дітей!
— І що з того? Думаєш, одружені чоловіки не дивляться на інших жінок?
Оксана зітхнула. Цей розмова виснажував. Кожен раз, коли вона спілкувалася з кимось — колегою, другом, навіть касиром у супермаркеті — Максим знаходив привід для ревнощів.
Наступного дня вона зателефонувала Маринці.
— Маринко, у нас усе дивно. Він весь час ревнує, контролює, образливий, якщо я не роблю так, як він хоче.
— Оксано, це червоні прапори розміром із футбольне поле. Ти це розумієш?
— Розумію. Але ж він такий уважний інакше. Квіти, комплементи, турбота…
— Послухай, — Маринка помовчала, — а ти чула про нумерологічні розрахунки? Я нещодавно користувалася таким сервісом «Числа». Можна перевірити сумісність, характер людини за датою народження. Там більш ніж 27 різних систем розрахунків.
— Маринко, ти серйозно? Нумерологія?
— Оксано, я теж спочатку скептично ставилася. Але розрахунок показав мені про мого колишнього такі речі… Я просто здивувалася, наскільки точно. Особливо про схильність до контролю, маніпуляцій. Спробуй, це займає хвилину. Просто введи його дату народження.
Оксана подумала. Чому б і ні? Хоча б заспокоїть себе, що вона марить.
Увечері, коли Максим пішов у душ, вона зайшла на сайт сервісу. Ввела його дату народження: 15 лютого 1987. Натиснула «Розрахувати».
Результат з’явився миттєво. Оксана почала читати характеристики особистості. «Схильність до домінування в стосунках… потреба в повному контролі над партнером… використання емоційних маніпуляцій… може бути надзвичайно чарівним на початку стосунків, але згодом проявляє собі властивості…»
Серце калатало. Далі був розділ про сумісність. Вона ввела свою дату народження. Система показала: «Низька сумісність. Партнер схильний пригнічувати вашу особистість. Можливі токсичні моделі поведінки».
Оксана читала й відчувала, як їй стає холодно. Кожен пункт — наче опис останніх двох місяців. Контроль, ревнощі, емоційний шантаж…
— Що ти там дивишся? — Максим вийшов із ванної, обтираючи волосся рушником.
Оксана швидко заблокувала телефон.
— Нічого. Стрічку переглядаю.
Він підійшов ближче, простягнув руку.
— Дай подивлюся.
— Навіщо?
— Просто цікаво. Ти ж нічого не ховаєш?
У минулому вона б віддала телефон. Просто щоб не сваритися. Зараз щось усередині неї насторожилося.
— Максиме, це мій особистий простір.
Його обличчя змінилося. Усмішка зникла.
— Особистий простір? У стосунках немає особистого простору. Або ти мені довіряєш, або ні.
— Довіра — це не про контроль телефонів.
— Ах, ось воно що! — він підняв голос. — Значить, тобі є що ховати! Ти з кимось листуєшся, так?
Оксана встала.
— Ні, Максиме. Я нічого не ховаю. Але я не зобов’язана звітувати тобі про кожне повідомлення.
— Ти змінилася, — він дивився на неї зверхньо. — Стала якась… іншою. Раніше ти була відкритою, а зараз секрети, телефон ховає…
— Або ти змінився. А може, просто показав своє справжнє обличчя.
Він зробив крок до неї. У його очах було щось неприємне.
— Будь обережна зі словами, Оксано. Я багато для тебе зробив. Квіти, вечері, увага. А ти так зі мною розмовляєш?
— Це не борг, Максиме. Ти робив усе це не тому, що я тебе просила. Ти робив це, щоб я відчувала себе зобов’язаною.
Він усміхнувся, але усмішка була холодною.
— Розумна дівчинка. Нарешті дійшло. Так, я вклався в тебе. І тепер ти моя. Інакше навіщо все це?
Оксана відчула, як щось всередині тріснуло. Ось воно — справжнє обличчя. Той розрахунок на сайті не помилився.
— Іди, Максиме.
— Що?
— Іди. Зараз. Забирай свої речі й іди.
Він зблід.
— Оксано, не будь дурою. Подумай. Хто тебе ще захоче? Тобі тридцять три. Ти…
— Іди! — вона відчинила двері.
Він стояв ще хвилину, потім різко схопив куртку й вийшов, грюкнувши дверима.
Оксана сіла на диван. Руки тремтіли. Вона знову відкрила телефон, подивилася на той розрахунок. «Партнер схильний до емоційного насильства». Так. Вона це щойно побачила.
Дзвінок від Маринки.
— Ну що? Перевірила?
— Перевірила. Ти була права. Усе збіглося. Я тільки що його вигнала.
— І як почуваєшся?
Оксана подумала.
— Вільною. Вперше за два місяці — вільною.
Максим писав тиждень. Вибачався, обіцяв змінитися, потім погрожував, потім знову вибачався. Оксана заблокувала його номер після третього дня.
Маринка приїхала з вином і тістечками.
— Ти молодець. Не кожна жінка має силу піти на початку.
— Знаєш, якби не той розрахунок, я б, мабуть, продовжувала виправдовувати його. Думала б, що це я надто чутлива, я перебільшую.
— Іноді потрібен поштовх ззовні, щоб побачити те, що всередині ми вже знаємо.
Оксана кивнула. Це була правда. Десь глибоко вона відчувала, що щось не так. Просто боялася це визнати. Боялася знову залишитися самотньою.
Через місяць до неї написав колега Сергій. Той самий, через якого Максим ревнував.
— Оксано, тут у мене два квитки на виставку. Подруга захворіла. Не хочеш піти?
Вона подумала. Чому б і ні?
На виставці було цікаво. Сергій розповідав про художників, жартував, ставив питання. Нормальна, легка розмова. Без натяків, без прихованих вимог.
Коли вони прощалися, він сказав:
— Ти знаєш, я давно хотів запросити тебе кудись. Але бачив, у тебе хтось є.
— Був. Більше немає.
— Розумію. Ну, якщо захочеш ще кудись піти — дай знати.
Оксана усміхнулася.
— Дам.
Вдома вона знову зайшла на той сайт. Ввела дату народження Сергія. Розрахунок показав: «Висока сумісність. Партнер поважає особистий простір. Схильний до підтримки, а не контролю».
Вона усміхнулася. Може, варто дати шанс? Не зараз. Але колись.
Життя продовжувалося. Без контролю, без маніпуляцій, без постійного відчуття провини. Оксана навчилася довіряти своїй інтуїції. А коли виникали сумніви — тепер у неї був інструмент, який допомагав побачити речі чіткіше.
Через півроку вона випадково зустріла Максима на вулиці. Він був не один. З дівчиною, яка виглядала злякано й постійно дивилася на нього, наче чекаючи схвалення.
Оксана пройшла повз. Не зупинилася, не привіталася. Просто пройшла. Та історія закінчилася. Нова — тільки починалася. І цього разу вона була готова довіряти собі.
