Ірина встала, пройшла на кухню. Гусак у мийці — сирий, чекав начинки. Гори овочів для салатів. Чотири торти на балконі, які треба викинути і спекти наново. Сорок осіб. Вона відкрила ноутбук і набрала: «Київ — Львів, найближчий рейс». Останній квиток на ранок. Натиснула «Оплатити». Узяла аркуш паперу і написала коротко: «Вікторе, у мене термінові обставини. Подбай про банкет сам. Усі продукти у холодильнику».
— Ірочко, я наказую тобі приготувати банкет на сорок осіб. Сім салатів, гуску з яблуками та шість тортів — багатоярусних, з твоїм фірмовим кремом.
Тамара Дмитріївна стояла посеред кухні, як прораб на будівництві. Ірина різала моркву й мовчала. Пальці рухалися самі — сім років шлюбу перетворили її на функцію.
— Людей буде сорок. Це мій вихід на пенсію, розумієш? Все має бути на найвищому рівні.
З вітальні долітав шум футбольного матчу. Віктор не прийде — він ніколи не приходив, коли мати роздавала вказівки. Це була їх з Тамарою Дмитріївною територія. Віктор з’являвся потім, коли гості вже сиділи за столом: «Іра, як завжди, постаралася».
— Гусак має бути з хрусткою скоринкою, щоб всі ахнули. І десерти — я всім казала, що ти кондитер від Бога. Не підведи мене.
Ірина кивнула. Вона завжди кивала. Список гостей лежав на столі — сорок прізвищ. Ірина пробігла очима: колеги, сусіди, родичі. Унизу приписка від руки: «Людмилу не кликати». Людмила, сестра Віктора, нещодавно втратила роботу. Тамара Дмитріївна сказала: «Не хочу, щоб вона псувала настрій своїм виглядом. Це свято успіху, а не благодійність».
Ірина перечитала список. Її імені там не було. Взагалі. Начебто вона — не людина, а просто частина обладнання: піч, холодильник, Ірина. Чотири торти стояли на балконі — полуничні креми, бісквіти з ягідною прошаркою. Два дні роботи, майже без сну. Руки боліли, спина ніла.
Телефон задзвонив о дев’ятій вечора.
— Ірочко, зовсім забула! У Марини Володимирівни онук — маленький Петро, у нього алергія на полуницю. Ти ж нічого полуничного не готуєш?
Ірина подивилася на балкон.
— Чотири десерти вже готові. Усі з полуницею.
— Ну так перероби! До банкету три дні, часу повно. Марина Володимирівна — дуже важлива гостя, її не можна образити.
Ірина поклала трубку і підійшла до дивана, де Віктор гортав телефон.
— Вікторе, мені потрібна допомога. Чотири торти переробити, салати нарізати.
Він підвів очі.
— Іро, ти ж сама краще знаєш. Я взагалі в цьому не розуміюся.
— Мені потрібна допомога зараз.
— У мене через годину зустріч з клієнтом, в більярдній. Це важливо, серйозний покупець. Повернуся години через дві, максимум три, до гостей встигну.
Він пішов, не дочекавшись відповіді.
О третій годині ночі Ірина прокинулася від поганого сну. Їй снилося, що вона стоїть біля плити, а руки не слухаються — ріжуть, мішають, печуть самі, і зупинитися неможливо. Тамара Дмитріївна повторює: «Не підведи мене». Віктор посміхається: «У тебе ж краще виходить».
Вона сіла на ліжку, спітніла. Віктор хропів поруч — повернувся о пів на першу, пахнув тютюном. Ірина встала, пройшла на кухню. Гусак у мийці — сирий, чекав начинки. Гори овочів для салатів. Чотири торти на балконі, які треба викинути і спекти наново.
Сорок осіб. Сім салатів. Гусак на шість годин. Шість десертів. Вона відкрила ноутбук і набрала: «Київ — Львів, найближчий рейс». Останній квиток на ранок. Натиснула «Оплатити».
Узяла аркуш паперу і написала коротко: «Вікторе, у мене термінові обставини. Подбай про банкет сам. Усі продукти у холодильнику».
Телефон завибривав. Тамара Дмитріївна. «Ірочко, ти вже печеш гусака? Треба, щоб до другої він був готовий». Ірина вимкнула телефон і поклала його у сумку. Вдяглася безшумно, взяла паспорт, вийшла за двері. Холодне повітря різнуло по обличчю, і дихати стало легше. Таксі чекало біля під’їзду.
Віктор прокинувся о восьмій від дзвінка матері.
— Де Ірина? Вона трубку не бере! У мене через шість годин гості!
Він побачив записку на кухні. Прочитав раз, другий. Поруч — сирий гусак, овочі, хаос.
— Мамо, вона кудись поїхала. Не знаю куди.
— Як поїхала?! А банкет?! Вікторе, ти розумієш, що через шість годин сюди прийдуть сорок осіб?! Я всім обіцяла її торти!
Він набрав Ірину. Абонент недоступний.
— Мамо, давай я замовлю готовий банкет. Знайду ресторан.
— За шість годин?! У суботу?! Ти взагалі думаєш головою?!
Віктор почав телефонувати. Перший ресторан відмовив. Другий попросив шалені гроші. Третій погодився тільки на двадцять осіб без десертів. О пів на десяту приїхала Тамара Дмитріївна. Влетіла в квартиру й завмерла на порозі кухні.
— Гусак сирий. Салати не зібрані. Торти з полуницею, хоча я наказала переробити!
Віктор стояв посеред кухні й мовчав. Вперше побачив те, що Ірина робила кожного разу. Об’єм. Неможливість.
— Мамо, я не знаю, як це готувати.
— Тоді вчись! Гості через чотири години!
Вони почали. Тамара Дмитріївна відкрила рецепт в інтернеті. Віктор різав овочі — криво, повільно. Цибуля роз’їдала очі. Мама обпекла руку. Гусак підгорів з одного боку та залишився сирим всередині.
О першій годині дня Віктор побіг до супермаркету й скупив готові салати, нарізки, куплені торти. Тамара Дмитріївна намагалася перекласти все на нормальні тарілки, але було видно — жалюгідна спроба врятувати обличчя.
Гості почали приходити о другій. Тамара Дмитріївна зустрічала з натягнутою посмішкою, Віктор метушився біля столу. Люди сідали, озиралися. Погляди оцінювальні.
— Тамаро Дмитрівно, а де ваша невістка? Ми так чекали її тортів!
— Ірочка захворіла. Раптово. Але ми з Віктором усе самі приготували!
Голос тремтів.
Гусака подали — підгорілого, несмачного. Хтось спробував і ввічливо відклав виделку. Салати майже не чіпали. Куплений торт ніхто не взяв. Люди переглядалися, пошепки говорили. Марина Володимирівна рано пішла, посилаючись на головний біль.
О пів на п’яту, коли гості вже дивилися на годинники, у квартиру увійшла Світлана. Сестра Ірини, з важкою сумкою. Пройшла на кухню, не вітаючись, поставила на стіл величезну каструлю.
— Ірина подзвонила мені вранці. Попросила привезти бефстроганів. На сорок осіб. Домашні. Тому що знала, що ви не впораєтеся.
Тамара Дмитріївна зблідла.
— Світлано, яке ти маєш право…
— Яке право? Моя сестра сім років працювала на вас. Пекла, готувала, стояла біля плити, поки ви приймали компліменти. А ви навіть у список гостей її не включили.
Гості завмерли.
— Вікторе, ти хоч раз сказав дружині дякую? Хоч раз допоміг? Чи чекав, коли вона все зробить?
Віктор мовчав. Червоний, з опущеними очима.
— Людмилу ви теж не покликали. Тому що вона зараз не при грошах, і вам соромно її показувати. Тамаро Дмитрівно, ви все життя вчили людей тримати обличчя, а самі не зрозуміли простого: сім’я — це не вітрина.
Світлана розвернулася й вийшла. Двері ляснули. Повисла тиша — тягуча, липка. Гості почали розходитися один за одним: «Дякуємо, нам час».
До шостої квартира спорожніла. Залишилися гори посуду й Віктор з матір’ю у різних кінцях кімнати. Вночі чоловік стояв на кухні сам. Тамара Дмитріївна поїхала мовчки. Він дивився на гору тарілок, келихів — це Ірина мила після кожного свята. Сама. Поки він дивився телевізор. Увімкнув воду, взяв губку. Рухи були незграбними. Жир не відмивався. Спина заніміла через двадцять хвилин. А посуд ще на годину.
Дістав телефон. Набрав Ірину. Довгі гудки. Вона взяла.
— Іро, вибач. Вибач мене. Я все зрозумів. Мені потрібно з тобою поговорити.
Мовчання. Потім її голос — спокійний, зовсім не такий, як зазвичай.
— Ти зараз де?
— На кухні. Мию посуд.
— Весь?
— Ще не весь.
— Тоді спочатку вимий все до останньої ложки. Витри плиту. Вимий холодильник — там у кутку жир, ти просто ніколи не бачив. Винеси сміття. Все. А потім, може, поговоримо.
— Іро, але…
— Вікторе, я не сержусь. Я втомилася бути функцією. Хочу, щоб ти побачив мене. Не мої руки, не торти. Мене. Для цього тобі треба хоч раз зробити те, що я робила сім років.
Вона поклала телефон. Віктор подивився на посуд. Знову взяв губку. Вода лилася. Тарілки ставали чистими. Руки боліли. Але він продовжував. Тому що вперше зрозумів: якщо зупиниться — вона не повернеться.
Ірина сиділа у ресторані з келихом напою. Грудневий вечір був теплим. Телефон лежав поруч. Світлана написала: «Усе зробила. Тамара Дмитріївна сиділа біла. Віктор не знав, куди очі діти». Ірина посміхнулася. Не злорадно — спокійно. Вона не хотіла помсти. Вона хотіла, щоб вони зрозуміли. Побачили. Відчули хоч краплю того, що вона відчувала сім років.
Офіціант приніс рахунок. На душі було легко — дивно легко, як після довгої хвороби. Вона не знала, чи повернеться до Віктора. Може, якщо він справді зрозуміє, що вона — не кухонний комбайн, не функція, а людина. З правом втомлюватися. З правом відмовитися. З правом просто піти, коли нестерпно. А поки вона йшла вулицями міста й думала, що вперше за сім років не винна нікому ні в чому.
Телефон мовчав. І це було правильно. Вона дістала його з кишені, увімкнула й подивилася на екран. Сорок три пропущених. Двадцять від Віктора, решта від Тамари Дмитріївни. Останнє повідомлення прийшло десять хвилин тому: «Іро, я все домив. Правда. Можемо поговорити?» Ірина подивилася на будівлі, потім на телефон. Написала коротко: «Завтра». І вимкнула звук. Завтра вона вирішить. Сьогодні — прогулянка і свобода. Та сама, яку вона заслужила.
