Одно, що має перед очима, це чорні очі, чорні брови, а більш нічого.
Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Більше не треба йому нічого.
— Розлінивів наш Іван до краю, — жалується мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Іван скипить, неначев нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризається.
— А то що? Я в вас на дні станув? — кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батьком до гніву, причім прийшлось би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою.
Він сідає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив’язаний більше, ніж до людей, і їде, куди очі несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.
Читайте також: Водій автобуса сказав: « Шлюб заробітчанок закінчується на кордоні». Тоді я не надала цій фразі великого значення.
— Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, — роздумує журливо батько-господар.
— До роботи ні, до господарки ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало! Панська вдача… де, де, де! — посвистує господар, а врешті вмовкає. Джерело
А всі його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От — петльованець, схаменися завчасу, щоб не нарікав колись.
Іван любить сидіти під лісом. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда… така… хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Вальки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю хочеться іншої, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:
— Спасибі тобі, Валько, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі — колись відвдячуся…
— Ага… — погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: — Як другу посватаєш…
Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що навряд.
Та не така вдача в Івана, щоб довго ждав, журився. Через дві неділі каже батькові, що їде на “хвилину” в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, “Їдь”, — сказав батько — і він поїхав.
Поїхав Іван під ліс, щоб з Туркинею зустрітись, роззирається, довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту… сама-саміська вона!
Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, — а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.
Скрикнув би — та боїться. Вона зараз щезне… В нім аж серце б’ється.
Лежить, не рухається…
Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.
— Туркине!
Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.
— Ти тут? — питає і вже дивується бровами. Все така, як завше.
— Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, — починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.
— Я прийшла тебе бачити, — каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст.
— Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше, її звуть панею.
— А тебе?
— Я — Туркиня!
— Чому ж вже так?
— В мене от, — каже і показує на золоті півмісяці в ухах, — турецькі ковтки.
— Хто тебе так охрестив? — питає.
— Люди в селі. Ти не чув про мене? — питає.
— Ні.
— А про тебе я, здається, чула, — обзивається відтак, — та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.
— Іван, — каже на те він.
— Ти вже це казав, — відповідає. — Але ваше село велике і багато людей так зветься.
— Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає…
Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.
— Будемо любитися.
Вона мовчить, а відтак обзивається:
— Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?
— А що, — відповідає він. — Буду плакати? Хіба за тобою плакав би — бо ти он яка красна!
Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.
— А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? — питає далі.
— Або я їх маю вчити? — відповідає. — І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.
— Хіба ідуть світами, — каже задумливо, півголосом.
— Не журися ними, — потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.
— З мене не будеш посвистувати, — відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.
— З тебе ні, — каже він впевняючим голосом. — Ти моя зозулька.
Фото ілюстративне
