Йому запропонували престижну роботу у Європі, а я виявилась просто зайвою на такому «святі» життя. Наші шляхи розійшлися, він презимлився в англійському аеропорту, а я пpигoлoмшено виходила з кабінету гiнeкoлoга

Вже більше двадцяти літ поспіль, на початку вересня в мене була своя маленька традиція – затишна кав’ярня, на перетині двох вулиць. Сюди я навідувалась, немов за суворим розкладом – раз на рік і з задоволенням думками поринала в чарівний світ своєї юності.

Інколи я замислювалась, що таким чином, виконуючи свій щорічний обряд, я поєдную непоєднуване – стару частину міста і свою пройдешню молодість. Та так вже склалося, що саме тут пахло моїм минулим… і найдухмянішою кавою в місті. Джерело

Цей рік не став винятковим, хоча важко віднайти декілька годин вільного часу, коли твоя донька ось-ось має наpoдити. Та, все ж таки, з дозволу зятя та за рекомендацією лікaаря, вирішила випити чашечку запашного гарячого напою та трішки прогулятися давнім кам’яним шляхом, вузеньких провулків.

Ця частина міста ніби жила своїм, казковим життям, коли все так швидко модернізувалось і обновлювалось, тут все ставало ще величнішим та набувало ще більшого історичного змісту.

Моя історія була до болю банальною й до щему романтичною. Колись, саме тут я зустріла найбільше кохання, і саме тут, трішки пізніше, розлучилася з ним. Залишивши на згадку найцінніше – доньку. Герой мого роману мав цікаве прізвище – Мороз. Мабуть, воно інколи і впливало кришталевим холодом на його характер та вподобання. Він був в міру галантним, достатньо виваженим, вихованим і чемним – мрією багатьох жінок нашого інституту. Отож, не закохатися я не могла.

Романтичні вечері, дивовижні зустрічі, незабутні побачення – це була дивовижна пора. Здавалося, що перед нами були відкриті всі двері у щасливе спільне майбуття. Мої батьки почали сприймати його, як власного сина, а я із задоволенням спілкувалася з його матір’ю та сестрою.

Однак, наше буття – річ непередбачувана і доля вимережує життя на свій розсуд. Після закінчення інституту, мій ідеальний наречений перетворився на холодного хлопчика – Кая, а я, сама того не відаючи – на відважну Герду. Та все вже було зовсім не по казковому…

Він отримав шанс, свою путівку в майбуття – йому запропонували престижну роботу у Європі, а я виявилась просто зайвою на такому «святі» життя. Наші шляхи розійшлися, він презимлився в англійському аеропорту, а я приголомшено виходила з кабінету гiнeкoлога… Відтоді, в мене і з’явилася моя осіння звичка.

Вийшовши з кав’ярні, я знову розпустила волосся, як тієї днини, коли вирішила, що залишу дитину собі – в обличчя дув свіжий вітер. Перехожі кудись поспішали, робили покупки, квапилися додому. Черговий раз я запитувала себе: «А якби все сталося по іншому? Якби я зважилася розповісти йому про все…»

Читайте також: «Вам допомогти?» – непевно звернулася я. «Собі помагай! Кypва!» – у відповідь почулася лайка. Голос видався мені занадто знайомим і я підійшла ближче до чоловіка. У товстуну я ледь упізнала свого Славу, з яким нас розвела доля

«Не судилося» – відповідав мені розум, а серце все ж повнилося слабеньким вогником надії, що я колись, все ж таки знову зустріну свого посивілого Мороза, який до речі, незабаром стане дідом…

Чим тобі не Новий рік? Який для мене завжди починається в вересні, бо саме з цього часу колись почалось моє нове життя.