— Ма-а-ам, Тату, я вдома! І їсти хочу так, наче три дні лісом бігала!
Катруся з розгону жбурнула важкий шкільний ранець у куток передпокою. Один із замків на кишені дзвінко хруснув, але дівчина навіть не озирнулася.
Швидким, звичним рухом вона скинула старенькі кеди, лишаючи їх валятися посеред проходу, і на повні легені закричала вглиб квартири:
— Гей! Тут є хтось живий, чи мені самій доїдати вчорашній сирник?
Замість відповіді з кухні повільно, наче на дипломатичний прийом, виплив товстий смугастий кіт на ім’я Маркіз.
Його хвіст здіймався догори й ледь помітно ворушився на кінчику, ніби тварина намагалася намацати в повітрі молекули обіду чи, щонайменше, виловити залишки чиєїсь удачі.
— Гей, Маркізику, привіт, ледацюго, — Катруся опустилася на коліна й енергійно почухала кота за правим вухом. — А де наш професор? Де тато?
Кіт коротко мявкнув, розвернувся на сто вісімдесят градусів і гордо поплентався назад у коридор, ведучи дівчину за собою.
Катруся пішла слідом, одразу прямуючи до батьківського кабінету. Вона очікувала побачити звичну картину: розпатлану сиву шевелюру, купу креслень, три недопиті чашки кави на підвіконні та зосереджене бурмотіння під ніс.
Проте в кабінеті панувала тиша. Сонце пробивалося крізь щільні штори, підсвічуючи густу хмару пилу, що ліниво кружляла над письмовим столом.
На самому столі панував хаос, який батько називав «структурованими залишками мисленнєвого процесу»: розкидані аркуші, розгорнута книга з квантової механіки та забуті окуляри в роговій оправі.
— Маркізе, ти щось розумієш? — Дівчина здивовано поглянула на кота, який уже вмостився на татовому кріслі. — Де наше сонце сховалося?
Це було щонайменше дивно. Якби Валерій Петрович збирався кудись іти, він обов’язково заздалегідь попередив би Катрусю.
Між ними діяло залізне, скріплене роками правило: один завжди повідомляє іншого про свої переміщення. Життя навчило їх бути командою, адже коли вас двоє, трапитися може все, що завгодно.
Валерій Петрович, попри свій авторитет у наукових колах та вагоме слово в інституті фізики, у побуті був катастрофічно розсіяним.
Він міг вийти з дому без гаманця, переплутати кишені в куртці, забути, який сьогодні день тижня чи місяць, і щиро дивуватися, чому на вулиці сніг, якщо він «тільки-но бачив квітучі каштани».
Заплутати зупинку автобуса? Запросто! Забути, чи є вдома хліб, і принести замість нього три пачки зефіру в шоколаді? Прекрасно! Маркіз від такої татової розсіяності лише вигравав, бо йому перепадали то шматочки дорогого сиру, то випадково куплена шинка.
Але коли справа стосувалася доньки, Валерій Петрович перетворювався на ідеальний швейцарський годинник. Він знав її розклад уроків напам’ять.
Пам’ятав номери телефонів усіх її подруг, класного керівника, тренера з плавання та навіть ветеринара. Розбуди його посеред ночі — він без запинки назве тему її завтрашньої контрольної з геометрії та перелічить інгредієнти, на які в неї алергія.
Для Валерія Петровича існували лише дві справжні координати у всесвіті. Перша — це Катруся. Друга — теоретична фізика. І дівчина ніколи, ні на секунду не сумнівалася, що саме вона стоїть на першому місці.
Мати залишила їх, коли Катрусі заледве виповнився рік. Людмила мала унікальне сопрано, грандіозні плани на життя й абсолютно не збиралася присвячувати свій молодий вік пелюшкам, дитячим сумішам та розмовам про різання зубок.
Спочатку вона співала в Одеському оперному, потім її помітили, запросили до столиці, і вона просто зібрала валізи. Дівчинка майже не пам’ятала матері.
Та з’являлася раз на рік або два, привозила величезних, дорогих, але якихось бездушних порцелянових ляльок, яких бабуся Катрусі одразу ж ховала на верхню полицю в комору, примовляючи:
— Дитині потрібна жива турбота і щось до душі, а не ця закордонна розкіш для відкупку!
Катруся росла під наглядом батька. Саме він учив її ходити, тримав за руку, коли вона набивала перші ґулі, і заколисував ночами, коли лізли кутні зуби. Мала навіть придумала для нього особливе слово — «мамТато».
Бо він поєднував у собі суворість захисника і безмежну ніжність, якої їй так бракувало від жінки, що подарувала життя.
Єдине, чого батько так і не навчився робити ідеально — це готувати кашу. Катруся терпіти не могла манку чи вівсянку. У дитячому садку, коли вихователі змушували всіх «з’їдати до останньої ложки», дівчинка виявляла дива винахідливості: ховала кашу в іграшковий пластиковий посуд, підкидала під шафу чи висипала в горщики з пишними фікусами. Коли таємниця «добрива» розкрилася, завідувачка викликала Валерія Петровича на серйозну розмову.
З того дня Катруся ходила до садка ситою. Батько не став її сварити. Він просто відкрив кулінарну книгу й почав експериментувати.
Його фірмові гарбузові оладки, шоколадні бабки та тонкі, як папір, млинці з сиром стали легендою. Виховательки в садку лише незадоволено бурчали:
— Розбалуєш ти дівку, Валерію! Вона ж у тебе на голові сидітиме!
Але наука Валерія Петровича базувалася на іншому принципі: якщо людині щось не подобається, треба запропонувати альтернативу, а не ламати через коліно. І такий підхід не розбестив Катрусю.
Вона настільки поважала й любила батька, що слухалася його з першого слова. Її ні разу в житті не карали. Батьківський тихий, докірливий зітх і коротке: «Ех, Катрусю, як же так…» — були для неї страшнішими за будь-який домашній арешт.
Покійна бабуся, поки була жива, часто бурчала на сина за такі ліберальні методи:
— Розбалуєш дитину, Валеро. Не можна так усе дозволяти. Життя — штука жорстока, треба характер гартувати.
— А як треба, мамо? — лагідно посміхався він. — Ти мене теж не сильно по кутках ганяла, сама ж добротою вчила.
— Досить, мамо, — одразу мінявся в обличчі батько. — Не хочу, щоб Катруся це слухала й думала про те, чого вже не повернути.
І бабуся супила брови, а Валерій Петрович майстерно переводив розмову на обговорення погоди чи нових цін на опалення.
Бабусі не стало, коли Катрусі було чотири роки. Відтоді вони з батьком залишилися вдвох у величезній старій квартирі на вулиці Ярославів Вал.
Це житло колись належало дідові — колишньому головному інженеру великого заводу, який згорів на роботі, переживаючи за кожну деталь і кожного робітника.
Уже в сім років Катруся вміла самостійно мити підлогу й підсмажувати грінки. У вісім — вона готувала прості сніданки на двох. А в десять років дівчинка стала повністю автономною: сама ходила на секцію з плавання, стежила за чистотою в домі.
Вони чітко розділили обов’язки: Катруся прибирала в кімнатах, батько відповідав за кухню та ванну. Готували по черзі, але турбота про кота була виключно її справою.
Вона підібрала Маркіза під під’їздом — худющого, облізлого, з купою бліх. Тоді вона твердо вирішила: якщо вже взяла на себе відповідальність за чиєсь життя, то зробить усе якнайкраще.
Кіт, ніби відчуваючи легку тривогу господині, підійшов і м’яко торкнувся лапкою її носка.
— Що, Маркізе, думаєш, де наш тато? Ну ходи, подивимося на кухні. Він завжди залишає сліди.
І справді, на кухонному столі, притиснутий кришталевою сільницею, лежав клаптик паперу, розмашисто розписаний знайомим почерком:
«Катруську, терміново викликали на засідання кафедри, ректор рве і метає через якісь папери. Буду пізно, не чекай на вечерю. Маркіза я нагодував о третій. Якщо він робитиме нещасні очі й проситиме їжу — не вір, цей товстун безсоромно обманює! Цілую, Тато».
Катруся з полегшенням зітхнула. Вона відрізала собі два товстих шматки лікарської ковбаси, налила холодного молока й пішла до своєї кімнати, щоб швиденько розібратися з домашнім завданням.
Увімкнувши комп’ютер, вона згадала, що вчора ввечері прийшов якийсь дивний електронний лист із незнайомої адреси. Дівчина клацнула мишкою, зганяючи зі столу Маркіза, який уже намагався вмоститися на клавіатурі. Але прочитати перші рядки вона не встигла — у вхідні двері глухо й наполегливо постукали.
Дзвінка в їхній квартирі не було вже років десять. Коли Катруся була маленькою, вона страшенно лякалася різкого електричного тріску старого дзвоника, тому батько з дідом просто перерізали дроти.
Усі сусіди та друзі знали цю особливість: кому треба — той постукає рукою. І замість техніки на звук тепер завжди реагував кіт — він перший біг у коридор, перевіряючи, хто прийшов.
Катруся відчинила двері й посміхнулася. На порозі стояла Оксана Миколаївна — їхня сусідка з третього поверху. Для Катрусі вона була не просто «сусідкою», а справжньою подругою, експерткою з жіночих секретів і людиною, яка свого часу навчила її заплітати ідеальні французькі коси.
— Катруню, привіт! Твій тато мені телефонував з трамвая, просив забігти, перевірити, чи ти не голодна, і обійняти тебе перед твоїм тренуванням!
— Спізнилися, тітко Оксано! — засміялася Катруся, міцно обіймаючи жінку. — Я вже перекусила ковбасою. Проходьте, чайник якраз закипає.
Оксана Миколаївна була поруч скільки Катруся себе пам’ятала. Коли батько затримувався на лекціях, саме вона забирала дівчинку з дитячого садка, допомагала вчити перші вірші, пекла пироги на свята.
— Ну от і розумниця, — Оксана Миколаївна пройшла на кухню, поцілувавши дівчину в тім’ячко. — Як справи в школі? Що там твій Вітька з паралельного, усе ще ходить за тобою, як прив’язаний?
— Ой, та ну його, — відмахнулася Катруся, ставлячи чашки на стіл. — Він учора намагався мій портфель нести, то мало не впустив його в калюжу. Помічник теж мені…
У цей момент у двері знову постукали. Але цього разу звук був зовсім іншим. Гучний, брутальний, вимогливий гупання кулаком, від якого, здавалося, затремтіли старі стіни коридору. Маркіз миттєво вигнув спину дугою і з шипінням сховався під кухонний куток.
— Ого! — Оксана Миколаївна нахмурилася й витерла руки об кухонний фартух. — Це хто там такий сміливий прийшов косяки вибивати? Посидь, Катрусю, я сама відчиню.
Сусідка рішуче попрямувала до передпокою. Катруся пішла слідом, відчуваючи, як у грудях починає зароджуватися якесь дивне, неприємне передчуття.
Двері відчинилися. На порозі стояла жінка. На ній було розкішне світле пальто, на голові — дорогі сонцезахисні окуляри, попри похмуру погоду, а в руці вона тримала величезну валізу з відомим дизайнерським логотипом.
Катрусі знадобилося всього три секунди, щоб упізнати її. Обличчя з фотографій у старому сімейному альбомі, які вона потайки розглядала вечорами, дивилося на неї вживу.
Це була Людмила. Її мати жінка з театральним драматизмом кинула валізу прямо на підлогу передпокою, зробила крок уперед, опустилася на коліна прямо в пил і, закривши обличчя руками, ламаним голосом заридала:
— Доню моя! Катруся! Боже, ти зовсім не впізнаєш свою маму?!
Усе це виглядало як сцена з дешевого провінційного серіалу. Катруся стояла нерухомо, тримаючи в руках кухонний рушник. Вона повільно перезирнулася з Оксаною Миколаївною, яка вже встигла схрестити руки на грудях і зневажливо піджати губи.
— Впізнаю, — сухо відповіла Катруся. — Вставай із підлоги. Я сьогодні ще не встигла помити передпокій, там брудно. І пальто замастиш.
Людмила миттєво припинила плакати, підвелася з колін і почала гарячково обтрушувати поділ свого світлого пальта. Її голос одразу повернув колишню впевненість і легкі капризні нотки:
— Боже, як це — ти сама миєш підлогу?! Валерій взагалі з глузду з’їхав? Ви що, не могли найняти хатню робітницю? Хіба він мало заробляє на своїх грантах? Де він взагалі, твій батько?
— Буде за годину, — збрехала Катруся, щоб не показувати своєї безпорадності.
— Чудово! Бо я приїхала саме до тебе, моя квіточко! Ти ж одержала мого листа на пошту? Хоча, яка різниця! Я так скучила, я спати не могла останні тижні! Подивіться, скільки я тобі всього привезла, які подарунки!
Людмила почала розстібати пальто, навіть не глянувши на Оксану Миколаївну, ніби жінки взагалі не існувало в кімнаті. Вона поводилася так, ніби вийшла на сцену, де всі інші — лише декорації.
Катруся відчувала себе абсолютно сторонньою людиною у власному домі. Мати впевнено пройшла до вітальні, кинула речі на диван, сіла перед великим дзеркалом і почала поправляти зачіску. У цей момент з-під дивана обережно визирнув Маркіз.
— Ай! Відійди від мене, облізле чудовисько! — Людмила різко штурхнула кота носком свого дорогого чобота.
Маркіз, ображений такою зухвалістю, випустив кігті й з усього розмаху вчепився в щільні капронові колготки гості, залишаючи на них довгу стрілу.
— Ой! Ти дивись, що воно наробило! Це ж ексклюзивна річ! Валерію! Де цей твій проклятий кіт узявся?!
— Йди сюди, Маркізику, — Катруся швидко підхопила кота на руки, закриваючи його собою, і відступила ближче до Оксани Миколаївни. Сусідка міцно поклала руку дівчині на плече, даючи зрозуміти: вона поруч.
— Тихо, Катрусю. Я тут, — тихо шепнула сусідка.
Людмила тим часом не зупинялася. Вона відкрила валізу, почала діставати звідти пакунки з яскравими логотипами, розкидаючи їх по кімнаті:
— Ось, подивись, це сукня з нової колекції, це туфлі… Правда, я брала на око, але ти ж у мене струнка дівчинка. А де твоя бабуся? Чому вона не виходить? Невже досі тримає на мене образу за те, що я обрала кар’єру, а не це болото?
Катруся відчула, як усередині неї все починає закипати. Образа, яка збиралася роками, раптом підкотилася до горла важким залізничним потягом. Голос дівчини став рівним і холодним, як лід:
— Бабусі немає.
Людмила навіть не повернула голови, перебираючи речі:
— Ну, звісно, мабуть, пішла на свій улюблений базар за копійчаним сиром…
— Бабусі більше немає! — закричала Катруся на всю квартиру так, що її голос зірвався на писк. — Давним-давно немає! Уже шість років як немає! І тебе не було! Де ти була, коли вона відходила?! Чого ти взагалі приїхала?!
Людмила завмерла з якоюсь кофтинкою в руках. Вона повільно повернулася до доньки, на її обличчі з’явився вираз щирого подиву:
— Катрусю… Як ти можеш так говорити? Я ж твоя мати. Я скучила!
— Скучила? Одинадцять років не минало, мамо? — Катруся вперше назвала її цим словом, але воно прозвучало як вирок. — Скільки мені було, коли ти поїхала? Один рік! Ти хоч знаєш, як я виглядала в три роки? В п’ять? В десять?
— Я тебе не кидала! — Людмила схопилася на ноги, її голос теж піднявся на кілька октав. — Мені потрібен був шанс! Ти хотіла, щоб я згнила тут, у цих чотирьох стінах, серед твоїх пелюшок і татових формул?! Я реалізувала свій талант! Я співачка!
— Бо якась маленька дівчинка заважала твоїм зірковим амбіціям? — холодно підхопила Катруся, роблячи крок уперед. — Ти подумала: «Нехай живе з батьком і бабусею, вони впораються, а в мене гастролі»? Це була твоя логіка?!
— Катрусю, не смій мені дорікати! — Обличчя Людмили почервоніло, театральні сльози зникли, поступившись місцем роздратуванню. — Я надсилала гроші! Я купувала тобі іграшки!
— Мені не потрібні були твої порцелянові ляльки, які стояли в коморі! Мені потрібна була мама, яка заплете мені косу першого вересня або зварить суп, коли в мене температура під сорок! Але замість тебе це робив тато й Оксана Миколаївна!
Ноги Катрусі почали тремтіти, спина хотіла зігнутися від напруги, але Оксана Миколаївна міцніше стиснула її плече, утримуючи на місці.
Людмила зробила крок назустріч, протягнула руку, намагаючись торкнутися волосся доньки:
— Катруню, ну подивись на мене. Я приїхала, щоб усе виправити…
— Не чіпай мене! — дівчина відскочила назад так різко, що ледь не перекинула торшер. — Не торкайся до мене своїми руками!
— Катруся, ти поводишся як невиховане дівчисько! — Людмила знову перейшла в атаку. — Хто тебе так накрутив? Валерій? Це він тебе проти мене налаштував?!
— Прошу, не вплутуйте сюди мого батька! — голосно обірвала її Катруся. — Він про вас жодного поганого слова за всі роки не сказав! Це моя особиста думка. Ви хто взагалі така? Чужа жінка в дорогому пальті, яка увірвалася в наш дім і кричить на мого кота! У нас був ідеальний лад, поки ви не прийшли. А тепер тут скрізь безлад від ваших речей!
Оксана Миколаївна тихо пирхнула від задоволення, а Катруся криво й гірко посміхнулася.
— Ось! Ти ще й смієшся мені в обличчя! — закричала Людмила, тупнувши ногою. — Валерій виростив із тебе егоїстку!
— Не тобі, — Катруся вп’ялася прямим, дорослим поглядом в очі матері. — Я сміюся з твого егоїзму. Ти приїхала не до мене. Ти приїхала до своєї ілюзії, щоб поставити галочку у своїй біографії: «Ось яка я хороша мати, провідала доньку».
— Звідки в тебе стільки отрути? Звідки такі слова в дитини?! — Людмила розгублено опустила підборіддя на долоні, сідаючи назад на диван.
— Я вже доросла. Мене тато виховував як особистість, а не як додаток до твоїх концертів. І знаєш що? Якщо ти думаєш, що можеш зараз забрати мене до свого Києва, то ти запізнилася років на десять. Тато давно оформив усі документи. Я живу з ним. А з тобою спілкуюся тільки тоді, коли сама цього захочу. А зараз — я не хочу.
Погляд Людмили, наче загнаний метелик, шукав хоч якоїсь підтримки в порожнечі кімнати, але натикався лише на глуху стіну підліткового гніву та сусідського презирства.
— Досить, — Оксана Миколаївна рішуче зробила крок уперед, м’яко підштовхуючи Катрусю в бік коридору. — Катруню, іди на кухню, заспокойся й нагодуй Маркіза. А ми тут дорослі розмови поговоримо.
Катруся слухняно повернулася й вийшла, зачинивши за собою двері вітальні.
Як тільки за дівчиною клацнув замок, Оксана Миколаївна миттєво змінилася в обличчі. Зі звичайної доброзичливої сусідки вона перетворилася на розлючену тигрицю, яка захищає своє єдине маля. Вона підійшла впритул до Людмили, яка все ще сиділа на дивані.
— Тепер послухай мене, Людо, — тихо, але так вагомо, що кожне слово падало як цеглина, сказала Оксана. — Будь-які розмови про цю дитину відсьогодні будуть відбуватися тільки в присутності Валерія.
— Ти взагалі хто така?! — Людмила схопилася, намагаючись прийняти горду позу зірки. — Яке ти маєш право втручатися в наші сімейні справи? Ти просто сусідка!
— Я та, хто цю дівчинку виростив, поки ти на сценах задницею крутила! — Оксана Миколаївна не підбирала виразів, хоча й уникала матюків. — Ти думаєш, я дозволю тобі приїхати сюди через одинадцять років і ламати дитині психіку? Привезла шмотки з уцінки й думаєш купити її любов? Дурна ти баба, Людо!
Якщо ти не навчишся думати про те, що відчуває твоя донька, ти її втратиш назавжди. А зараз згорни свої пакунки, іди у ванну, вмийся, змий свій театральний грим і чекай на Валерія. Катрусю сьогодні більше не чіпай. Навіть не підходь до неї.
Людмила відкрила рот, щоб видати якусь різку, образливу репліку, але наткнулася на такий залізний, непохитний погляд сусідки, що її пиха миттєво здулася. Вона безсило опустила плечі.
— Я виходжу заміж, — тихо, майже пошепки сказала Людмила, дивлячись у підлогу. — Мій майбутній чоловік — дуже заможна людина, бізнесмен.
Своїх дітей у нього немає. Він знає про Катрусю, він згоден забезпечити її повністю. Гроші, зв’язки, найкращі приватні школи столиці, вибір будь-якого університету в Європі… Я ж хочу щастя для неї! Я хочу дати їй те, чого Валерій на свою професорську зарплату ніколи не зможе купити!
Оксана Миколаївна лише гірко здвигнула плечима:
— Вона вже щаслива, Людо. У неї є батько, який її обожнює, є дім, де її чекають. Але ти нічого, зовсім нічого не знаєш про свою власну доньку. Їй не потрібна Європа без тата.
— Не знаю… — ледь чутно прошелестіла Людмила й, підхопивши свою сумочку, швидко пішла в бік ванної кімнати, щоб сховати свої справжні сльози.
Валерій Петрович повернувся додому ближче до восьмої вечора. Катруся в цей час сиділа на підлозі на кухні, механічно гладячи Маркіза, який заснув у неї на колінах. Батько зайшов у квартиру, тихо роззувся й одразу попрямував до вітальні, де горіло приглушене світло.
Людмила сиділа на килимі біля дивана. У її руках була стара, потріскана пластикова брязкальце у формі сонечка — перша іграшка Катрусі, яку батько чомусь так і не викинув.
— Ти зберіг її… — прошепотіла Людмила, почувши кроки. Вона підвела очі на колишнього чоловіка. — Вона стала дуже гарною дівчинкою, Валеро. І такою сильною.
— Знаю, Людо, — Валерій Петрович сів на крісло навпроти, втомлено потерши перенісся. — Я знаю це кожну хвилину свого життя. Чого ти приїхала?
— Сподівалася на одне, а вийшло… як завжди, — вона важко зітхнула. — Та дика жінка, яка так запекло боронила Катрусю у передпокої… Це хто? Твоя нова дружина?
— Це наш друг, — спокійно відповів Валерій.
— Твій, її чи ваш загальний?
— Наш. Вона допомагала мені піднімати Катрусю на ноги, коли мені здавалося, що я збожеволію від безсоння й розпачу.
— У тебе з нею роман? — Людмила підозріло звузила очі. — Катруся кличе її мамою?
Валерій Петрович вперше за вечір щиро посміхнувся:
— Що з тобою, Людо? У Оксани прекрасний, міцний шлюб. Її чоловік Михайло — мій хороший товариш. Вони мають трьох власних дітей. Вона допомагала нам просто так. Бо вона людина з великим серцем.
— Значить, вона добра… — Людмила опустила голову. — А я, виходить, погана.
— Я цього не казав, — м’яко відповів фізик. — Ти просто зробила свій вибір багато років тому. І зараз пожинаєш його плоди.
— Валеро… ти дозволиш мені бачити Катрусю? Хоча б іноді?
— А хіба я коли-небудь тобі забороняв? — здивувався він. — Я ніколи не будував між вами стін. Якщо Катруся захоче — приїжджай. Але примушувати її я не буду.
— Я мрію… я дуже мрію, що колись вона зможе говорити зі мною без цієї жахливої стіни образи, — Людмила підвелася, витираючи щоки хустинкою.
— Побачимо, Людо. Час — найкращий фізик, він усе розставляє на свої місця.
Людмила не стала прощатися з Катрусею того вечора. Вона тихо зібрала свої дизайнерські валізи й поїхала нічним потягом назад до столиці.
Проте рівно через місяць вона повернулася знову. Але Катруся про це дізналася пізніше, бо саме того дня вони з Оксаною Миколаївною та її дітьми втекли далеко за місто — у ліс, по гриби.
На сонячній лісовій галявині, де пахло мохом і дикою суницею, Катруся присіла біля куща й помітила ніжну, тендітну квітку блідо-блакитного кольору, що схилилася до самої землі.
— Тітко Оксано, подивіться, яка квітка дивна, — гукнула дівчина сусідку. — Знаєте, мені тато колись казав, що в народі її називають «сльози зозулі»?
Оксана Миколаївна підійшла ближче, поправляючи хустку на голові, і присіла поруч на коліна:
— Аякже, знаю, Катруню. Зозуля — вона ж бо пташка така… підкидає свої яйця в чужі гнізда, а потім плаче за ними. Ти на що натякаєш, мала?
Катруся довго мовчала, крутячи в пальцях стеблинку трави.
— Як думаєте… вона правда хоче, щоб я з нею розмовляла? Ну, мама. Вона знову телефонувала татові вчора.
Оксана Миколаївна лагідно погладила дівчину по спині:
— Думаю, так, Катрусь. Справді хоче. Вона хоч і дурна була, коли тебе залишила, але час іде, люди міняються. Іноді вони починають розуміти свої помилки занадто пізно. Ти спробуй колись зробити крок назустріч. Якщо не вийде — ти нічого не втратиш. Бо в тебе завжди є тато. І є я.
— Знаю, — Катруся обережно, наче найбільший скарб, поклала блакитну квітку назад на м’яку траву й нарешті тепло посміхнулася. — От якраз хотіла запитати її про щось, а жодної зозулі навколо не чути… Тітко Оксано, а скільки років я житиму? Як думаєте?
Сусідка дзвінко розсміялася, підхоплюючи свій кошик із лисичками:
— Довго, Катруську! Дуже довго і страшенно щасливо! І жодної зозулі для цього нам слухати не треба, зрозуміла?
— Та вже ж! Все я зрозуміла.
І хоча та сама велика, відверта розмова з рідною матір’ю відбудеться ще дуже нескоро, а шляхи до взаємного прощення виявляться вибоїстими, довгими й повними нових суперечок, цей лід колись обов’язково розтане.
Мине багато років. На своєму власному весіллі, кружляючи в білій сукні серед білих лілій, Катруся раптом зупиниться, побачивши в кутку залу жінку зі срібними пасмами у зачісці — Людмилу, яка тихо плакатиме від щастя. Катруся підійде, вперше в житті міцно й по-справжньому, без жодного натяку на минулі образи, обійме матір і ласкаво зазирне їй в очі.
— Будь щаслива, донечко моя! — прошепоче Людмила.
— Обов’язково буду! — посміхнеться Катруся. Вона відвернеться, знайде поглядом серед гостей сиву шевелюру тата Валерія та щасливе обличчя Оксани Миколаївни, коротко кивне їм усім, бо тепер вона точно знатиме: у її всесвіті всі координати нарешті знайшли свій ідеальний лад.
Світлана Малосвітна
