– Кажуть, «стерпиться-злюбиться». Брехня. Я на собі перевірила. У мене не стерпілося й не злюбилося.
Півтора місяця у дворі було порожньо. Дванадцять років Майя Дмитрівна приїздила щочетверга рівно о третій, хоч дощ, хоч спека, а тут раптом зникла. Сусіди питали одне одного, чи не знає хтось її телефон. Ніхто не знав. Сири з супермаркету не рятували, смак був не той. Тому постійні покупці чекали за жінку.
Минулого четверга вона стояла на звичному місці серед сумок з трилітровими банками. Невисока, дорідна, на вигляд старша за свої сімдесят шість.
– Майє Дмитрівно! Де ви поділися? Ми вже хвилюватися почали!
– Чоловіка не стало. До сорока днів було клопоту.
– Співчуваємо…
– Та яке там співчуття! – відмахнулась вона. – Не стало й не стало, хай дякує, що стільки прожив. Думаєте, я плакала? Ніколи було. Документи, рідня його…
– А від чого його не стало?
– У чарку заглядав. Лікарі так би й написали, якби такий діагноз існував.
– Але ж прожили разом стільки років…
– Прожили. – Вона стиснула губи. – Кажуть, «стерпиться-злюбиться». Брехня. Я на собі перевірила. У мене не стерпілося й не злюбилося.
Більше вона нічого не сказала. Але ця історія почалася ще тоді, коли вона була просто Майкою.
У сімнадцять Майка була роботяща, напориста, гостра на язик. Мати казала, що з таким характером чоловіка знайти важко. Майка знизала плечима. Вона вже знала, кого хоче. Дмитро був старший, вчився в місті на механіка, а влітку приїздив до батьків. Вона бачила його на вулиці й пропадала. Усе літо знаходила привід пройти повз його двір чи присісти поруч. Мати сварилася, що в дівки гордості немає і вже все село пліткує. Майці було байдуже.
Потім вона вступила до сільськогосподарського інституту, щоб стати ветеринаркою. План був простий: Дмитро буде механіком, вона лікуватиме корів на фермі, і вони зіграють весілля.
Побачилися вони тільки через два роки. Дмитро повернувся з заробітків, де думав залишитися, та не склалося. Майка тепер діяла сміливіше: жартома, а насправді серйозно, при людях пропонувала йому женитися. Він ніби не чув. Тоді вона запросила його «допомогти по господарству», накрила стіл і поставила пляшку.
Одного вечора в її віконце тихо постукали. Дмитро, напідпитку, шепотів:
– Виходь. Погуляємо.
Вона навіть не накинула нічого на сорочку й вистрибнула з вікна просто в його обійми.
Вони зустрічалися потайки ще кілька разів до кінця літа. Дмитро просив нікому не казати, щоб не наврочили, і вона мовчала. Коли вона поверталася на навчання, він пообіцяв:
– Чекатиму. Наступного літа приїдеш, і одружимося.
Увесь рік вона світилася. Подруги почали допитуватися.
– Жениха знайшла, – гордо відповіла Майка.
– У місті? Ну слава Богу! – зраділа одна. – А то ми не знали, як тобі про Дмитра сказати. Він до Лариски клинці підбиває. Начебто весілля збираються грати.
– Заздрите, – відрізала Майка. – Самі нікуди не вступили, от і плещете.
Вона їм не повірила.
Влітку, склавши іспити, Майка приїхала до матері. Увечері почала збиратися на вулицю, а мати стала в дверях.
– Нікуди не підеш.
– Пустіть!
– Не пущу!
Майка рвонула до вікна, але мати встигла вхопити її за поділ і заголосила:
– Ти ж недолуга, ще накоїш чогось! Посидь удома!
Майку наче облило холодною водою. Вона сіла на табурет.
– Що сталося?
Мати ревла й довго не могла вимовити ні слова. Нарешті вичавила: Дмитро завтра одружується з Ларисою, племінницею голови. Дитина в них буде, тому чекати жнив не стали.
Майка пообіцяла, що нічого поганого не зробить. Дочекалася, поки мати захропе, і втекла у вікно. Городами, під деревами дісталася Дмитрової хати. У вікнах горіло світло, хоч було пізно: там метушилися, готувалися до свята. Все стало ясно. Вона вже хотіла йти, коли її окликнули.
– А ти що тут робиш?
Дмитро стояв на подвір’ї.
– Поговорити прийшла.
– Ну, говори.
І Майка, сама від себе не чекаючи, випалила:
– Прийшла сказати, що заміж виходжу. Знаю, ти обіцяв мене чекати, але так склалося.
– Заміж? – Дмитро щиро здивувався. – За кого?
– Точно не за тебе.
– За мене й не вийдеш. Я завтра одружуюся. Хоча ти, певно, вже знаєш.
– Звідки? Я сьогодні тільки приїхала.
Він усміхнувся якось дивно.
– Недолуга ти, Майко. Якби ти була дівка підходяща, я б сам тебе взяв і нікому не віддав. А так… Кому ти така потрібна? Характер як у змії, язик як бритва. В інститут вона надумала. А як дитину схочемо, що заспіваєш? Міста з квартирою просити почнеш? Усі дівки як дівки, а ти…
– До початку наступного року буде дитина, – сказала Майка якомога спокійніше. – Такий у мене план. А ти ще пошкодуєш, що не розгледів, яка я.
Далі вона не могла стримувати сліз, а показати їх Дмитру не хотіла. Побігла, не попрощавшись, і зупинилась аж на вулиці. Стояла й кусала губи.
Тут з’явився Єгор, як завжди, веселий після чарки.
– Майко? Чого ревеш? Давай провожу.
Дорогою він розсипався в компліментах: яка ти красива, та я б на тобі одружився. І Майка зі злості подумала: «Дмитро каже, що я нікому не потрібна? Хай знає, що в дівках не засиджуся. Мені тільки поманити».
Єгор провів її до хати й не поспішав іти. Вони проговорили до ночі, а потім заночували в її баньці. Зранку Майка розштовхала його:
– Одружуватися тепер треба. Ти ж скористався.
Єгор не опирався.
До кінця літа вони розписалися. Майка вже знала, що при надії, і радилася сама з собою: у місто поїде доучуватися, там і пологовий кращий, а в селі ніхто не полічить, скільки місяців дитині.
Сина вона привела у світ восьмого березня і назвала Юрком. Закінчила інститут, а подруга покликала її в селище біля міста, у радгосп. Майка отримала від радгоспу будиночок і стала працювати ветеринаркою. Єгор сів за кермо на автобазі, але його звідти скоро вигнали за поведінку. Більше ніде довго не тримався: пропивав більше, ніж заробляв.
Юрко виріс і пішов в армію, потім залишився служити. Будинок спорожнів, а чоловік залишився. Майка тоді ще вірила: стерпиться-злюбиться. Не Дмитро, але їй було все одно. Та як не стало сина, вона мало не вила вовком. І в сорок років наважилася на дитину ще раз.
З’явилася дівчинка, красива й міцна, вся в маму. Але зуби росли криво, а мова не розвивалася. До школи Оленка майже не говорила, а те, що казала, ніхто не розумів. Вина була ясна: батько винний. Збіглося це з перебудовою. Радгосп розвалився, чоловік безробітний, а по лікарях возити було ні за що.
Майка пішла на ринок, де перевіряла м’ясо, а вдома завела господарство: дві корови, п’ятдесят індиків, стільки ж качок, кури без ліку. Їй уже півстоліття минуло, а вона тягла все сама. Оленку до школи підготувала молода вчителька з їхньої вулиці, яка взялася займатися з нею безплатно. Дівчинка пішла в школу майже в десять років, але вчилася, закінчила школу й училище.
А потім Оленка, як колись мати, переночувала в баньці з хлопцем. Він був з будівельної бригади, що щось зводила в селищі, з великого села, і було видно, що він шукає, як би залишитися ближче до міста. Майка не вагалась. З місцевих Оленку ніхто б не взяв, а тут такий шанс. Заміж її видали швидко. Про те, що вона повторила власну історію, Майка не думала.
Скоро з’явився онук. Донька перестала помічати Єгора, і Майка теж. Спали вони давно окремо. Ходить по двору, ну й хай ходить. А коли дивилась на нього, дратувалася, тож намагалася не дивитися.
Потім до них привезли Єгорову матір Авдотью. «Ви стільки років за нею глядите, хай хоч син на старості догляне», – сказала Єгорова сестра. Півтора року в домі лежала бабця. А потім не стало Єгора. На дев’ятий день після його поминок наранок не стало й Авдотьї.
І тут, як з-під землі, з’явилася Єгорова сестра.
– Син матері раніше відійшов у вічність, – заявила вона. – Значить, мамина частка в Єгоровій спадщині тепер моя. Віддавай кімнату. Я туди онука поселю, йому ближче до міста.
– Яку ще кімнату?
– Ту, що в моєї мами була частка.
Майка в цих справах нічого не тямила. Може, й правда, закон так каже. Після двох похоронів вона днями бігала по адвокатах, а допомоги не було ні від кого.
Через ті справи їй довелося їхати в рідне село, де вона не була багато років. У мамину хату пустили на ніч троюрідні племінники. Майка не спала й плакала. Назад збиралася радо: Олена вже чекала в машині з зятем. Вона зайшла в магазин по воду. Хтось окликнув її на ім’я.
Перед нею стояв Дмитро. Для неї він взагалі не змінився, тільки очі стали сумні.
– Майко! Ти чи не ти? – Він розвів руки, ніби хотів обійняти. – Ви куди? Підкинете до сусіднього села?
Вона кивнула. Нехай бачить, що в неї є і зять, і машина, хоч і стара, але своя.
Дорогою Дмитро розповів, що вдівець уже п’ятнадцять років. Серце в Майки стукало так, що їй здавалося, що чують усі. Вона вже збиралася сказати: «Давай жити вдвох», коли він додав:
– Діти мене з хати гонять. Кажуть, і так місця мало, треба було змолоду велику хату будувати. Усі в покійну матір пішли. Я собі жінку знайшов, удову в сусідньому селі. Їжджу, коли можу. Вона одинока, при хаті.
– Дмитре, так може до мене? – Вона зібрала всю волю. – Я теж при хаті і теж одинока.
– Недолуга ти, бабо, Майко! – Він посміхнувся без образи. – Я ось змолоду думав, що стерпиться-злюбиться. Наречену взяв, щоб жити як сир у маслі. Потім дев’яності прийшли, і тесть, голова, став нікому не потрібен. А життя з дружиною й до того було так собі. Піти хотів, коли діти виросли, та куди? Нічого не нажив. А тут знайшов ту, що запала в серце. Чого ми з нею в юності не зустрілися… А з тобою що? Знову сподіватися, що стерпиться-злюбиться? Не буває такого. Я сам перевірив.
Майка довго дивилась услід машини. Одружися він тоді на ній, усе було б інакше, і вона любила б його все життя.
Вона зажурилася. А потім подумала: якщо Дмитро в такому віці знайшов нову любов, то чим вона гірша?
Минулого четверга, повернувшись у двір, Майя Дмитрівна розторгувалася швидко, як завжди. Сумки спорожніли. Вона вже збиралася йти, коли до неї підійшов дідусь. Він був одним з постійних клієнтів, самотній вдівець, діти далеко. Вже років сім він підбивав до неї клинці й засипав компліментами.
– Майє Дмитрівно, – сказав він, – дозвольте допомогти з клунками.
– Дозволю, – відповіла вона. – А ви, Іване Степановичу, давно хотіли в гості напроситися?
– Давно, – зашарівся дідусь. – Та не знав, як сказати.
– Тоді слухайте. Приїжджайте в неділю. Тільки не я до вас, а ви до мене. Мені з дому надовго не можна, у мене худоба.
– Я з гостинцями приїду.
– Привезете себе, і досить, – усміхнулась вона. – Ось адреса. Я пирогів напечу.
Вона пішла за хвіртку, не оглядаючись. Фраза «стерпиться-злюбиться» залишилася позаду. Вона вирішила нарешті спробувати те, чого раніше не пробувала: сама вибрати, поки є час.
