– Соромно комусь сказати, що моя мати заробітчанка. Ти навіть машини мені не подарувала, хоча працювала за кордоном сім років.
Віктор сказав це, щойно Галина переступила поріг квартири. Вона ще тримала в руці ручку важкої валізи, ще не встигла роззутися, а син уже стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях.
– Вітаю, синку, – тихо мовила вона. – Я теж рада тебе бачити.
– Я не про вітання. Я про те, що в мене друзі, у яких матері повернулися і купили їм житло. А я з дружиною й досі винаймаю.
– Але ж я щомісяця вам допомагала.
– Допомагала, – він криво всміхнувся. – Житло мала забезпечити мама. Це ж твій обов’язок, хіба ні.
Галина поставила валізу на підлогу. Руки в неї ледь тремтіли. Вона так довго уявляла цю зустріч, так багато разів повторювала в голові, як обійме дітей, як вони посидять усі разом за столом, а тепер стояла посеред власного коридору, наче чужа.
Коли в квартирі зібралися й доньки, розмова стала ще важчою. Оксана прийшла з чоловіком, Ірина приїхала автобусом з іншого міста. Сіли на кухні. Галина поставила чайник, дістала з валізи подарунки: шоколад, теплі шарфи, кілька дрібниць для онуків.
Ніхто навіть не глянув на пакунки.
– Мамо, ті чотириста євро, що ти нам давала, це було катастрофічно мало, – сказала Оксана. – Що ми могли на них купити.
– Оксано, це були гроші за кожен місяць. Вісім років… тобто сім, ти ж знаєш.
– Ну сім. Хіба це міняє справу. Он тітка Люба з сусіднього під’їзду поїхала на три роки й купила доньці двокімнатну квартиру. А ти що привезла.
– Тітка Люба працювала на двох роботах і майже нічого не їла, – відповіла Галина. – І ще невідомо, що вона там пережила.
– Ото ж бо, вона думала про дітей, – втрутилася Ірина. – А ти, мабуть, думала про себе.
Галина повільно підвела на неї очі.
– Про себе, – повторила вона. – Іро, я залишала собі найменшу частину. Півтора року не купувала собі взуття.
– Ніхто тебе не просив так економити, – знизала плечима Ірина. – Могла менше їсти, а більше відкладати.
– Я намагалась, – Галина відчула, як у горлі стискається грудка. – Складала по трошки, але вистачало лише на дорогу додому та на ліки. Там усе дорожче, ніж ви думаєте.
– Це ти так кажеш, – буркнув Віктор. – Зате ми точно знаємо, що ні на що не заробила.
Галина мовчала. За вікном шумів вечірній двір, десь гавкав собака. Чай стояв нерозлитий.
Вона згадала, з чого все починалося.
Тоді в їхньому будинку тріснула стеля у великій кімнаті, а з даху постійно текло. Грошей у родини залишалося на місяць, не більше. Працювати в містечку було ніде: фабрика закрилась, магазини пропонували мізерну зарплату.
Степан, її чоловік, сидів увечері на лавці біля воріт і дивився кудись у далечінь.
– Степане, ми не можемо так жити далі, – сказала вона йому того вечора. – Будинок розвалюється.
– Ну розвалюється. І що з того. Стоїть же ще.
– Він стоятиме, поки не впаде нам на голови.
– Галю, я взагалі не розумію, чого тобі не сидиться на місці. Їсти є що, жити є де. Що ти собі напридумувала.
– Діти ростуть. Їм треба вчитися, їм треба на що жити. А ми з тобою що можемо дати.
– Нічого й не треба давати. Самі виберуться.
– Не виберуться, Степане. Не в нашому містечку.
Він відвернувся, замовк, а наступного ранку вдав, ніби розмови не було. Тоді Галина зрозуміла, що чекати нема на що. Якщо вона не поїде, то ніхто нічого не змінить.
Перші місяці за кордоном виявилися найважчими в її житті. Вона не знала мови, не розуміла, що від неї вимагають, плутала слова й документи. Агентство, яке обіцяло їй місце, раптом перестало відповідати.
Кілька тижнів Галина не мала роботи. Ночувала на вокзалі, сиділа на лавці з сумкою на колінах, прикривала її рукою, щоб не вкрали. Їла дешеві булочки, відлічуючи монети.
Одного разу поруч сіла старенька пані з білим собакою.
– Ви давно тут, – не запитала, а ствердила вона мовою, яку Галина вже трохи розуміла.
– Другий тиждень, – повільно відповіла Галина.
– Ви шукаєте роботу.
– Так.
– Я знаю одну родину. Їм потрібна людина, що доглядала б за літньою жінкою.
Так вона потрапила в той дім. Усе виявилося непросто, але стабільно. Їй платили тисячу п’ятсот євро на місяць, а житло та харчування були включені. Галина розділила суму на три рівні частини для дітей, а собі залишала зовсім небагато.
– Мамо, а чому так мало, – запитала її якось Ірина по телефону, коли надійшов переказ.
– Це не мало, доню. Це половина мого заробітку на всіх вас.
– Ну, Оксані ти надіслала на п’ятдесят більше.
– Це неправда, Іро. Усім однаково. Перевір.
– Добре, перевірю, – сказала дочка й поклала слухавку, не попрощавшись.
Так минали роки. Галина навчилася жити в чужому ритмі: вставати о п’ятій, готувати, мити, годувати, читати старенькій газети. Свої сто п’ятдесят євро вона ділила навпіл.
Сто йшло на одяг та ліки, п’ятдесят відкладалося на чорний день. Іноді вона відкладала менше, бо то зуб розболівся, то зламалися окуляри.
У телефонних розмовах діти рідко питали, як вона. Частіше нагадували, що наближається щось: то Вікторові треба було оплатити курси, то Оксані зламалась пральна машина, то в Ірини змінилась робота, і на кілька місяців було скрутно.
– Мамо, підкинь трохи більше цього місяця, – казав Віктор. – Я тобі потім поверну.
– Скільки саме, синку.
– Ну, хоч сто.
– Сто, – повторила вона. – Добре. Але тоді мені самій буде зовсім мало.
– Ти ж там на всьому готовому. Тобі не потрібні гроші.
Вона мовчала, а потім переказувала. Жодного разу вони не повернули.
Тепер, сидячи на кухні, Галина дивилась на дітей і думала, що не впізнає їх. Вони начебто залишилися тими самими, і водночас у них з’явилося щось чуже, жорстке.
– Мамо, – раптом озвався зять Оксани, що весь час мовчав, – можна я скажу відверто.
– Кажи.
– Ми вам щиро вдячні за допомогу. Але ви ж самі розумієте, що чотириста євро не змінили нашого життя. Ми не можемо сказати, що ви нам щось дали.
– Ви хочете сказати, що все було марно, – тихо мовила Галина.
– Я хочу сказати, що результату немає.
– Результат у тому, що ви мали що їсти, – різко відповіла вона. – Що ви заплатили за навчання. Що ви мали дах над головою.
– Дах над головою мали й без вас, – озвався Віктор. – Ми ж жили в цьому домі.
– Той дім розвалювався, Віктор.
– Він і зараз стоїть.
Галина ледь не засміялась. Ті самі слова колись казав Степан. Вона подивилася на сина й побачила в ньому батька, його лінивий погляд, його впевненість, що світ мусить сам усе влаштувати.
– А де ваш батько, – запитала вона. – Чому він не прийшов.
– Тато в гостях у дядька Миколи, – відповіла Оксана. – Казав, що прийде завтра.
– Зрозуміло.
Увечері вона пішла до Оксани, бо та запросила, ніби між іншим, мовляв, зайди, якщо хочеш. Галина вбралась у найкращу кофту й взяла з собою торбинку з гостинцями. Біля під’їзду вона зупинилась, чекаючи, що донька її покличе нагору.
Оксана вийшла на вулицю сама.
– Мамо, піднятись не зможеш, там зараз гості. Ми просто поговоримо тут.
– Тут, – повторила Галина.
– Ну так. Як ти, як дорога.
– Добре. Утомилась трохи.
– Це нормально. Відпочинь.
– А внуки де. Я хотіла їх побачити.
– Вони з бабусею Зіною. Та, знаєш, по батьковій лінії.
– Я їм привезла подарунки.
– Залиш мені, я передам.
Галина простягла торбинку. Оксана взяла її обома руками, ніби щось неприємне.
– Ну, то я піду, – сказала Оксана. – Ти зрозумій, у нас справді не вийшло їх зустріти.
– Розумію, – відповіла Галина. – Тоді іди.
Вона довго стояла біля під’їзду, дивлячись, як гасне світло у вікнах третього поверху. Потім повільно рушила додому. На вулиці було прохолодно, але вона цього майже не помічала.
Удома вона сіла на край ліжка й відчула, що в голові паморочиться. Серце калатало, у вухах гуло. Галина виміряла тиск, але цифри були такі, що вона не повірила власним очам. Випила таблетку, почекала, випила ще одну. Не допомагало.
Через годину вона набрала номер швидкої.
– Що у вас сталося, – спитав втомлений жіночий голос.
– Піднявся тиск, а я не можу його збити.
– Скільки зараз.
Галина назвала цифри. Диспетчерка помовчала.
– Чекайте, машина вже їде.
Лікар, що приїхав, виявився молодим і дуже уважним. Він зробив укол, поміряв тиск ще двічі.
– Ви нервували, – сказав він, не питаючи.
– Трохи.
– Це не трохи. Ваш організм так реагує на сильний стрес. Ви давно живете в напрузі.
– Давно, – відповіла вона.
– Тоді вам треба себе берегти. Це не жарти. Рідні поруч є.
– Є, – повільно мовила Галина. – Тільки вони далеко.
Лікар глянув на неї довшим поглядом, нічого не додав, зібрав сумку й пішов. Галина лягла, дивлячись у стелю, на якій розповзалась знайома тріщина. Та сама, що колись змусила її їхати.
Наступного ранку прийшов Віктор. Він сів на стілець у кімнаті, не знімаючи куртки.
– Оксана казала, що тобі було погано.
– Було.
– Ну так не можна, мамо. Не хвилюйся через дрібниці.
– Для мене це не дрібниці, Вікторе.
– Ми ж просто сказали, як є.
– Ви сказали, що всі мої роки були марними.
– Ніхто такого не казав.
– Ти сказав, що я ні на що не заробила.
– Ну, а хіба заробила, – він розвів руками. – Подивись правді в очі. Вісім років.
– Сім.
– Тим більше.
Галина піднялась на лікті.
– Слухай уважно, синку. Я їздила не заради машини й не заради квартири. Я їздила, щоб ви мали хоч якийсь старт. І я його дала. Те, що ви цього не бачите, не робить його меншим.
– Тоді де наш старт, – запитав він. – Покажи мені.
– Він у тому, що ти закінчив навчання. У тому, що Оксана вийшла заміж у нормальній сукні. У тому, що Ірина мала на що відкрити власну справу. Ти хочеш, щоб я ще й свого життя вам віддала.
– Було б непогано.
Вона довго дивилась на нього.
– Знаєш, Вікторе, я нічого не стану тобі доводити. Просто скажу, що мені прикро.
– Нам теж прикро, мамо. Ми сподівались на більше.
– Я це зрозуміла.
Він ще трохи посидів, ніби чекав, що вона заговорить про щось інше, а потім підвівся й пішов. Двері зачинились тихо, майже обережно.
Галина залишилась сама. Вона довго дивилась у вікно, на сусідській подвір’ї грали діти, хтось розвішував білизну. Зовсім звичайний день, у якому для неї не знайшлося місця.
Увечері зателефонував Степан.
– Галю, ти чого таку бучу підняла, – почав він без вітання.
– Яку бучу.
– Діти розповіли, що ти образилась.
– Я не образилась, Степане. Я просто втомилась.
– Ну, то відпочинь. І не вигадуй нічого.
– Я нічого не вигадую. Я роблю висновки.
– Які ще висновки.
– Такі, що наступного разу я гроші відкладатиму собі.
– Ото вигадала, – засміявся він. – Хто ж так робить із дітьми.
– Хто так робить із матір’ю, – спокійно відповіла вона. – Добраніч.
Через два тижні вона зібрала валізу. Ту саму, з якою приїхала. Нічого зайвого не взяла, тільки найпотрібніше.
Перед від’їздом зайшла до кожного. Віктор відчинив двері й навіть не запросив усередину.
– Їдеш уже, – сказав він.
– Їду.
– Надовго.
– Не знаю.
– А гроші будеш надсилати.
Галина дивилась на нього зовсім спокійно.
– Ні, Вікторе. Не буду.
– Чому.
– Бо тобі їх замало. А мені досить.
– Мамо, ну ти що, серйозно.
– Цілком.
Він відступив на крок, наче не знав, що відповісти. Ззаду з’явилась його дружина, подивилась на Галину, на валізу, але теж нічого не сказала.
– Бувайте здорові, – мовила Галина й пішла сходами вниз.
Дорогою на вокзал вона думала про те, що, мабуть, самі діти й не усвідомлять, чого втратили. Їм здається, що мамині гроші це щось таке, що падає з неба. Що чотириста євро це дрібниця, якої можна не помічати.
Може, без цієї дрібниці вони нарешті відчують, чого вона варта. А якщо ні, то й це буде їхнім вибором.
Потяг рушив повільно, ніби неохоче. Галина сиділа біля вікна й дивилась, як зникає містечко, її розвалений дім, її діти, її чоловік, що так і не зрозумів, навіщо вона колись поїхала. Вона не плакала. Тільки міцно тримала на колінах стару сумку, у якій лежали документи та невеличка пачка грошей, відкладених на чорний день.
Тепер вона знала, що чорний день настав, і що на цей раз вона збереже гроші для себе.
Італія зустріла її дощем. Галина вийшла з автобуса, підхопила валізу й пішла знайомою вулицею до будинку, де колись доглядала літню пані. Та її не стало ще минулої зими, і тепер у домі жила її онука Інґрід, яка одразу впізнала Галину.
– Ви повернулись, – сказала вона, відчиняючи двері. – Бабуся казала, що ви обов’язково приїдете.
– Я не була певна, – відповіла Галина.
– Заходьте. Знайдемо вам роботу. Мої знайомі шукають людину, яка вміла б дбати про старших.
Роботу вона знайшла за тиждень. Нова родина платила більше, а кімната була світла, з вікном у сад. Вперше за багато років Галина купила собі гарні черевики, теплий светр і пішла до лікаря, щоб як слід перевірити серце.
– Вам треба менше хвилюватись, – сказав той.
– Я вчуся, – усміхнулась вона.
Минув місяць. Потім другий. Телефон мовчав, і тільки Степан зрідка писав короткі повідомлення про погоду та сусідів. Діти не дзвонили.
Аж одного вечора надійшов дзвінок від Ірини.
– Мамо, ти як.
– Нормально, доню.
– Ми тут подумали… Віктор залишився без роботи. Може, ти б хоч трохи допомогла.
Галина відклала книжку.
– Іро, я допомагала вам сім років.
– Але зараз справді важко.
– Мені теж було важко, – спокійно відповіла вона. – Але ви тоді цього не помічали.
– Мамо, ну не сердься.
– Я не сержусь. Просто тепер мої гроші належать мені.
Ірина довго мовчала.
– Тоді як нам бути.
– Так, як усі дорослі люди, – мовила Галина м’яко. – Шукати, пробувати, будувати самим. Я вірю, що ви впораєтесь.
– А ти?
– А я пишу тобі зі свого нового місця, де мене цінують. І це вперше за багато років.
Вона поклала слухавку, підійшла до вікна й побачила, як у саду розквітає перша весняна яблуня. Вона дивилась на неї довго, і в грудях було тихо та легко.
Олеся Срібна
