Жадібні ведмежата.
В одному лісі жило собі двоє братиків-ведмедиків.
І все б нічого, та були вони страшенно жадібні.
Весь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, як їм щось сподобалося, то забирали в інших звірят силою.
Ось і сьогодні такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть, щось не поділили.
– Це я знайшов! – кричить один малюк.
– Ні, я! – кричить другий.
– Мої ягідки-малинки! – вперто верещить перше ведмежа.
– Бо я старший! – Аякже, чого це твої, як мої, – супиться і шморгає носом друге.
І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб’ються.
Аж тут зі старого лісу вийшов на галявину дідусь-ведмідь і грізно так гримнув на обох малят:
– А чого це ви знову сваритесь, непосиди?
Що сьогодні не поділили, га?
Братики трохи побоювалися старого діда-ведмедя, бо мама завжди їм казала:
– Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи. Тому, трохи позадкувавши, малі обережно відповіли:
– Ми знайшли малинки, солодкі-солодкі, а поділитись не можемо.
А дідусь-ведмідь давно вже думав і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними й усім ділитися.
Думав-думав і таки придумав.
– Нумо, хлопці, зберіть хутенько малину в горнятка. І ведмежата один наперед одного почали зривати малину.
Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив:
– А тепер віддайте горнятка мені, бо я старший.
Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Та що робити, простягнули горнятка з малиною дідусеві, а самі пішли ні з чим.
– Отакої, брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав.
– Угу, якось це несправедливо. Та дідусь-ведмідь і не думав ображати малюків.
– Агов, пустуни, а прийдіть-но сьогодні до мене під вечір обов’язково.
– Добре, прийдемо,- озвалися ображені ведмежата, бо не могли вони не послухати старенького.
А дідусь тільки всміхнувся хитро собі у вуса.
Довго чи недовго, але прийшов час, і у двері дідусевої хатинки-барлогу хтось несміливо постукав.
– Заходьте-заходьте, мої любі, – озвався старий ведмідь.
Двері відчинилися і до барлогу зайшли зніяковілі братики.
– Підходьте ближче, підходьте, зараз будемо чаювати. Ведмежата зачудовано роззирнулися і пішли до столу. А там – чого тільки не було: цукерки, мед, малина, варення, тістечка, медові пряники, запашні пампушки.
– Пригощайтеся, мої хороші, – підморгнув дідусь, – гуртом завжди смачніше, зараз ще липового чаю зварю.
Повеселіли наші бешкетники і нумо пригощатися. Коли вже прийшов час додому іти, ведмежатка про щось пошепотілися і спитали:
– Дякуємо тобі, дідусю, за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти?
– А чому ні? Звичайно, можна. Малята вийшли з хатини і радяться:
– Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не з’їв, нас пригостив.
– Тож давай і ми гостинців дідусеві завтра віднесімо, бо якось негарно. Він частував нас, а ми що?
– А ми йому завтра солодкої малини нарвемо.
З того часу наші ведмежатка завжди ділилися всім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав дідусь-ведмідь:
«Гуртом смачніше!»
© Віталія Савченко
