«За що вони зі мною так?» – плаче мати нареченої.
— Ну ось, мамо, все добре, я ж тобі казала, що не запізнимося! Ще жених із нареченою не приїхали навіть. Тільки гості збираються потроху. А он тітка Ліда стоїть. Ух ти, яка красива. Ходімо швидше, підійдемо до неї!.. Тітко Лідо, привіт! Сто років тебе не бачила. Виглядаєш приголомшливо… А де молоді? Скоро будуть? — запитала Валерія.
Лєра з матір’ю та батьком тільки-но зайшли до ресторану, де мало відбутися весілля двоюрідної сестри Лєри, Поліни. Грала музика, тітка Ліда, мати нареченої, стояла біля входу до зали, крутила в руках телефон. Виглядала вона при цьому якось нерадісно, наче спантеличено навіть. Усміхалася, але явно натягнуто.
Навколо групками стояли гості. метушилися офіціанти, носили таці, поруч із Лідією стояла яскраво нафарбована жінка в блискучій сукні з мікрофоном – ймовірно, тамада.
Валерія спочатку подумала, що Поліна з женихом десь затримуються. Може, поїхали фотографуватися, може, ще не закінчилася церемонія в РАЦСі. Весілля мало початися вже з хвилини на хвилину.
Але з виразу обличчя тітки було зрозуміло: щось не так.
— Привіт, Лєрочко, Анечко, чудово виглядаєте, – сказала вона, обіймаючись із сестрою та племінницею. – Максиме, ти прямо жених у цьому костюмі… Як ви дісталися? Ви ж сьогодні приїхали?
— Так, сьогодні рано вранці, — відповіла мама. — Ми в Ольги зупинилися. Ти чого якась напружена, Лідо? Щось сталося?
Тітка подивилася на неї і раптом акуратно промокнула кутики очей схованою в руці хустинкою.
— Уявляєте… Ці поросята тиждень тому розписалися.
Валерія спочатку навіть не зрозуміла.
— Хто?
— Ну як хто? Поліна з Андрієм.
Мама повільно поставила сумку на лавку.
— У сенсі — тиждень тому?
— Ну ось так. Розписалися. І вчора полетіли на море. Я бігала, останні деталі залагоджувала. Увечері прийшла додому, а на телефоні повідомлення від Поліни. Мовляв, мамо, прости, не ображайся, ми багато разів тобі казали, що не хочемо цього пишного весілля, святкуйте без нас.
На кілька секунд усі замовкли.
Валерія подивилася на ресторан, перед яким стояли прикрашені квітами машини, на жінку з мікрофоном, на офіціантів, і подумала, що зараз хтось скаже, що це жарт. Але тітка тільки ще раз витерла очі й відвернулася.
Ще місяць тому Валерія взагалі не сумнівалася, що весілля Поліни буде саме таким.
Тітка Лідія все життя одна ростила дочку. Поліна була її єдиною дитиною, і Лідія завжди казала, що заради неї могла б гори звернути. Працювала майже без вихідних, спочатку в магазині, потім влаштувалася адміністратором у салон.
Жили Лідія з дочкою у двокімнатній квартирі, яку отримала в спадок від бабусі незабаром після народження Поліни. Щоправда, бабуся заповіла спадок двом онукам, Ліді та Ані. Але Анна відмовилася від спадку, бо тоді вже жила з чоловіком у іншому місті. Ну і вважала, що сестрі з дитиною квартира потрібніша.
Лідія зробила в квартирі гарний ремонт – щоправда, не одразу, поступово, але привела все до ладу. У Поліни була своя кімната, гаджети, поїздки, купа одягу. При цьому й назвати сестру розбещеною вередухою було аж ніяк не можна. Ліда виховувала дочку в строгості, привчала до самостійності та відповідальності, була досить вимогливою та жорсткою.
Поліна непогано вчилася, вступила на бюджет, закінчила інститут, влаштувалася на роботу. Два роки тому познайомилася з Андрієм. Вони зустрічалися, а кілька місяців тому оголосили матері, що подали заяву до РАЦСу.
Лідія була щаслива чи не більше за дочку. Вона вирішила, що весілля Поліни – це і її торжество теж, і задумала грандіозне свято. Викотила великий список гостей на півсотні осіб із різних міст країни, розгорнула бурхливу діяльність: обирала ресторан, обговорювала меню, замовляла квіти й сперечалася з тамадою щодо конкурсів.
Валерію з батьками теж покликали.
— Ну а як же без вас? — казала Лідія телефоном. — Я дуже хочу вас бачити! І Поліна теж. Коли ще буде привід зібратися, тим більше такий радісний!
Мама після таких розмов тільки зітхала.
— Лідочка все життя на неї поклала. Ні весілля в неї самої толком не було, нічого. Напевно, хоче хоч дочці зробити пам’ятне свято.
Вони взяли відгули на роботах, заздалегідь купили квитки, приїхали.
При цьому Валерія чула краєм вуха, що Андрій, жених Поліни, від усієї цієї затії не був у захваті. Він кілька разів казав, що не хоче великого весілля. А вже від думки про тамаду та конкурси його пересмикувало. Усе що завгодно, тільки не це!
Молоді люди намагалися поговорити про це з матір’ю, Лідія тоді тільки відмахувалася.
— Один день можна й потерпіти. Зате потім згадувати будете. Зрештою, від вас нічого не вимагається. Оплачу все скрізь я сама. Прийдете, посидите за столом ошатні, усміхнетеся гостям, сфотографуєтеся з усіма охочими. Невже це так складно зробити для мене?
Лідія сама обрала ресторан, внесла передоплату, замовила музику, фотографа, торт і величезну кількість їжі. Залагодила транспортні питання, продумала розміщення для всіх.
Валерія тоді подумала, що, напевно, Андрій змирився.
Саме тому новина біля входу до банкетної зали прозвучала особливо дивно. Лідія сама була в шоці, спочатку хотіла просто скасувати все. Але потім з’ясувалося, що сплачені гроші майже не повернути, оскільки до свята залишалося всього кілька годин. Та й гості почали приїжджати.
І Ліда вирішила – а, була – не була. Святкуємо весілля, але без молодих.
— А чого, я повинна все це викинути? – пояснила вона. – Люди приїхали, вас усіх мені бачити дуже приємно. Ресторан оплачено. Їжа буде. Музика буде.
— Лідо, може, тоді не треба всього цього? — обережно сказала мама Валерії.
— Чому не треба? — різко відповіла та. — Я запрошувала людей на весілля. Ви всі приїхали. Давайте святкувати. Піднімемо келихи за здоров’я молодих.
Так і вийшло.
Це було, напевно, найдивніше весілля, на якому Валерія коли-небудь була.
Тамада спочатку явно не знала, що робити. Вона кілька разів підходила до Лідії й запитувала, як оголошувати перший тост. Та тільки махала рукою:
— Як завжди. Тільки без них.
Перші півгодини всі сиділи за столами й ніяково переглядалися. Потім хтось випив, заграла музика, почали згадувати Поліну маленькою. Один із дядьків виголосив тост за молодих, хоча молодих поруч не було.
Лідія усміхалася, але Валерія бачила, як вона весь час дивиться на телефон.
Ні дзвінка, ні повідомлення від Поліни не було.
У якийсь момент тамада запропонувала сфотографуватися всім родичам.
— Та звісно, ходімо! – заметушилися всі. – Знімок на згадку! І надішлемо Поліні, нехай подивиться, як ми тут усі їх вітаємо!
Лідія раптом відповіла:
— Не треба.
І відвернулася.
До вечора гості трохи розслабилися. Почали танцювати, тамада освоїлася, конкурси пішли своєю чергою. Люди поступово перестали ніяковіти.
Але Валерії все одно було не по собі.
Наступного дня Лєра написала Поліні. Спочатку запитала, як вони. Відповідь прийшла не одразу. «Нормально. На морі. З погодою не дуже пощастило, а загалом нормально… Як там у вас усе минуло? Безглуздо вийшло… Я не хотіла, щоб усе так сталося».
Валерія перечитала повідомлення кілька разів.
«Ну ви дали жару, звісно. Чесно кажучи, я вперше на такому весіллі… На тітці Ліді обличчя не було вчора. Як ви здогадалися таке влаштувати?»
Поліна відповіла хвилин за десять.
«Андрій поставив ультиматум. Сказав, що або я скасовую це весілля, або він взагалі не одружується. Я намагалася пояснити, що мама вже все оплатила, люди їдуть, пізно щось міняти. Він сказав, що не буде чекати на це весілля й наполіг, щоб ми розписалися на тиждень раніше. Ми поговорили, і я погодилася».
Валерія довго дивилася на останню фразу.
Потім написала:
«Але мама твоя нічого не знала. Могла б хоч її попередити».
«Лєро, ми з Андрієм сто разів її просили якось приборкати запал, вона не чула нас».
«Ну, про перенесення весілля могли б поставити її до відома!» – написала Лєра.
«Я не могла їй сказати», – відповіла сестра
«Чому?»
«Бо вона б улаштувала сварку. І я не хотіла обирати між нею та Андрієм».
Валерія відклала телефон. Ось це вона якраз могла зрозуміти.
Тітка Ліда справді могла влаштувати сварку. Вона так довго готувалася, стільки всього вирішила сама, стільки грошей витратила, що почути від дочки «ми взагалі не прийдемо на це весілля» їй було б дуже важко.
Але й Андрій, виходить, кілька місяців казав, що не хоче цього свята, а його ніхто особливо не почув.
Валерія розповіла мамі про листування.
Та спочатку мовчала, потім сказала:
— Знаєш, я Лідію розумію. Але Поліну теж.
— І що тепер?
— Не знаю.
За вікном ішов дрібний дощ. На кухонному столі все ще лежала коробка з тортом, який мама привезла з ресторану після свята. Його залишилося стільки, що Лідія роздала гостям по контейнерах.
Валерія згадала, як тітка ввечері проводжала їх до машини.
Вона вже не плакала. Тільки втомлено сказала:
— Я ж не для себе старалася. Я хотіла один раз зробити все як належить для дочки. За що вони так зі мною, Аню, а?
Вони тоді не знайшли, що відповісти.
Але й Поліна, яка гуляла зараз десь морським узбережжям із чоловіком, напевно, теж вважала, що вчинила правильно. Вона обрала своє весілля, а не те, яке за неї вигадали.
І якщо Лідія справді не залишила молодим вибору, чи мала вона право після цього так ображатися на дочку?
А може, Поліна з Андрієм не мають рації, не можна так із матір’ю?
Ви тут на чиєму боці? Що думаєте?
