Майже до тридцяти років Володя жив з батьками і віддавав матері частину зароблених гро шей. Все змінилося, коли він привів додому Марту та її маленьку дочку, а мати відмовилася прийняти нову сім’ю.
Вовка до тридцяти років жив із батьками. Працював, гроші віддавав матері, вона купувала йому речі й продукти. Залишала тільки на бензин і на погуляти з хлопцями.
Іноді Вовка підробляв, це були його гроші, мати про них не знала, всі «зайві» гроші вона відкладала, чекаючи, коли син нагуляється, осяде й одружиться.
Одружуватися Вовка не квапився.
— А навіщо? Мені й тут добре, — любив пожартувати він, коли хтось з друзів заводив розмову про одруження.
Жінка в нього теж була, так, не серйозно, заїхати коли, на чашку чаю…
Коли баби жартома натякали матері, що он, мовляв, невістка, показуючи на жінку Зінку, до якої, як вона знала, заходив її син Вовка, то вона морщилася й крізь зуби відхрещувалася від баб.
Але очі її були сердитими й колючими в цю мить…
Мати вже була на пенсії, але все одно виходила на ферму, на отелення, набирала групу маленьких телят, учила їх пити з відра тепле молочко, яке треба було принести з іншого корпусу ферми, де доїлися мамки цих малюків.
Телята фиркали, давилися, але поступово вчилися самі пити молоко, і, побачивши свою годувальницю, хитаючись і ковзаючи на незміцнілих ніжках у клітках на шість-вісім голів, вони, задерши вгору свої довгі морди, ображено мукали, кличучи її, мамку…
Батько ж усе життя пропрацював чабаном, двічі на місяць напивався, ганяв матір, Вовку та старшу сестру Танюху.
Танюха, закінчивши школу, поїхала в місто, там вийшла заміж за роботящого хлопця, до речі, із сусіднього села, Гришка. Отримали квартиру від заводу, на якому працював Гришка, народили двох дітей. Їздили раз на рік із дітьми до Сочі, стояли в черзі на холодильники й телевізори, добували кришталь і сервіз «Мадонна», все, як у всіх…
А Вовка? А Вовка жив із батьком і матір’ю, батько ганяти їх перестав, але пити не кинув, іноді Вовка дозволяв йому побуянити, згадати молодість. Досхочу надивившись у дитинстві на кривляння п’яного батька, він дав собі обіцянку, як одружиться, не ображати дружину й дітей, але поки Вовка не збирався цього робити, одружуватися, в сенсі…
Реклама
— Ніхто не знає, як повернеться доля. Ще вчора ти був холостий, а сьогодні вже оппа і татко, — любив жартувати друг Вовки, Сашка, теж холостяк, теж жив з мамкою, — тож, друже, будемо гуляти, поки гуляється…
І вони гуляли, ах як вони гуляли. З гітарою, на «Восходах», по селу, на озеро… Шашлики, пісні горланили, «Жигулівське» рікою, ееех…
Еххх, скоріше б нове літо, — розмірковував Вовка, поглядаючи у вікно на пожовкле листя, яке ніс осінній вітер, — це було круте, веселе, стільки весіль відгуляли… Може, теж одружитися… та ну… — прогнав він думку… прийде ж така дурість у голову…
Уранці Вовку викликали в контору…
— Володю, — голова почав здалеку, — а ти ось задоволений своїм життям?
— Та не нарікаю, Петре Степановичу.
— А не хотів би змінити чого… Покращити так би мовити своє матеріальне та інше становище, йти, так би мовити, в світле майбутнє…
Він що мене сватає, чи що? — подумав Вовка, оце так, я не хочу одружуватися на його страшненькій, рябій Людці. До того ж їй кілька чоловік обіцяли одружитися…
То-то вона косила оком, коли я повз бухгалтерію проходив, запаси, попаси, припаси, тьху, як там бабка вчила, а впаси мене від милості й немилості, раба якогось тама, тьху ти…
— Ти чого шепочеш, Володю, чого червоний такий, наче на страту тебе ведуть, га?
— Та мене все влаштовує, дякую, Петре Степановичу, — а сам бочком-бочком, а про себе думає, ну справи… І до нього черга дійшла, не брехали мужики…
— Ти постривай, постривай. Я чого спитати хотів, Володю, ти це випадково одружуватися не подумуєш, ні? Ну це я так, про всяк випадок спитав, мало що… а то Людмила в дівках засиділася, та це так, не звертай уваги…
Вовка стояв червоний, як рак, серце шалено билося і страшенно чесалося вухо…
— Я чого покликав, Володю, у нас це зоотехнік знову втік, з медсестрою. Двох спеціалістів знову втратили, їх би дядько, ну з медсестрою хай голова сільради голову морочить, а я чого, Володю, тут подумав, а давай тебе на зоотехніка вивчимо, га?
Заочно, Володю, там можна, я дізнавався, ну?
А ти проси що хочеш. А хочеш Людку мою, хоч завтра сватів засилай, ну це я так, просто спитав…
І Вовка погодився, не, не одружуватися… Вчитися… А що? Ходи нічого не роби цілий день, сиди в конторі, та на бобіку їзди, кілька ферм за годину об’їхав, та спати… Лепетааа.
Мати зраділа, швидко порахувала в умі, це ж скільки тепер зарплата буде, так вона не тільки на новий дім, а й на «Москвич» Володьці накопичить, і на стінку…
Життя потекло своєю чергою. Вовка став трохи осідати, але все так само ганяв на вихідних на «Восході» й бренькав на гітарі…
А одного разу, приїхавши з чергової сесії, ходив задумливий і якийсь відчужений. На запитання матері відмовчувався, тільки усміхався загадково… А через місяць зібрався кудись їхати, кинувши коротке, побачите…
Побачили…
Привіз жінку молоду, красиву, так, волосся до поясу, біле, як молоко, рівне, наче праскою виглажене, та не одну, з дівчинкою, з таким самим волоссям, як у матері, і такими самими сірими, що вода в осінній річці, очима…
— Мамо, батьку, знайомтеся, це моя Марта і Маришка. Я одружуюся…
Мати мало не впала, батько ж, приховуючи усмішку, задоволено покрехтав, підморгнув синові, показуючи великий палець, молодець, мовляв, синочку, яку відхопив, а…
Марта була лікарем.
— О, як! Минулий зоотехнік відвіз медсестру, а нинішній привіз цілого лікаря! — хвалився голова, — ех, шкода, з Людмилою моєю в нього не склалося, а наче симпатія була… Ну ця теж нічого, статна метелиця.
— Що це за ім’я, — скаржилася сусідці мати, — у нас корову так звуть, Марта, тьху, в’ється коло неї, як вуж, на гроші хай не розраховує, ще й приплід чийсь годувати буде, от дурень. Не жилося йому…
Справили весілля, ну як весілля, вечір… Не про таке торжество мріяла мати для Вовки, ну дак що, сам захотів…
— Поглянемо ще, а то може скоро й розбіжаться, — говорила вона дочці Танюсі.
— Чого це, мамо?
— А того, не його поля ягода. На що вона йому, не дівка, з дитям, і холодна якась. І дівчинка теж, якась, не кричить, не бігає, а сидить, усе книжки читає.
Ось і будуть книжечки читати, на пару з матусею, а цей буде годувати їх, дурень.
— Мам, ти чого, вони ж сім’я.
— Ой, мовчи, сім’я, ось виростиш своїх, я подивлюся, як заспіваєш.
Жити молоді стали зі старими, дім великий, п’ять кімнат.
Жили мирно й дружно, Володька пити перестав, як же стара цього домагалася, а ця прийшла, вертихвістка, правила свої тут встановила… Іч ти, все по-її має бути… Уже й випити мужику не можна.
Все не так старій, старому у вуха бубонить, все погано, на дівчинку дивитися не може, зненавиділа дитину, сили нема… По імені не зве, шпиняє, щипає, а та мовчить, насупиться, сльози в очах, а вона терпить.
Баба дужче лютує, поки ніхто не бачить, то підлогу мити десять разів на день заставить, то грядки полоти, перед приходом невістки з роботи заставить її вмитися й переодягнутися.
Дівчинка махонька, побачить маму, біжить, обійме, пригорнеться, погано їй тут, а терпить, мамочку любить, та й дядько Володя наче хороший, не ображає її, ляльки дарує… Обіцяв стіл красивий, як до школи піде, купити… А бабуся зла, так вона потерпить… Мамочка попросила… Її обов’язково полюблять, адже вона, Маринка, хороша, все робить, що бабуся скаже.
Невістка зварить для цієї, окремо, попросить годувати дівчинку по годинах, ага, ще чого. Вони за двері, баба все собаці викине, а дівчинку картоплею смаженою нагодує… Зло гляне, та й з’їсть.
Давиться, сльози, а їсть. А нічого, хай звикає до сільської їжі, пані яка…
Тільки хтось доніс, видимо, цій, невістці… прибігла, чиста кобра… розфиркалася, речі зібрала, і пішла, гордо закинувши голову… слава тобі, позбулися… Тільки й Вовка з роботи не прийшов… А що таке, де хлопець?
Побігла шукати, а він назустріч іде, чорніший за хмару… Як давай кричати, обвинувачує її, що, мовляв, просили за дитиною доглянути, чого кашами не годувала, які Марта варила, чого картоплю їсти заставляла, дівчинка ж хвора виявляється.
Упала в ноги, заголосила.
— Синочку, Володечко, навіщо тобі ця змія підколодна, розлучниця проклята, та ще й з хворою дитиною! Тобі своїх, здорових треба дітей, а вона тобі кого подарує? Хворих?
— Це від кого ж вона мене відбила? З ким розлучила? Часом не з Зінкою, чи що?
— А хоч би й з Зінкою, хоч би й з Зінкою, ну погуляла, подурила дівка по молодості, з ким не буває, з тобою ж і гуляла.
— Ти що городиш, мати, та в неї, а… йди ти… Якщо не простить мене, Марта, поїду, мати, на північ, чи куди далі.
Марта простила, і Маринка дуже просила мамочку за дядю Вову, якого вона встигла полюбити, тільки умову поставила, жити окремо, і не заставляти її, Марту, ходити до його, Володьчиних батьків, і в себе матір його бачити не хотіла… Йому не забороняла, ходи, але тільки щоб на сім’ї не відображалося.
Коли Сергійко народився, зробила виняток, запросили обох батьків, ось тут би й помиритися… Так ні ж, підібгавши губи, оглянула червоний, зморщений клубочок і видала:
— Ні, не нашої породи, відразу бачу.
Свекор ходив, дітей любив, і Маринку, і Сергійка, вона, стара, тільки губи кривила.
І всім повідомляла, що перестав Володька гроші їй, матері, віддавати, все цій зміюці несе, а вона на себе та на свою вертихвістку витрачає… Хай навіть не думає, що книжку з Вовчиними грошима їй віддадуть, шиш… Видимо, на ці гроші й цілилася, аферистка.
Люди вже звикли й не звертали уваги.
Вовка і сварився, і погрожував, і по-доброму просив, щоб перестала нести всяку дурницю, помирилася б із Мартою, няньчилася з онуком, поки маленький.
Але мати наче збожеволіла, не велася на жодні умовляння, сипала прокляттями й скаржилася всім підряд на прокляту змію-розлучницю… І Вовка кинув спроби примирення.
Одного разу мати захворіла, переляканий батько прибіг увечері до дітей, повідомивши, що мати впала…
Марта перша побігла з батьком, не чекаючи, поки Вовка заведе машину…
У свекрухи трапився гіпертонічний криз, Марта була хороший лікар, вона виходила маму свого чоловіка.
Баба попросила прощення, зі сльозами.
Марта сказала, що давно простила, і Маринка теж… І принесла Сергійка, познайомитися з бабусею.
Не скажу, що вони стали найкращими подругами, але стосунки після цього стали кращими.
А ось гроші, які стара к Володьці, та так і не віддала, вони ж згоріли, її знову скрутило після цього, коли дізналася. Марта виходила, звісно, а куди ж подітися, батьків не обирають.
Марта сама вже свекруха й теща. Половинок своїх дітей якщо не любить полум’яною любов’ю, то хоча б поважає, прийняла вибір своїх дітей. І онуків любить, дуже. А Володька, що Володька, він теж усіх любить, а її, Марту, найбільше.
