Осінь того року видалася на диво щедрою на листя. Воно лежало жовтими купами під липами, налипало на ґанок, забивало ринви і шурхотіло під ногами навіть уночі, коли вітер ходив подвір’ям.
Орест вставав на світанку, брав граблі, мішки з-під цукру і йшов працювати. Платили йому небагато, але платили щотижня, і він вважав, що це чесна праця.
Того ранку він повернувся о дев’ятій, поставив граблі в сінях і довго мив руки під холодною водою. Мирослава сиділа за столом, склавши руки перед собою, і дивилася на нього так, ніби вирішила щось дуже важливе ще вночі.
— Скільки сьогодні дали, — спитала вона.
— Як завжди, — відповів Орест і сів навпроти.
— Тобто стільки, що вистачить на хліб і трохи на молоко.
— Мирославо, давай без цього зранку.
— А коли, Оресте. Увечері ти втомлений. У неділю ти спиш. У понеділок ти знову біжиш до свого листя. Коли мені з тобою про це говорити.
Він налив собі чаю, повільно, щоб не розхлюпати, і поклав дві ложки цукру. Мирослава стежила за кожним його рухом.
— Ти бачила, скільки того листя, — сказав він нарешті. — Там три алеї. Якщо не прибрати, люди не пройдуть.
— Та хай не проходять. Мені яка справа до тих алей.
— Тобі справа до того, що з цих алей ми їмо.
— Ми не їмо, Оресте. Ми виживаємо. Це різні речі.
Він поставив чашку так, що дзенькнуло блюдце.
— Ти щось хочеш мені сказати. То кажи прямо.
Мирослава глибоко вдихнула, і Орест зрозумів, що зараз буде довго.
— Скажу. Мама вчора була. Ти знаєш, що вона мені сказала.
— Не знаю і знати не хочу.
— Вона сказала, що я дарма вийшла за тебе. Що в двадцять років було видно, куди ти йдеш. І що Тарас давно пропонував тобі нормальну роботу, а ти відмовився.
— Тарас пропонував мені їздити з ним по селах і купувати в людей щось за півціни, щоб продати за подвійну. Це ти називаєш нормальною роботою.
— Це називається торгівля.
— Це називається, що ти дивишся людині в очі й знаєш, що обманюєш.
— Ніхто нікого не обманює. Люди самі продають. Їм потрібні гроші.
— Саме так. Їм потрібні гроші, а ми на цьому заробляємо. Ні, дякую.
Мирослава встала, підійшла до вікна і тривалий час мовчала, дивлячись на двір. Там, біля паркану, лежала купа, яку він учора згрібав до темряви. Вітер уже розносив її по траві.
— Ти диви, — сказала вона тихо. — Ти цілий день згріб, а за ніч нанесло знову. Ото вся твоя робота. Ти її робиш, а вона не закінчується.
— Усяка робота не закінчується.
— Ні, не всяка. Тарас за один виїзд заробляє те, що ти за місяць.
— Тарас за один виїзд, а потім сидить удома три тижні й нарікає на життя.
— Бо може собі дозволити сидіти.
— Бо йому нічого більше не лишається.
Вона різко обернулася.
— Не чіпай мого брата.
— Це ти почала. Ти принесла його в мій дім, у мою кухню, за мій стіл.
— Твій дім. Твій стіл. Оресте, ти чуєш, що кажеш. Це наш дім. Але гроші в ньому чомусь завжди тільки мої.
— Які твої. Ти ж не працюєш.
Він пошкодував про ці слова ще до того, як вони закінчили лунати в кімнаті. Мирослава зблідла, потім почервоніла, потім відійшла від вікна і сіла, дуже рівно, наче проковтнула лінійку.
— Повтори, — сказала вона.
— Я не те мав на увазі.
— Повтори, що ти сказав.
— Мирославо.
— Я шість років не працюю, бо ти просив залишитися з Дарійкою. Бо в садочок не було місць. Бо свекруха, царство їй небесне, не хотіла сидіти з дитиною. Бо ми разом так вирішили. А тепер я не працюю.
— Я не те сказав.
— Ти сказав саме те.
Вона дивилася на нього довго, і в цьому погляді не було ні сліз, ні крику, була тільки втома, яка накопичувалась роками й раптом знайшла вихід.
— Знаєш, що найгірше, — сказала вона. — Я справді вірила, що ти колись щось змінишся. Мама казала, і Тарас казав, і навіть сусідка баба Параска казала, що в тебе руки золоті, а голови немає. А я їм усім відповідала, що ви його не знаєте. Що він добрий. Що він чесний. Що він себе покаже.
— І що, не показав.
— Показав. Листя.
Орест підвівся так різко, що стілець загуркотів по підлозі.
— Те листя тримає нас на плаву.
— Те листя тримає тебе на місці. Ти ховаєшся за ним. Тобі зручно. Прийшов, погріб, пішов, нічого не вирішуєш, ні за що не відповідаєш.
— Я відповідаю за все в цьому домі.
— За що, наприклад.
— За дах. За дрова. За те, що в Дарійки є чоботи на зиму.
— Чоботи ми купили в секонд-хенді.
— Вони нові.
— Вони чужі, Оресте. Хтось носив, не доносив і віддав. А ми радіємо.
Він витер долонею обличчя і сів назад. Тиша в кухні стала густою, мов кисіль. За стіною зашаруділа Дарійка, мабуть, прокинулась, але не вийшла.
— Чого ти хочеш, — спитав він глухо. — Скажи конкретно. Чого ти від мене хочеш.
— Я хочу, щоб ти перестав жити, ніби нам нікуди поспішати.
— А нам є куди.
— Є. Мені тридцять п’ять. Тобі тридцять сім. У нас нічого немає. Ні землі, ні машини, ні заощаджень. Усе, що ми маємо, це оцей дім, який дістався від твоєї бабусі, і він тече з даху.
— Я полагоджу.
— Ти кажеш це третій рік.
— Бо в мене не було матеріалу.
— Бо в тебе не було грошей на матеріал. А грошей не було, бо ти згрібаєш листя.
— Ось знову, — сказав Орест і гірко засміявся. — Усе в тебе зводиться до листя.
— Бо все до нього й зводиться.
Він хотів відповісти, але двері тихо відчинилися, і в кухню зазирнула Дарійка в довгій сорочці, з розкуйовдженим волоссям і стертим слідом подушки на щоці.
— Ви знову сваритесь, — сказала вона.
— Ні, доню, — відповіла Мирослава м’яко. — Ми розмовляємо.
— Дуже голосно.
— Ми вже тихіше.
— Тату, а ти сьогодні мене поведеш у садочок.
— Поведу, — кивнув Орест. — Іди вмивайся.
Дівчинка пішла, і двері за нею причинилися. Подружжя ще трохи сиділо мовчки. Потім Мирослава почала накривати на стіл, і руки її тремтіли.
— Вибач, — сказав Орест. — За те, що я сказав про роботу.
— Не вибачай. Ти сказав те, що думаєш.
— Не думаю.
— Думаєш. Просто ніколи не говорив уголос.
— Мирославо, я не хочу, щоб ми так жили.
— Тоді не живімо так.
— А як.
Вона поставила на стіл тарілку з хлібом, сіла і подивилася на нього серйозно.
— Тарас дзвонив мені вчора. Не мамі, а мені. Каже, що в нього є місце на складі. Не торгівля, просто склад. Рахувати коробки, вести записи. Платять удвічі більше, ніж тобі.
— Склад у райцентрі.
— Так.
— Це дві години дороги в один бік.
— Так.
— Я не бачитиму Дарійку.
— Бачитимеш по вихідних.
— По вихідних. Мирославо, їй шість років. Вона запам’ятає тата, який приходить уночі й іде вранці.
— Вона запам’ятає тата, який приніс їй ляльку, про яку вона мріє, а не ту, яку ми одержали в подарунок від сусідів.
Він замовк. Це було несправедливо, але й неправдою не було.
— Я подумаю, — сказав він.
— Ти завжди думаєш.
— А ти завжди тиснеш.
— Бо ти сам не зрушиш з місця.
— Може, я не хочу зрушувати.
— Тоді я зрушу сама.
Це слово «сама» повисло між ними, мов дзвін. Орест підвів на неї очі, і вперше за всю розмову в них з’явилася не злість, а страх.
— Що значить сама.
— Нічого. Я просто втомилась.
— Ні, ти сказала сама. Що ти мала на увазі.
— Оресте, не чіпляйся до слів.
— Я не чіпляюсь. Я питаю. Ти хочеш піти.
— Я не казала цього.
— Але думала.
Мирослава відвернулась, і в кутику її ока блиснула сльоза, яку вона одразу стерла рукавом.
— Думала, — призналась вона. — Ніби це щось страшне. Я думаю про це щоночі. Лягаю, слухаю, як ти дихаєш, і думаю, чи не помилилась я. Чи не пішла б мама все ж таки мала рацію.
— І що ти собі відповідаєш.
— Що не знаю.
— Чудово.
— А що ти хотів почути. Що я закохана, як у вісімнадцять. Що ти для мене найкращий. Не буде такого, Оресте. Життя не тримається на цьому.
— А на чому воно тримається.
— На тому, що хтось мусить сказати правду першим. Ось я й кажу.
Він мовчав. За вікном знову здійнявся вітер, і з липи посипалось листя, густе, жовте, нескінченне. Орест дивився на нього, а потім раптом заговорив тихо, майже не до неї.
— Знаєш, чому я це роблю. Чому згрібаю листя.
— Бо більше нічого не вмієш.
— Ні. Бо коли я працюю, я нікому нічого не винен. Ніхто не стоїть наді мною. Ніхто не питає, чому не так і чому не стільки. Я просто беру граблі й роблю, і в кінці дня бачу, що зроблено. Чисту алею. Це все, що в мене є, Мирославо. Чиста алея.
— Це не їжа.
— Я знаю.
— Це не дах.
— Знаю.
— Тоді навіщо ти мені це розповідаєш.
— Бо ти ніколи не питала.
Вона подивилась на нього довго, наче бачила вперше. У кухні пахло чаєм і холодним хлібом, і десь далеко гавкав сусідський пес.
— Я питаю зараз, — сказала вона.
— Пізно.
— Чому пізно.
— Бо ти вже вирішила, що я нікчема.
— Я так не казала.
— Ти сказала, що з мене толку немає. Ці слова були в голові ще до того, як ти їх вимовила. Я бачу.
— Бо я розлючена. Люди в гніві говорять усяке.
— Люди в гніві говорять те, що давно зібралось.
Мирослава відкрила рота, щоб заперечити, але передумала. Дарійка вже вмилася й знову стояла в дверях, цього разу одягнена, із шапкою в руках.
— Тату, я готова.
— Іду, — сказав Орест.
Він підвівся, взяв куртку з гачка, і біля порога на мить зупинився.
— Скільки він платить, Тарас, — спитав він, не обертаючись.
— Вісім тисяч.
— У мене п’ять.
— Я знаю.
— Три тисячі різниці, Мирославо. Три тисячі за те, що я не бачитиму власної дитини.
— За те, що ми нарешті полагодимо дах.
— Дах можна полагодити й за п’ять, якщо ти не купуватимеш щоразу нові штори.
Вона ахнула.
— Штори. Ти мені штори пам’ятаєш. Один раз купила дві пари за рік.
— За рік, коли ми вважали кожну копійку.
— Бо в хаті було темно, Оресте. Бо там сорок років висіли ті самі, вицвілі, жалюгідні тканини. Я хотіла хоч щось зробити гарним.
— Гарним за наші останні гроші.
— За мої гроші. Які я заробила, коли ще працювала.
— Шість років тому.
— Так, шість років тому, і я ще пам’ятаю, як це було.
Вони стояли один проти одного, і Дарійка, затиснувши шапку, дивилась то на матір, то на батька широко розплющеними очима. Орест перший опустив погляд.
— Ходімо, доню, — сказав він м’яко. — Спізнимось.
— Ви помиритесь, — спитала дівчинка.
— Помиримось, — відповіла Мирослава швидко. — Звісно, помиримось. Іди з татом.
Вони вийшли. Мирослава постояла посеред кухні, потім сіла і закрила обличчя долонями. Вона не плакала. Вона просто сиділа, поки годинник на стіні відлічував хвилини, і в голові її одна за одною бігли ті самі думки. Може, треба було промовчати. Може, правда справді нікому не потрібна. Але як жити, якщо мовчиш.
Орест повернувся за годину. Він зайшов тихо, без звичного грюкоту, і поставив на стіл невеликий згорток.
— Що це, — спитала вона.
— Подивись.
Вона розгорнула папір. Там лежали два блокнотні аркуші, списані його нерівним почерком: цифри, дати, назви матеріалів, розрахунки.
— Я рахував, — пояснив він. — Усю ніч. Поки ти спала.
— Що рахував.
— Скільки треба на дах. Скільки на вікна. Скільки лишиться, якщо я візьму ще дві ділянки. Там, де староста просив, біля церкви й біля школи. Я відмовлявся, бо не хотів надриватися. А тепер думаю, що можна.
— Це дев’ять тисяч, — прошепотіла Мирослава, дивлячись на нижній рядок.
— Так.
— Більше, ніж на складі.
— Так.
— І ти будеш удома.
— Буду. Вранці й ввечері. Тільки спатиму менше.
Вона підвела на нього очі, і щось у її обличчі трохи пом’якшало.
— Чому ти не казав раніше.
— А ти чому не питала.
— Ми дивні люди, — сказала вона й несподівано усміхнулась, втомлено, криво.
— Ми звичайні, — відповів Орест. — Просто довго мовчали.
Мирослава взяла аркуш, перечитала ще раз, а потім поклала його на стіл і накрила долонею.
— Я не візьму назад того, що сказала, — мовила вона. — Про листя. Про те, що ти ховаєшся.
— Не бери. Може, воно й так.
— Але я не хотіла тебе образити.
— А я не хотів казати про роботу.
— То ми квити.
— Не зовсім, — сказав він. — Ти ще винна мені чаю. Мій давно охолов.
Вона засміялась уже по-справжньому, встала й поставила чайник. За вікном вітер далі носив жовте листя по двору, але тепер воно здавалося не ворогом, а просто осінню, яка колись скінчиться.
Юлія Хмара
