«Тобі треба припиняти цю віддалену роботу, Кіро, до добра вона не доведе!» – сказала Тамара дочці

«Тобі треба припиняти цю віддалену роботу, Кіро, до добра вона не доведе!» – сказала Тамара дочці

— Кіро, ти взагалі коли востаннє на вулицю виходила? — Тамара стояла посеред кухні з пакетом продуктів і дивилася на дочку. — Тільки чесно.

— Мамо, я не пам’ятаю. Навіщо мені виходити?

— У сенсі — навіщо? На вулицю навіщо виходять? Гуляють взагалі-то. Повітрям дихають. Людей бачать.

Кіра навіть не повернула голови. Вона сиділа за комп’ютером у розтягнутій футболці й домашніх штанах, однією рукою щось швидко друкувала, а іншою машинально потягнулася до чашки з охололим чаєм.

— Мам, я працюю. Не заважай.

— Я бачу, що ти працюєш. Я постійно тільки це й бачу. Ти або працюєш, або в цей комп’ютер граєш, або там щось дивишся. Ти взагалі з крісла цього встаєш хоч іноді?

— Ну звісно, мамо, встаю. У туалет ходжу, на кухню. Сплю ще іноді. Усе? Допит закінчено?

Тамара з роздратуванням поставила пакети на підлогу.

— Кіро, ну ти хіба сама не розумієш, що це ненормально? Тобі двадцять дев’ять років, ти молода, симпатична жінка. А живеш, вибач, як відлюдник якийсь. Не зачісуєшся до пуття, не одягаєшся, до ладу себе не приводиш, нікуди не виходиш.

— Мамо, я в курсі.

— А я не певна.

Кіра нарешті припинила друкувати й повернулася до матері. На обличчі в неї не було ні образи, ні злості — лише втома людини, яку вкотре відволікли від роботи однією й тією самою розмовою.

— Давай увечері поговоримо, гаразд? Мені треба терміново сьогодні здати роботу, мам. Люди чекають.

Тамара подивилася на дочку й знову відчула те саме неприємне занепокоєння, яке останнім часом відчувала чи не постійно. Вона все частіше думала, що Кіра наче поволі зникає зі звичайного життя. Не пропадає, не хворіє, не бідує — навпаки, працює, отримує нормальні гроші, сама себе забезпечує. І начебто її ні в чому дорікнути. Але при цьому все менше схожа на людину, яка дійсно живе.

Коли Кіра навчалася в інституті, Тамара нею пишалася. Дочка з дитинства добре малювала, займалася в художці. Після школи вступила на дизайнера, ще зі старших курсів почала брати невеликі замовлення. Спочатку робила якісь макети, потім оформлення для сайтів, рекламні матеріали. Працювала багато, але тоді Тамару це зовсім не хвилювало. Кіра їздила на навчання, потім на роботу, зустрічалася з однокурсниками, могла ввечері забігти в кафе, на вихідних кудись вибратися.

Гроші для студентки отримувала цілком пристойні й навіть сама іноді жартувала, що скоро буде утримувати батьків. Якогось моменту Тамара віддала дочці ключі від своєї спадкової квартири, і Кіра перебралася туди. Облаштувала там усе під себе, поставила новий комп’ютер, геймерське крісло, потроху стала обзаводитися сучасною побутовою технікою. Купила нову пральну машину, мийний пилосос, мікрохвильовку, замінила плиту…

Жити самостійно Кірі загалом сподобалося.

Після інституту Кіра без особливих проблем влаштувалася в рекламну агенцію. Їй подобалася робота, подобався колектив. Вона розповідала матері про нові проєкти, начальника, клієнтів, іноді скаржилася на дедлайни й затримувалася в офісі допізна.

А потім почався карантин, і всіх перевели на віддалену роботу.

Кіра тоді наче виграла в лотерею.

— Мам, ти розумієш, я тепер можу спати до дев’ятої! — раділа вона телефоном. — У транспорті штовхатися не потрібно. Одягатися, фарбуватися… Встала, зуби почистила, каву зробила й сіла працювати. Усе. В принципі, навіть піжаму знімати не треба.

Тамара тоді лише посміялася.

Спочатку їй і самій здавалося, що це зручно. Кіра дійсно стала спокійнішою, перестала втомлюватися від дороги, могла в обід приготувати собі нормальну їжу або хоч запустити пральну машину. Вона працювала багато, іноді навіть більше, ніж в офісі, бо дизайн вимагав постійної уваги.

Але карантин закінчився. Компанія повернулася в офіс, і Кіра несподівано для всіх вирішила звільнитися.

— А сенс? — пояснила вона матері. — Я вже зрозуміла, що не хочу щодня витрачати дві години на дорогу заради того, щоб сидіти перед тим самим комп’ютером, тільки не вдома, а в іншому приміщенні.

Вона швидко знайшла іншу роботу. Там в офіс потрібно було приїжджати лише раз на тиждень, решту часу можна було працювати з дому. Тамара вирішила, що це розумний компроміс.

Але через кілька місяців Кіра пішла й звідти.

— Чому? — здивувалася Тамара.

— Набридло їздити.

— Раз на тиждень?

— Мамо, ну як на мене, то й раз на тиждень багато. Сенсу немає жодного. Я все можу зробити вдома.

Після цього Кіра знайшла те, що сама називала роботою мрії. Жодного офісу, жодних обов’язкових відеоконференцій, жодних поїздок. Завдання прийшло — вона його зробила. Результат відправила. Гроші отримала. Навіть акти приймання виконаної роботи підписувала електронним підписом, не встаючи з-за свого комп’ютера.

І, треба визнати, робота в неї йшла.

Кіра не сиділа без діла й не жила коштом батьків. Вона дійсно багато працювала. Іноді Тамара телефонувала їй увечері й чула:

— Мамо, давай потім, у мене клієнт, потрібно терміново закінчити роботу.

Але проблема була в тому, що після роботи Кіра не вставала з-за комп’ютера.

Вона могла закінчити о сьомій вечора, а о сьомій десять заварити собі каву й відкрити гру. Потім перейти в месенджер, подивитися новини, увімкнути серіал. На вихідних усе було приблизно так само. Лише замість робочих файлів і вкладок на моніторі з’являлося щось розважальне.

Спочатку Тамара думала, що це лише звичка. Потім помітила, що дочка майже перестала виходити з дому.

Одного разу вона приїхала до Кіри вранці й побачила в передпокої зимові черевики, на гачку висіла куртка. На дворі був кінець червня, а туфель чи босоніжок навколо не було.

— Кіро, слухай, а ти в чому взагалі на вулицю ходиш? — невинно поцікавилася Тамара. — У якому взутті?

— Ой, мамо, та куди мені ходити! — відгукнулася Кіра з кімнати.

— У магазин хоча б.

— Я доставку замовляю.

— Погуляти?

— Мам, я не люблю гуляти без діла.

— З подругами зустрітися?

— У мене немає на це часу.

Тамара знала, що час у Кіри є. Вона витрачала його на інше.

Поступово з’явилися й інші речі, які стали Тамару дратувати. На кухні постійно стояли дві-три чашки. Кіра могла користуватися однією кілька днів, іноді навіть не споліскуючи її водою. У раковині накопичувався посуд, поки не закінчувався чистий. Під раковиною майже завжди стояло повне сміттєве відро, яке теж не виносилося, поки не засмердиться.

— Так, а що, пахне? Я не відчуваю. Гаразд, я ввечері винесу!

Тамара зітхала й сама звільняла відро. Залишити це до вечора вона не могла. Та й не було жодної гарантії, що ввечері Кіра займеться нарешті господарством.

А ще Тамару пригнічувало те, що за останній час Кіра помітно погладшала.

— Так, знаю. Мені нормально, — сказала дочка у відповідь на обережне зауваження.

Кіра відростила волосся, яке тепер зав’язувала гумкою в безформну дульку, з якої стирчали неохайні хвости. Косметикою майже не користувалася. Нового одягу не купувала роками. Особливо пригнічувало те, що дочка, раніше досить комунікабельна, здичавіла до того, що зробити дрібний дзвінок по телефону їй стало складно.

Пару місяців тому Тамара знайшла в Кіри в шухляді лист про те, що настав час повірки лічильників. Потрібно було подзвонити й викликати спеціаліста.

— Мам… Подзвони сама, га? — попросила Кіра.

— Ти жартуєш, чи що? — здивувалася Тамара. — Ти доросла людина, у тебе своя квартира. Дзвони, домовляйся, я не знаю, в який час тобі зручно. У чому проблема?

Але Кіра відкладала дзвінок майже тиждень.

— Ти дзвонила? — питала її Тамара. — Домовилася з майстром?

— Не можу зараз. Немає коли.

— Кіро, це справа кількох хвилин! Ніхто там з тобою пів години розводитися не буде.

— Я не хочу ні з ким розмовляти.

— Кіро, це що, жарт?

— Мам, я не люблю дзвінки.

— Так напиши їм!

— У них тільки телефон.

Кіра кілька разів переносила цей дзвінок, сердилася, що в цій керуючій компанії все так непродумано, і навіть написати повідомлення їм не можна. Дуже нервувала, коли нарешті довелося подзвонити. Зрештою розмова зайняла чотири хвилини.

Тамара після цього випадку раптом серйозно замислилася. Ну не може ж це бути нормальним життям.

Вона намагалася говорити з дочкою спокійно.

— Кіро, тобі самій не здається, що ти засіла вдома?

— Ні.

— Ти нікуди не ходиш.

— Ходжу.

— Куди?

— Ну ось пару днів тому в магазин ходила. Морозива захотілося.

— Магазин унизу, Кіро.

— І що?

— Ти розумієш, що тобі двадцять дев’ять років? Ти молода жінка. Ти маєш з людьми спілкуватися, кудись ходити, друзів бачити, знайомитися нарешті.

— З ким знайомитися?

— З чоловіками хоча б!

Кіра розсміялася.

— Мам, я не шукаю чоловіка.

— А потім тобі буде сорок, і ти зрозумієш, що пізно.

— Чому пізно?

На це питання Тамара не знала, що відповісти. Вона лише бачила перед собою дочку, яка сиділа на одному й тому самому стільці день за днем, рік за роком, і їй здавалося, що життя Кіри поступово перетворюється на замкнене коло.

Одного разу Тамара приїхала до неї без попередження. Кіра відчинила двері через кілька хвилин. На ній була та сама футболка, у якій Тамара бачила її тиждень тому.

— Ти чого так довго?

— Працюю, мам.

У квартирі пахло доставленою їжею. На столі стояв контейнер із недоїденою локшиною, поруч лежали упаковки від якихось снеків.

Тамара озирнулася.

— Кіро, ти хоч прибираєш іноді?

— Звісно.

— Коли?

— Коли треба.

— А коли треба?

— Мам…

Тамара сама не помітила, як почала говорити різкіше.

— Ти ж буквально в норі живеш! Сидиш цілими днями за комп’ютером, їси що попало, на вулицю не виходиш, людей бачити не хочеш. Ти скоро забудеш як розмовляти! Я вважаю, що тобі треба припиняти цю віддалену роботу, Кіро! До добра це не доведе. Виходь в офіс!

Кіра поставила чашку на стіл.

— А тобі не спадає на думку, що мене все це влаштовує?

— Що саме?

— Усе. Робота. Дім. Те, що мені не треба щоранку стояти в пробці. Те, що я можу нормально працювати, а ввечері грати або дивитися фільм. Я заробляю сама, ні в кого грошей не прошу. Квартиру утримую сама. Їжу сама купую. Чому ти постійно намагаєшся довести мені, що моє життя неправильне?

Тамара замовкла. Вона ж дійсно не могла сказати, що дочка не справляється.

Кіра добре заробляла. Навіть накопичила пристойну суму. Ніколи не просила грошей, навпаки, кілька разів сама допомагала матері, коли в тієї були непередбачені витрати. Завжди сама пропонувала допомогу.

Але Тамара все одно не могла позбутися відчуття, що щось іде не так.

— Ти ж раніше була зовсім іншою, — тихо сказала вона.

— Ну звісно, іншою. Раніше я була дитиною, потім студенткою…

— Справа не у віці.

— А в чому?

Тамара не відповіла.

Того вечора вони розійшлися не дуже добре. Кіра сказала, що їй треба працювати, а Тамара пішла додому з важким відчуттям.

Через кілька днів вона вирішила поговорити з дочкою ще раз. Уже без докорів.

— Я не хочу тебе контролювати, Кіро. Я переживаю.

— Я знаю.

— Мені здається, ти поступово відвикаєш від людей.

— Можливо.

Тамара здивовано подивилася на неї.

— І тебе це не засмучує?

Кіра трохи подумала.

— Ні. Мене більше засмучує, що я можу все життя робити те, що від мене хочуть інші.

Тамара нічого не сказала.

Їй було важко прийняти таку відповідь. Вона ж не вимагала від дочки чогось неможливого. Не просила кидати роботу, виходити заміж негайно чи щодня ходити по театрах. Їй хотілося найпростішого: щоб Кіра іноді одягала нормальний одяг, гуляла, зустрічалася з людьми, розмовляла не лише в чатах.

Через тиждень Тамара все-таки наважилася на те, що сама вважала хорошою ідеєю.

Вона подзвонила дочці й сказала:

— Може, в суботу ти виділиш пару годин для мене? Поїдемо з тобою в центр.

— Навіщо?

— Погуляємо. Потім пообідаємо десь.

— Мам, я не хочу. Сходи з подругою якоюсь. Он тітку Галю поклич, або Людмилу Петрівну.

— Кіро, ну скільки можна? Ти навіть заради мене не можеш вибратися на кілька годин?

У слухавці повисла тиша.

— Можу, — нарешті сказала Кіра. — Але не хочу, мам. Якби була важлива справа, я б із тобою сходила. А без діла тинятися вулицями – вибач, ні.

Тамара відчула, як усередині все закипає.

— Ось що мені з тобою робити? Дивитися, як ти одного разу взагалі перестанеш виходити з квартири?

— А чому ти вирішила, що це обов’язково станеться?

— Бо вже зараз ти майже нікуди не ходиш!

— Але мені добре.

Тамара поклала слухавку й довго сиділа на кухні.

Вона й досі була впевнена, що Кіра засиділася вдома. Що не можна в двадцять дев’ять років проводити майже все життя між робочим столом, ліжком і доставкою їжі. Що рано чи пізно такий спосіб життя позначиться й на здоров’ї, і на характері, і на стосунках з людьми. Та він вже позначився.

Але чим більше Тамара намагалася витягнути дочку у звичне для себе життя, тим сильніше Кіра закривалася.

І тепер Тамара не розуміла, що їй робити: продовжувати смикати дочку, поки та нарешті не почне жити «як нормальна людина», чи визнати, що Кіра доросла жінка, яка сама обрала такий спосіб життя й цілком ним задоволена.

А може, мати дійсно першою помітила те, чого сама Кіра поки не хоче бачити?

You cannot copy content of this page