Мені було 28 років, коли я почала задумуватися про своє майбутнє. Працювала в невеликому містечку, де майже не залишилося вільних чоловіків. А ті, хто ще не були одруженими, для сімейного життя не підходили. Вони наступали на чарку, жили з батьками, а деякі навіть й коштом батьків.
Я вирішила переїхати до столиці, хоча мама була проти, вона не хотіла залишатися на одинці. Я й сама не хотіла залишати рідне місто, роботу й повсякденного життя з мамою, але розуміла, що тут залишуся старою дівою.
В столиці все було не так, як я мріяла. Зі мною знайомилися в основному одружені або розлучені чоловіки. Мабуть, моїм одноліткам я була вже не цікавою. А так хотілося вийти заміж, створити справжню сім’ю, забрати маму до себе. Коли мені виповнилося 32 роки я зрозуміла, що надії на щастя немає, залишилося тільки подумати про дитину для себе. Навіть кандидат на роль батька був – мій колега по роботі.
Він одружений, чесно сказав, що не збирається залишати сім’ю, але що у нього вистачить часу та енергії й для мене. Спочатку це мене образило, але потім я подумала, що у мене немає кращого варіанту. І я зважилася.
Коли дізналася, що чекаю маля вирішила повернутися в рідне місто до мами. Була готова до осуду з її боку, але не очікувала аж такого від неї. Вона дуже розгнівалася, коли дізналася, що у дитини не буде батька.
Моя мати розлучилася з батьком, коли мені було два роки. Відтоді я не бачила його і нічого про нього не знаю. Вона сказала, що не прийме мене назад, щоб з неї не сміялися сусіди та друзі, чиї діти успішні й мають повноцінні сім’ї.
Я не знала, що робити, адже тут, в столиці, житло орендую, а коли буду в декретній відпустці за що жити з дитиною! Хоча у мене були деякі заощадження, але скільки протягну на них? І я повернувся додому проти маминої волі. Сказала, що маю право на свою частину квартири, а якщо вона не задоволена, нехай продає її й віддає мені частину грошей. На них я зможу купити кімнату в гуртожитку, щоправда, на околиці міста.
Мама не погодилася й у квартирі почалося пекло. Розуміючи, що мені не можна нервувати, вона навмисно постійно ображала мене, плакала і жалілася на свою гірку долю. Говорила, що я вся у свого батька. А я ніяк не могла зрозуміти, куди поділася моя мама, яка завжди та в усьому мене підтримувала.
Моєму синові зараз п’ять років. Я працюю, орендую кімнату в приватному будинку. Зв’язку з мамою майже немає. Вона сказала, що ненавидить і мене, і мою дитину. Я вже змирилася з цим і зовсім не шкодую, що маю дитину для себе.
