Частенько я зустрічала хлопчика по дорозі додому, підморгуючи давала цукерки, спеціально припасені для нього, або на пиріжки, у нас у дворі нещодавно відкрилася пекарня, яка видає смачні запахи випічки. У тому, що малюк ситий я чесно кажучи сумнівалася. Джерело
– Максимко, як у тебе справи? – питала я.
– Добре, тьоть Даш. – він забирав частування і тікав зі зграйкою таких же хлопчаків.
Тим часом у мене з’явився коханий, додому я почала приходити пізніше, якийсь час взагалі не бачила його.
Настала осінь, якось повертаючись додому з роботи бачу сидить самотньо біля мого під’їзду Максимка в тоненькій курточці, щулячись від вогкого вітру.
– Ти чому не вдома? – питаю, – темніє вже, холодно так, що щось трапилося?
– Тьоть Даш, можна я у тебе поживу? – подивився він на мене благально.
Того вечора я привела хлопчика додому, жила я давно окремо від батьків, тож пояснювати нікому нічого не довелося. Максимка з жадібністю поїв, схоже його давно вже ситно не годували. Я допомогла йому вимитися і включила мультфільми.
Так непомітно він і заснув.
На ранок хлопчик був більш балакучим, він розповів, що нещодавно у нього пoмep батько, а мачуха привезла додому стареньку бабусю, жити стало важче, обидві бурчали, вічно були всім незадоволені, своїх дітей балували, пестили, а йому тільки запотиличників і навішували. А вчора взагалі вигнали його з дому, ледве встиг куртку схопити, на вулиці то холодно. Пусто. Йти нікуди, прибіг до мене додому, я не відкрила так і сидів чекав.
У той момент у мене виникло стійке бажання забрати малюка до себе, що його чекає в будинку, де не залишилося жодної рідної душі?
Подзвонила Пашкі, своєму хлопцеві, розповіла, він дуже любив дітей, виріс у багатодітній родині, ми і своїх хотіли мінімум трьох, але це поки було в планах.
– Ань, а чому б нам не забрати його до себе? – запитав він.
– Нам? Так ми навіть ще не одружилися.
– Це і прискорить процес, виходь за мене заміж! – посміхнувся він.
Так Максимко і залишився жити у мене, кілька разів ми приходили до нього додому, але зустрічали тільки колючі очі домочадців, мені зібрали сумку з речами хлопчика і закрили двері перед моїм носом. Ось як так?
З Павлом ми розписалися через два місяці, потім і почали збирати документи на усиновлення малюка. І тільки всі формальності були залагоджені, як я дізналася, що сама чекаю дитину! Того ж вечора покликала Макса.
– Синку, у тебе буде скоро братик або сестричка!
Він посміхнувся і запитав:
– А ображати мене не буде?
– Ні, ви будете дружити міцно-міцно!
І я обняла малюка.
З тих пір минуло кілька років, у нас дружна сім’я, підростають двоє чудових хлопчаків: Максим і Костя, і я ні скільки не шкодую, що усиновила Максимку, навіть більше, я вдячна долі, що знайшла такого чудового синочка!
