Олег зайшов на кухню о пів на восьму вечора, не знявши куртки. Лариса стояла біля мийки й розкладала по сушарці тарілки. Вона навіть не обернулася, хоча чула, як грюкнули вхідні двері.
– Ларисо, то ти такими бутербродами пригощала мою маму, яка в нас не була більше року?
Лариса поставила тарілку, витерла руки об рушник і тільки тоді повернулася.
– Добрий вечір, Олеже.
– Добрий. Я питаю про бутерброди.
– Я почула, що ти питаєш. Спершу скажи, хто тобі про них розповів.
– Мама подзвонила, ледве заговорила. Каже, їй дали чорний хліб учорашній, а зверху шматочок ковбаси, що можна було крізь нього читати газету. Це правда?
– Хліб був не учорашній, а позавчорашній, – спокійно відповіла Лариса. – Я його підсушила на сковорідці, тож він був хрустким. А ковбаса дійсно тонко порізана, бо це остання, що лишилася в холодильнику.
Олег сів на табурет і поклав долоні на коліна.
– Останній. У вихідні, коли до нас їде моя мама, в холодильнику останній сир.
– Твоя мама приїхала не у вихідні, а в середу о десятій ранку. Без дзвінка. Я вночі повернулася зі зміни, лягла о восьмій, а о десятій у двері подзвонили.
– Вона хотіла зробити сюрприз.
– Сюрприз їй вдався. Я відчинила в халаті, з розпатланим волоссям, а вона одразу оглянула коридор і сказала, що в нас запилюжено.
– Вона такого не казала.
– Олеже, вона так сказала, слово в слово. Можу повторити ще й інтонацію.
Він потер перенісся. Хотів відповісти різко, але стримався, бо знав, що Лариса не вигадує. Вона ніколи не вигадувала, і це дратувало його найбільше.
– Добре, припустимо, запилюжено. Але накрити стіл на таку гостю ти могла б і постаратися. Вона стара людина.
– Їй шістдесят вісім, і вона бігає по базару швидше за мене. Я поставила чай, дістала варення, яке сама варила, і зробила бутерброди з тим, що було. Ще був сир, але вона відмовилася.
– Бо сир у вас без смаку.
– Про сир вона нічого не казала. Це тобі так переказали.
Олег підвівся, пройшовся до вікна й назад.
– Річ не у бутербродах, ти ж розумієш. Мама більше року не була в нас, а ти зустріла її так, наче вона прийшла збирати податки.
– А чому вона не була більше року, Олеже?
– Бо в неї коліно.
– Коліно в неї було й тоді, коли вона їздила до Наталки у Львів, тричі за цей же рік. Це я знаю від самої Наталки.
– Ти знову починаєш.
– Ні, я закінчую. Я хочу, щоб ти нарешті почув. Твоя мама не приїжджала не через коліно, а через те, що розсердилася на мене. Ти пам’ятаєш чому.
Олег мовчав. Він пам’ятав. Торік на день народження Галини Петрівни Лариса не змогла прийти, бо чергувала, і вона передала через Олега святковий пиріг, який спекла ще вночі. Галина Петрівна пиріг не з’їла, а потім сказала сусідці, що невістка відкупилася тістом.
– Це було давно, – нарешті сказав він.
– Дванадцять місяців тому. Для мене це не давно, бо ця фраза дійшла до мене через три ланцюжки знайомих.
– Вона могла сказати це в розпал настрою.
– Могла. А я могла подати їй хліб з сиром в розпал втоми. Різниця лише в тому, що мій сир не образила нікого, крім самого сиру.
Олег не стримав усмішки, але зараз же її прибрав.
– Не жартуй зі мною. Мені неприємно.
– Мені теж неприємно, Олеже. Мені неприємно, що ти приходиш додому і з порога влаштовуєш допит. Ти не спитав, як я, не спитав, чи спала. Ти спитав про бутерброди.
– Бо про них мені розповіла мама.
– А мене ти вислухати не хочеш.
– Я слухаю.
– Ти слухаєш і чекаєш, коли я закінчу, щоб відповісти те, що вже вирішив.
Він сів знову. На кухні було чутно лише, як у батареї щось тихо булькало.
У коридорі клацнув замок, і зайшла Наталка, сестра Олега. Вона мала власний ключ, ще відтоді, коли допомагала їм із переїздом. Побачивши обличчя обох, зупинилася на порозі.
– Я не вчасно?
– Саме вчасно, – сказав Олег. – Скажи, будь ласка, Ларисі, що мама образилася.
– Чекай, а що сталося?
– Я пригощала Галину Петрівну бутербродами, – пояснила Лариса, не дивлячись на нього. – Виявляється, це злочин.
– Бутербродами, – повторила Наталка. – А які були бутерброди?
– Ти ще починай, – кинув Олег.
– Мені ж цікаво. Мама мені телефонувала, але говорила так довго, що я не все запам’ятала. То що там було?
– Підсушений хліб, тонкий шматок сиру, – перелічила Лариса. – Помідор, до речі, був дуже навіть смачний.
– Тож нічого страшного, – сказала Наталка й повісила пальто на гачок. – Мама просто любить, щоб на столі було як на свято. Вона так звикла.
– Вона звикла, що на столі у неї все є, бо вона готується заздалегідь, – відповіла Лариса. – А до мене вона приїхала без попередження. Наталко, коли ти їдеш до мами, ти дзвониш?
– Звісно дзвоню.
– Ось і я про це.
Олег підняв руку, ніби просив слова.
– Ларисо, я не кажу, що мама поводилася ідеально. Я кажу, що можна було зробити виняток. Вона не була в нас більше року. Могла б ти хоч раз відкласти свою втому.
– Мою втому, – повільно повторила Лариса. – Олеже, я працюю на двох ставках, бо ми разом вирішили виплатити борг за машину. Це моя втома, але й наша спільна справа. Не роби вигляд, що вона моя особиста примха.
– Я не роблю.
– Робиш. Щойно зробив.
Наталка пройшла до столу й присіла на край стільця.
– Слухайте, а можна я скажу? Тільки без образ.
– Скажи, – втомлено дозволила Лариса.
– Мама справді говорила гірше, ніж було. Вона мені розповідала так, ніби ви її голодною відправили. А потім, наприкінці розмови, мимохідь додала, що варення було дуже гарне, а вишні в ньому великі.
– Про варення вона мені нічого не переказувала, – насупився Олег.
– Бо тобі вона розповідала про образу, а мені про все разом. Я ж її знаю. Мама спершу скаржиться, а потім розповідає правду.
– То чому вона мені так сказала?
– Бо ти її син, і їй хотілося, щоб ти став на її бік.
Олег знову підвівся й відійшов до вікна. На дворі вже зовсім смеркло, у вікнах навпроти засвічувалося світло.
– Я не стаю на чийсь бік, – мовив він, не обертаючись. – Я просто хочу, щоб усі жили мирно.
– Тоді мир, Олеже, – сказала Лариса, – починається з того, що ти спитаєш у мене, а не в мами, як усе було.
– Я спитав.
– Ти не спитав, ти звинуватив. Я пам’ятаю твої перші слова. Вони були такі, наче вирок вже ухвалено.
Він відповів не одразу.
– Можливо, – видихнув він. – Можливо, і так.
Лариса сперлася на мийку.
– Хочеш правди? Мені було неприємно, коли твоя мама зайшла і одразу перевірила пальцем полицю в коридорі. Я не з тих, хто влаштовує сцени, тому промовчала. Але образа лишилася, і бутерброди я робила в такому настрої.
– Тобто це була помста, – тихо сказав Олег.
– Це була втома і трохи гіркоти. Я не збиралася її карати.
– Вона так не вважає.
– Вона, Олеже, нічого мене не питала. Вона вирішила все сама, ще з порога.
Наталка кашлянула.
– Знаєте, я зараз скажу неприємну річ. Мама досі не пробачила Ларисі той день народження. А Лариса не пробачила мамі її слова сусідці. Ви обидві носите це в собі вже рік, і бутерброди тут просто привід.
– Не кажи за мене, – озвалася Лариса.
– Я кажу, як бачу.
– А я бачу, – різко сказав Олег, – що в моєму домі дві жінки вирішили зробити з мене суддю, а в мене немає на це сил.
– Ніхто тебе не просив бути суддею, – відповіла Наталка. – Просили бути чоловіком і сином одночасно, а це, я розумію, важче.
Він глянув на неї з докором, але нічого не сказав.
Лариса вимкнула воду, яку забула закрутити, і на кухні стало ще тихіше.
– Чай будете? – спитала вона раптом, звертаючись до обох.
– Будемо, – відповіла Наталка.
– Я не хочу, – буркнув Олег, але через мить додав: – Хоча давай.
Лариса поставила чайник. Поки вода закипала, ніхто не говорив. Наталка водила пальцем по скатертині, Олег дивився на свої руки.
– А ковбаса, – озвався він нарешті, – справді була така тонка?
– Справді.
– Навіщо ти її так різала?
– Бо її було мало. Я хотіла, щоб вистачило на два бутерброди, а не на один. Мені здавалося, це чесніше, ніж сказати, що у нас порожньо.
– Могла б сказати.
– Могла. Але перед твоєю мамою мені соромно було визнавати, що в холодильнику нічого немає. Вона й так дивилася на мене, ніби шукала, до чого б причепитися.
Олег підняв очі.
– Тобі було соромно.
– Так.
– Чому ти мені ніколи цього не казала?
– Бо ти б відповів, що мені нема чого соромитися, і на цьому розмова б закінчилася. А мені від такого не легше.
Він мовчав довго. Чайник засвистів, Лариса зняла його з плити й розлила окріп по чашках.
– Слухай, – сказав Олег, – я поїду до неї завтра.
– Їдь, – кивнула Лариса.
– Не сам. Поїдемо разом.
Лариса поставила чайник на підставку й подивилася на нього уважно, як дивляться на людину, чиїм словам ще не вирішили вірити.
– Навіщо?
– Бо вона має почути і твою версію. І бо я не хочу, щоб ви ще рік обходили одна одну стороною.
– А якщо вона знову скаже щось про мою кухню?
– Тоді я скажу їй, що кухня в тебе нормальна.
– Ти скажеш це вголос?
– Скажу, – твердо відповів він. – Вголос і при ній.
Наталка тихенько засміялася, прикривши рот долонею.
– Що смішного? – спитав Олег.
– Нічого. Просто вперше за рік ти пообіцяв щось конкретне.
– Не підколюй.
– Я не підколюю. Я радію.
Лариса сіла навпроти й обхопила чашку обома руками.
– Тільки про одне прошу, Олеже. Не кажи мамі, що я була права. Скажи, що ми обидві трохи помилилися.
– А ти справді помилилася?
– Трохи. Я могла зателефонувати їй наступного дня і пояснити, що була втомлена. Не зателефонувала, бо чекала, що вона зробить перший крок.
– А вона чекала, що перший крок зробиш ти, – підсумувала Наталка.
– Виходить, так.
– Дві впертих жінки, – сказав Олег, і в його голосі вже не було ані докору, ані роздратування.
– Три, – поправила Наталка. – Мене теж не забувайте.
Лариса вперше за вечір усміхнулася.
– Тоді завтра, – промовила вона, – я зранку спечу пиріг. Справжній, а не підсушений хліб із ковбасою.
– Мама буде рада, – сказав Олег.
– Не обіцяю. Але спробую, щоб їй було що з’їсти.
– А я купила по дорозі ковбасу, – зізналася Наталка й дістала з сумки згорток. – Подумала, раптом знадобиться. Лежить собі у мене вже годину.
Олег подивився на згорток, потім на сестру, потім на дружину. Спершу в нього смикнувся куточок рота, потім він не витримав і засміявся по-справжньому, голосно, так що навіть Лариса відвернулася, ховаючи усмішку.
– Ти серйозно принесла ковбасу?
– А що, не треба було?
– Треба, – відповіла Лариса. – Сьогодні саме вчасно.
Вони пили чай довго, до глибокого вечора. Говорили про дрібниці, про коліно Галини Петрівни, про те, чи вистачить завтра часу на пиріг, про сусідку, яка колись переказала зайве. Про бутерброди ніхто більше не згадував.
Зранку Лариса встала раніше за всіх, зачинилася на кухні й поставила тісто. Олег прокинувся від запаху, постояв у дверях і нічого не сказав. Просто підійшов і поклав на стіл чисту форму для випічки, ту саму, яку вона шукала вже тиждень.
– Де ти її знайшов? – спитала Лариса.
– У шафі над холодильником.
– Я там дивилася.
– Мабуть, погано дивилася.
– Мабуть, – погодилася вона й посунула форму до себе. – А може, просто ти її туди поклав.
Він не став заперечувати.
Віра Лісова
