Марина потайки рік вивчала арабську, мріючи вільно спілкуватися з родиною нареченого. А в машині з вокзалу, почувши його розмову з братом, втиснулася в сидіння…
Марина швидко заблокувала екран телефона, коли Тарік зазирнув їй через плече. Ще вранці вона написала викладачці, що нарешті перевірить, чого навчилася за останній рік. Наречений усміхнувся, почувши про маленький секрет, і навіть не здогадався, що весь цей час Марина чудово розуміла його рідну мову.
Вона почала вчити арабську після першого відеодзвінка з родиною Таріка. Тоді рідні нареченого жваво говорили, сміялися, перебивали одне одного, а Марині залишалося лише чекати перекладу. Їй хотілося одного разу приїхати до них і несподівано відповісти самій. Заради цього сюрпризу вона місяцями вдавала, що знає лише кілька простих фраз.
За кілька місяців до поїздки, Марина досить вільно розбирала побутову мову. Іноді в розмовах Таріка з рідними їй вчувалися дивні інтонації й тривожні натяки, але він щоразу давав безневинні пояснення. Марина переконувала себе, що помиляється, і далі берегла свій секрет.
Перед поїздкою усе виглядало спокійно. Зворотні квитки були куплені рівно через місяць, попереду чекало знайомство з батьками нареченого, а восени ма мало відбутися весілля. Тарік упевнено обіцяв повернути Марину додому й жартував, що його мати так її загодує, що їхати не захочеться.
Біля виходу з вокзалу їх зустрів Юсуф. Брат Таріка забрав багаж, допоміг Марині сісти в машину й кілька хвилин ввічливо розмовляв з нею англійською. Потім чоловіки попереду перейшли на арабську, певні, що пасажирка на задньому сидінні нічого не зрозуміє.
Спершу Марина майже усміхнулася. Вона вже уявляла, як згодом здивує нареченого та його родину. Але невдовзі тон братів змінився. Юсуф говорив дедалі тихіше, Тарік відповідав після довгих пауз й весь час дивився у вікно. Кілька разів він повернувся до Марини зі звичною спокійною усмішкою, ніби розмова залишалася найзвичайнішою.
Марина завмерла, намагаючись не виказати себе ні поглядом, ні рухом. Пальці повільно стиснули ремінь сумки, дихання стало коротким, а в салоні раптом зробилося нестерпно. З кожним словом ставало ясніше: брати обговорювали саме її й були певні, що вона нічого не підозрює.
Коли Юсуф знизив голос майже до шепоту, Марина все одно розібрала сказане. Тарік відповів йому спокійно, не обертаючись, і в цей момент звичний світ ніби хитнувся.
Вона мовчки відвернулася до вікна, боячись зустрітися з ним очима, і втиснулася в сидіння.
Юсуф запитав: «Ти їй сказав про Саміру?» Тарік відповів одним словом: «Ні». Потім Юсуф довго й сердито говорив, що мама на тиждень відправила дівчинку до тітки Фатіми, щоб Тарік встиг поговорити, що тиждень — це не рік і що вдома всі втомилися ховати дитячі сандалі під диван. Марина розуміла не кожне слово, але головне вловила. Одне з цих слів вона вивчила ще на першому уроці, коли Наїля Рашидівна малювала на дошці родинне дерево: «бінт» — дівчинка, дочка. Юсуф сказав «бінтак», твоя дочка.
— Скажу після весілля, — спокійно відповів Тарік.
— А якщо вона не захоче?
Тоді Тарік і відповів, не обертаючись: «Захоче. Вона хануна. Коли дівчинка буде вже в місті, вона її не вижене».
«Хануна» означає «м’якосерда», «ніжна». Наїля Рашидівна казала, що це добре слово, так говорять про матерів і про хороших невісток. Марина знала його й раніше, тільки не думала, що про неї скажуть його ось так, у такому реченні.
За вікном тяглися світлі будинки, однакові, як кубики цукру, на дахах стирчали чорні баки для води. Амман виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла за фотографіями Таріка. Сонце било в скло, і Марина чомусь думала саме про ці баки, про те, скільки їх, аби не думати про ремінь сумки, який вона стиснула так, що заболіли пальці.
— Ти чого притихла? — запитав Тарік і обернувся. — Втомилася?
— Голова турбує. Душно.
Юсуф тут же зробив кондиціонер сильнішим і англійською вибачився, що машина стара. Він був ввічливий, усміхався їй у дзеркало, і від цього було ще гірше: Марина не розуміла, хто з них двох зараз бреше їй більше.
Мати Таріка зустріла їх біля воріт. Маленька, повна, у сірій хустці, вона розцілувала Марину в обидві щоки, потім ще раз, потім узяла її обличчя в долоні й щось довго говорила. Марина зрозуміла майже все: гарна, худа, нічого, відгодуємо, як доїхала, Таріку, чому вона така бліда. Відповідати вона не стала. Сказала «шукран» із навмисно неправильним наголосом, як робила весь рік на відеодзвінках, і мати засміялася й знову її поцілувала.
У домі пахло смаженою цибулею й кардамоном. Стіл був накритий, і його вистачило б чоловік на двадцять. Батько Таріка, худий, з сірим обличчям, підвівся з дивана повільно, тримаючись за підлокітник, потиснув їй руку й сказав англійською: «Welcome, my daughter». Марина знала, що він хворіє. Навесні Тарік часто говорив з матір’ю про аналізи, а Марині потім пояснював: звичайні справи, тато вередує, не хоче до лікарів. Тоді це була майже правда.
Дружина Юсуфа, Рім, принесла тацю з маленькими чашками. Їй було близько тридцяти, у неї були гарні втомлені очі й двоє синів, які носилися по дому, поки вона на них не прикрикнула. Рім англійською говорила найкраще й весь вечір перекладала: про погоду, про весілля, про те, що мама тиждень не спала й готувала. Марина кивала, усміхалася, їла мансаф, який їй накладали, не питаючи, і думала, що весь рік мріяла саме про цей стіл. Ось вона сидить за ним і розуміє кожне слово. Сюрприз удався.
Біля дверей у ванну стояла рожева пластикова кружка, а в ній дитяча щітка із зайцем на ручці. Марина довго на неї дивилася.
Уночі їй постелили в кімнаті, де раніше спала сестра Таріка, яка давно вийшла заміж і поїхала до Ірбіду. Таріка поклали окремо, в Юсуфа у вітальні: до весілля так належить, і він ще в Києві про це попередив, посміюючись. Марина вперше цьому зраділа. Вона лягла, не роздягаючись, і написала Наїлі Рашидівні: «Я перевірила, чого навчилася. Здається, навчилася».
Наїля Рашидівна прожила в Аммані шість років, коли її чоловік працював там за контрактом, і місцевий діалект знала не за підручниками. Відповіла вона відразу: «Ну і як? Зрозуміли щось?»
Марина написала, що зрозуміла. Переказала розмову в машині так коротко, як змогла. Наїля Рашидівна мовчала хвилини три, потім написала: «Марино, діалект підступний. Може, мова про племінницю? Там усі одне одному дочки й синочки».
«Він сказав “бінтак”. І “в Києві”. І “не вижене”».
«Тоді запитайте його. Прямо. Українською. Не треба нічого викривати, запитайте».
Марина поклала телефон й довго лежала так. За стіною кашляв батько Таріка. Десь зовсім близько, може в сусідів, плакала дитина, і вона піймала себе на тому, що прислухається, хоча чудово знала, що Саміри тут немає.
Уранці вона так і зробила. Тарік вийшов з нею на дах, де мати розвішувала речі між баками, і показував місто: он там університет, де він два роки провчився, а он там дім його шкільного друга. Марина дочекалася, коли мати спуститься вниз з порожнім тазом.
— Таріку, перед тим як я з усіма познайомлюся по-справжньому, ти нічого не хочеш мені розповісти?
Він подивився на неї, і в очах щось майнуло. Тут же згасло.
— Наприклад?
— Не знаю. Щось таке, про що мені треба знати. Про родину.
— Тато буде розповідати про старі часи, ти кивай. — Він усміхнувся. — Мамі не кажи, що тобі не смачно, це її образить. Рім не ображай, вона й так на всіх ображена. Все, більше секретів немає.
Це була його усмішка, та сама, через яку вона колись погодилася випити з ним кави після курсів англійської для дорослих, де він сидів на задній парті й ставив запитання, на які вона, викладачка, не знала відповіді. Він тоді чесно сказав, що англійську знає краще за неї, а прийшов, бо побачив її в коридорі. Їй це здалося сміливим. Зараз вона дивилася на цю усмішку й думала, що чесність, мабуть, буває різна.
— Добре, — сказала вона.
Наступні два дні Марина дивилася й слухала. Це виявилося легше, ніж вона думала: від неї нічого не чекали, крім усмішок і апетиту. При ній говорили про все. Рім скаржилася Юсуфу, що знову віддала свекрусі півдня. Батько сварився з поліклінікою по телефону. Тарік телефонував комусь щодо документів, і Марина почула слово «віза» й фразу «якщо шлюб буде зареєстровано до грудня». Вона запам’ятала її й увечері перевірила за словником, хоча перевіряти там не було чого.
Ще вона згадувала гроші. Тарік заробляв непогано, він був інженером у компанії, яка ставила вентиляцію в торгових центрах, але грошей у нього завжди було обмаль. Щомісяця тридцять тисяч ішли додому: «Юсуфу на навчання, він пізно пішов здобувати другу освіту, ти ж розумієш, у нас так прийнято». Марина розуміла. Вона купувала продукти, коли в нього наприкінці місяця нічого не залишалося, і платила за комуналку у своїй орендованій однокімнатній квартирі, де вони останні півроку жили вдвох. Ні на якій другій освіті Юсуф не вчився. Він працював на складі будматеріалів і якось за вечерею хвалився, що начальник обіцяв йому підвищення. На навчання ніхто б так не скидався тна місяць. А на дитину скидаються.
На третій день мати покликала її на кухню допомогти з табуле. Марина різала петрушку, дрібно-дрібно, як їй показали жестами, а мати з Рім перебирали рис і говорили між собою.
— Негарно це, — сказала мати. — Я їй у вічі дивитися не можу. Вона мені усміхається, а я її обманюю у власному домі.
— Тітко, це не наша справа, — відповіла Рім. — Тарік дорослий, хай сам. Заберуть Саміру, вам же легше буде. Ви з нею з ранку до ночі, у вас тиск.
— Мені не буде легше. Я її з сорока днів ростила.
— А мені буде. — Рім висипала рис у миску різкіше, ніж треба. — Щоразу: Рім, посидь з Самірою, Рім, відведи Саміру в садок. У мене свої двоє. А ця, — вона кивнула на Марину й навіть голос не знизила, — увезе її до Києва, у хорошу школу, і все в неї буде. У моїх не буде.
Мати нічого не відповіла. Потім підійшла до Марини, подивилася на петрушку й англійською, повільно добираючи слова, запитала:
— You like children?
— Yes, — сказала Марина. — I teach children. Every day.
Мати кивнула, погладила її по руці, мокрій від зелені, і вийшла з кухні. Рім подивилася їй услід і зітхнула так, як зітхають люди, які давно втомилися бути правими.
Увечері Марина майже наважилася. Вона знайшла Таріка у дворі, де він курив, хоча обіцяв їй кинути ще в березні, і вже розтулила рота, але він заговорив першим.
— Мама тебе обожнює. Бачиш, я казав.
— Бачу.
— Слухай, тут така справа. — Він сказав. — Може, розписатися раніше? У вересні. Тато не хоче довго чекати.
Марина дивилася на нього й думала: віза, до грудня. Напевно, це теж було правдою, як те, що він не був одружений, коли вони познайомилися. У Таріка взагалі було багато правди, тільки складалася вона в щось таке, чого він їй не говорив.
— Давай я подумаю, — сказала вона.
Він, здається, здивувався. Раніше вона на все відповідала «давай».
Вирішила все не вона й не Тарік. На четвертий день, в обід, біля воріт зупинилося таксі, і з нього вийшла літня жінка, дуже схожа на матір Таріка, тільки вища. За руку вона тримала дівчинку років шести, в синій сукні й білих кросівках з блимаючими підошвами. Мати вийшла до воріт так швидко, ніби чекала біля вікна, і Марина з її обличчя відразу зрозуміла: сама покликала. Тарік нічого не знав. Він стояв у дверях вітальні з телефоном у руці й дивився на тітку Фатіму так, ніби побачив привида.
Дівчинка вирвалася й побігла через двір.
— Баба!
Наїля Рашидівна колись сміялася на уроці: запам’ятайте, Марино, «баба» в них — це тато, а не бабуся, бабуся — «тейта», не переплутайте при свекрусі. Марина тоді записала це в зошит і намалювала поряд кумедний смайлик.
Тарік підхопив дівчинку, бо не підхопити було неможливо. Вона обійняла його за шию й стала щось швидко розповідати про тітчину кішку, у якої з’явилися кошенята. Він гладив її по спині, а сам дивився поверх її голови на Марину. Потім сказав англійською, рівно, тим самим голосом, яким у машині говорив «захоче»:
— Marina, this is my niece. Samira.
У дворі стало дуже тихо. Мати завмерла з тацею в руках. Рім вийшла з кухні, витираючи руки об фартух, і зупинилася. Юсуф, який лагодив синові велосипед, повільно випростався.
Марина підійшла й присіла перед дівчинкою, коли Тарік поставив її на землю. У Саміри були його брови, густі, зрослі на переніссі.
— Як тебе звати? — запитала Марина арабською.
Дівчинка здивовано на неї подивилася.
— Саміра.
— А я Марина. Твій тато мені про тебе нічого не розповідав. Розкажеш сама?
Вона сказала це не дуже правильно, з помилкою в закінченні, яку Наїля Рашидівна виправляла їй разів двадцять. Але її зрозуміли всі. Мати поставила тацю на східці. Юсуф видихнув: «Слава Богу», — так щиро, що Рім, попри все, фиркнула.
Саміра подумала й сказала:
— У тітки Фатіми кішка привела чотирьох кошенят. Одне чорне.
— Покажеш фотографію?
— У мене немає телефона. Баба каже, рано.
Тарік так і стояв у дверях. Ні слова не сказав, ні англійською, ні арабською.
Поговорили вони тільки ввечері, коли Саміру поклали. Вона довго не засинала, бо в домі була нова тітка, яка говорить смішно, але зрозуміло, і вимагала, щоб Марина посиділа поряд. Марина посиділа. Потім піднялася на дах. Тарік був там, сидів на перевернутому пластиковому ящику між баками.
— Ти все розуміла, — сказав він. Це було не питання. — Від самого початку?
— Не від самого. Останні місяців п’ять майже все.
— І в машині.
— І в машині.
Він кивнув. Помовчав.
— Рік. Ти рік мене слухала. Я з мамою про татові аналізи говорив. Я з Юсуфом говорив таке, що… — Він махнув рукою. — Я думав, ти не розумієш. Я при тобі був як удома.
— Я хотіла зробити сюрприз.
— Вийшло.
Їй стало образливо, хоча вона розуміла, що він частково має рацію. Вона справді чула те, що їй ніхто не збирався говорити. Чула, як він плакав телефоном, коли батькові стало зле в квітні, а потім вийшов з ванної й сказав, що в нього алергія на її новий порошок. Вона тоді промовчала, бо не хотіла розкривати секрет. І ще тому, що їй подобалося знати його таким, яким він себе їй не показував.
— Я не брехала тобі про себе, — сказала вона. — Я мовчала про одну річ.
— Я теж.
— Таріку. У тебе є дочка.
Він довго дивився на місто. Потім розповів, повільно, ніби складав іспит. Одружився в двадцять чотири, на Далії, дочці маминої подруги, так усі хотіли. Через рік з’явилася Саміра. Ще через рік розлучилися, і він навіть толком не міг пояснити чому: не сварилися, не було про що говорити. Далія вийшла заміж удруге й поїхала з чоловіком у Дубай. Дівчинку не взяла: новий чоловік не хотів, а Далія вирішила, що так буде краще. Тарік поїхав за кордон вчитися й працювати, бо тут роботи для нього не було, а дівчинку треба було годувати.
— Коли ми познайомилися в Англії, я сказав тобі, що не одружений. Це була правда.
— А потім?
— А потім було запізно. — Він нарешті подивився на неї. — Ти пам’ятаєш, що сказала про Світлану?
Марина пам’ятала. Її подруга Світлана вийшла заміж за чоловіка із сином-підлітком і через рік прийшла до Марини ночувати, бо більше не могла вдома. Марина тоді сказала, і сказала при Тарікові: «Я б так не змогла. Чужа дитина — це назавжди, це не на вихідні». Вона говорила про Світлану. Про хлопця, який замикав Світлану на балконі. Вона тоді взагалі не думала про себе.
— Я говорила про подругу.
— А я почув про тебе.
— І вирішив, що краще привезти її до Києва, коли буде запізно. Що я не вижену.
Він здригнувся.
Тарік довго молчав. Потім сказав те, чого вона не чекала:
— А якби я сказав на самому початку, ти б пішла зі мною пити каву?
Марина чесно спробувала уявити. Двадцять вісім років, перший урок після Нового року, високий чоловік з задньої парти каже: у мене є дочка, їй три роки, вона живе в моєї мами в Аммані. Напевно, пішла б. А може, й ні. Вона справді не знала, і він це побачив з її обличчя.
— Ось, — сказав він. — Ось тому.
Вона пішла спати, нічого йому не відповівши. Не тому, що їй не було чого відповісти. Усе, що приходило в голову, звучало як фраза з кіно, а їй не хотілося з ним так розмовляти.
Уранці Саміра розбудила її о сьомій, забравшись на ліжко з ногами, і вимагала навчити її говорити українською «кішка». Марина навчила. Потім «кошеня». Потім «чорний». Саміра повторювала, перекручуючи, і сміялася, і раптом, без жодного переходу, запитала:
— Ти будеш моєю мамою? Тейта сказала, ти мене забереш до себе.
Марина сіла. Дівчинка дивилася на неї серйозно, без жодної хитрості, і чекала відповіді. Не було ні обіймів, ні сліз, нічого такого. Марина зрозуміла, що дорослі в цьому домі півроку обговорювали її майбутнє при ній, як при меблях. При ній теж обговорювали, як при валізі.
— Я не знаю, — сказала Марина.
— Чому?
— Бо ми з тобою вчора познайомилися. Я поки не знаю, як ти любиш спати й що ти не їси.
— Баклажани, — відразу сказала Саміра.
— Ось. А я не знала.
У дверях стояла мати Таріка. Марина не знала, скільки вона там стояла. Мати покликала Саміру вмиватися, а коли дівчинка втекла, увійшла, зачинила двері й сіла на край ліжка. Тепер можна було говорити арабською, і мати говорила, а Марина відповідала, повільно й з помилками, але сама.
— Я йому казала, — сказала мати. — З зими казала. Що не можна так. Що якщо хороша дівчина, то хай знає, а якщо погана, то навіщо вона нам.
— Чому ви її привезли? Учора.
— Бо Саміра телефонувала щовечора й плакала. І бо я втомилася чекати, коли мій син стане сміливим.
Вона помовчала, розгладжуючи покривало.
— Мені шістдесят сім років. Батькові в листопаді робити операцію. Їй до школи через рік. Тут хороша школа коштує стільки, що Тарікові доведеться заробляти вдвічі більше. Я хотіла, щоб у неї була мати. Молода. — Вона підняла на Марину очі. — Але я її не віддам жінці, яка її не хоче. Хай краще зі мною. Ти не думай, що я тебе вмовляю.
— Я не думаю.
— Я тебе не вмовляю, — повторила мати й раптом заплакала, коротко, сердито, витерла обличчя кінцем хустки й вийшла.
Марина сиділа на ліжку й думала, що ця жінка любить онуку, хоче її віддати й не хоче віддавати водночас, і що жодної суперечності в цьому немає. Що Рім заздрить, утомилася й при цьому вчора ввечері сама заплела Самірі косички на ніч, щоб уранці не плуталися. Що Юсуф від самого початку був на її боці, а вона весь перший день його уникала. І що Тарік справді любить дочку й справді любить її, Марину. Тільки окремо, у двох різних країнах і двома різними мовами, і з’єднувати їх вирішив без неї.
Удень вона дістала телефон і подивилася, чи можна поміняти квиток. Можна було, з доплатою. Вона доплатила зі своєї картки, тієї самої, з якої оплачувала продукти, коли в Таріка закінчувалися гроші. Рейс був через п’ять днів. Жінка летіла в Європу, а потім поверталася в Україну, додому.
Тарікові вона сказала ввечері, у дворі, при всіх, бо ховатися більше не хотіла. Сказала англійською, але потім повторила арабською для матері.
— Я лечу в понеділок. А ти залишайся на весь місяць, як збирався. Побудь із нею.
— А весілля? — запитав Тарік.
— Восени не буде.
— А потім?
— Не знаю.
Він зблід, і Марина побачила, що йому по-справжньому образливо, без жодного розрахунку. Це її не потішило. Але й рішення не змінило.
— Отже, все-таки не змогла, — сказав він. — Як ти про Світлану говорила.
— Я не знаю, змогла б я чи ні. Я її чотири дні знаю. А тебе, виявляється, теж не дуже.
Рім, яка все чудово зрозуміла й без перекладу, тихо сказала Юсуфу: «Ну хоч хтось у цій родині говорить, що думає». Юсуф шикнув на неї. Батько, який за всю розмову не промовив ні слова, підвівся, тримаючись за підлокітник, пішов у дім і повернувся з коробкою лукуму, яку поставив перед Мариною. Це, напевно, і було все, що він хотів сказати.
Останні п’ять днів Тарік майже не розмовляв з нею, зате багато часу проводив з дочкою. Водив її до тітки Фатіми дивитися кошенят. Лагодив блимавку на кросівку паяльником Юсуфа й зіпсував підошву. Саміра ридала, а він сидів поряд на східцях і виглядав таким розгубленим, що Марина відвернулася, щоб не почати його жаліти. Одного разу вночі вона чула, як він говорить з матір’ю на кухні, і не стала слухати. Встала й зачинила двері. Уперше за рік їй захотілося не розуміти.
Саміра за ці дні вивчила українською «кішка», «кошеня», «чорний», «сніг» і чомусь «не хочу». Останнє вона говорила бабусі за обідом, коли їй накладали баклажани, і бабуся, не знаючи слів, розуміла її безпомилково.
Уранці в понеділок Тарік виніс її валізу до воріт і поставив у багажник. Обіймати не став, вона теж. Сказав тільки:
— Я зателефоную.
— Зателефонуй.
— Марино. Я б їй розповів про тебе. Все одно розповів би. Просто пізніше.
— Я знаю, — сказала вона. І це було правдою, тільки нічого не змінювало.
Саміра спала. Марина не стала її будити: вона не знала, що їй сказати, а брехати не хотіла. Напередодні ввечері вона залишила їй зошит, у якому намалювала кішку й підписала українською та арабською. Це було все, що вона могла пообіцяти чесно.
До аеропорту її віз Юсуф. Їхали тією самою дорогою, повз ті самі білі будинки й баки на дахах, і хвилин двадцять мовчали. Потім Юсуф заговорив арабською, повільно й чітко, як говорять з іноземцями, яких поважають.
— Я йому ще в березні сказав: вона дізнається. І не від тебе. Він не вірив.
— Чому ти мені не сказав?
— Це його дочка, — Юсуф знизав плечима. — І його наречена. Я думав, він чоловік і сам скаже. А в машині я навмисно запитав при тобі. Не знав, що ти розумієш, але… — Він усміхнувся. — Напевно, хотів, щоб соромно було хоч при комусь.
Марина подивилася на нього в дзеркало. Той самий ввічливий чоловік, який тиждень тому ввімкнув їй кондиціонер сильніше, а вона весь день думала, що він з Таріком заодно.
Біля термінала він дістав її валізу і поставив на тротуар. Потім пом’явся й запитав, без жодного зволікання, своїм звичайним швидким голосом:
— Ти ж повернешся?
Марина могла відповісти арабською, вона знала всі потрібні слова. Але відповіла українською:
— Не знаю.
Юсуф кивнув, ніби зрозумів, і перекладу не попросив.
