«Ну куди ти лізеш? Не бачиш — усе зайнято!» — фиркнув чоловік, коли після пафосної виписки з пологового будинку я хотіла сісти в машину, а там сиділа рідня свекрухи. «Навіщо ти взагалі сюди приїжджав?» — не зрозуміла я.
Роман вихопив конверт з немовлям з рук Оксани й тут же розвернувся до камери, демонструючи щасливу усмішку. Скрипалі заграли гучніше, свекруха притиснула долоні до себе, а оператор почав ловити найефектніші ракурси.
Оксана залишилася біля стіни сама. Після пологів у неї гули ноги, руки тремтіли від утоми, але нікого це не хвилювало. Двадцять хвилин чоловік цілував сина на камеру, свекруха зображала сльози, а численна рідня старанно влазила в кадр.
Щойно оператор опустив камеру, як усмішка зникла з обличчя Романа. Він сунув дитину назад дружині й кинувся до виходу, підганяючи всіх. Час оренди дорогого позашляховика закінчувався, а попереду на них чекав ресторан і чергова трансляція для закордонної родички.
Притискаючи малюка до себе, Оксана повільно вийшла на вулицю. Біля ґанку сяяла чужа машина преміумкласу. Свекруха вже влаштувалася попереду, а Роман нетерпляче барабанив пальцями по керму. Оксана потягла на себе задні двері, сподіваючись нарешті сісти й дати відпочинок ослаблим ногам.
Але все заднє сидіння займали тітка чоловіка й дві її дорослі доньки. Блискучі сукні, сумки й пакети заповнили салон від дверей до дверей. Роман навіть не зніяковів. Він роздратовано велів дружині не лізти в переповнену машину й запропонував добиратися самостійно.
Оксана мовчки подивилася на людину, яка приїхала до пологового будинку не заради неї й сина, а заради гарних кадрів. Почувши її крижані слова, Роман лише відвернувся, з силою грюкнув дверима перед самим її обличчям і заблокував замки.
Позашляховик рвонув з парковки, забираючи свекруху та її рідню. Оксана залишилася на ґанку з малюком на руках. Вона дістала телефон, збираючись викликати таксі й назавжди поїхати з життя, збудованого на брехні та показусі. Але в цей момент поруч тихо зупинився старенький доглянутий седан.
Двері машини відчинилися. Оксана підняла очі, впізнала його й завмерла, не в силі вимовити й слова.
З машини виліз батько. На ньому була та сама сіра куртка, через яку Роман місяць тому скривився й сказав: «Оксано, ну ти зрозумій, це виписка, а не поїздка на дачу. Буде оператор, буде трансляція для тітки Галі. Твій тато хороша людина, але він увесь кадр зіпсує. Нехай потім приїде, подивиться на онука спокійно». Оксана тоді промовчала, а ввечері зателефонувала батькові й сказала, що приїжджати не треба, Рома все сам організує. Батько відповів «зрозумів» і більше нічого не запитав.
Тепер він стояв біля відчинених задніх дверей своєї старої «Королли», яку мив кожної суботи, хоча їздив на ній лише до магазину й на кладовище до мами. Підійшов, незграбно забрав у неї конверт, ніби боявся, що син вислизне в нього з рук, і кивнув усередину салону.
— Сідай. Там люлька, я розібрався, як кріпити. Продавець двічі показував.
На задньому сидінні й справді стояло автокрісло для малюків, сіре, з капюшоном, ще з паперовою биркою на ручці. Оксана дивилася на цю бирку й не могла збагнути, що з нею не так. Потім зрозуміла. У позашляховику люльки не було. Ніхто не подумав, як у ньому повезуть дитину. Роман збирався всю дорогу знімати, як вона тримає сина на руках у гарній машині.
— Тату, ти звідки… — почала вона й не доказала.
— Там стояв, — батько показав підборіддям через дорогу, на автобусну зупинку. — Від самого початку. Скрипалі гучно грали, добре було чути.
Більше він нічого не сказав. Пристібнув онука, смикнув ремені, перевірив ще раз і подав Оксані руку, щоб вона сіла поруч з люлькою. Сидіння було тверде й продавлене, але вона опустилася на нього з таким полегшенням, що мало не заплакала прямо там, при охоронцеві пологового будинку, який курив біля воріт і все бачив.
— Куди їдемо? — запитав батько, виїжджаючи з парковки. Їхав повільно, сорок кілометрів на годину, ніби віз сервіз.
Оксана подумала про орендовану однокімнатну квартиру, а на підвіконні лежала Ромина лампа. Подумала про ключі, про те, що ввечері туди приїде чоловік, задоволений і напідпитку після ресторану, і буде передивлятися відео.
— До тебе, — сказала вона.
Батько кивнув, ніби так і було задумано.
У квартирі пахло мийним засобом й смаженою цибулею. Батько вимив усе, що можна було вимити. Посеред кімнати стояло дерев’яне ліжечко з облупленим бильцем.
— Зінаїда з третього дала, у неї онук виріс, — пояснив він, дивлячись кудись убік. — Я матрац новий купив. Старий не можна, я в інтернеті читав.
На письмовому столі лежали дві пачки підгузків. Обидві були для дітей від шести кілограмів. Сеня важив три двісті.
Оксана сіла на своє дівоче ліжко, і її прорвало. Плакала вона негарно, зі схлипуваннями, затискаючи рот долонею, щоб не розбудити сина. Їй було соромно перед батьком за той дзвінок, за «не приїжджай», за те, що за весь рік після весілля вона приїжджала до нього рази три і щоразу квапилася, бо Роман чекав у машині й сигналив. Було соромно за сьогоднішній ґанок, за те, що батько все це бачив. І крізь сором було таке полегшення, що від нього паморочилося в голові.
Батько постояв у дверях і вийшов. Через хвилину з кухні долинуло, як він ставить на плиту каструлю. Утішати він ніколи не вмів. Коли відійшла у вічність мама, він зварив Оксані суп і пішов лагодити сусідці кран, і лише потім вона зрозуміла, що йому треба було робити щось руками.
Роман зателефонував через сорок хвилин.
— Ти де взагалі?! — на задньому плані гриміла музика й хтось реготав. — Тітка Галя на зв’язку, всі питають, де мати з дитиною! Я сказав, що ти в заторі. Бери таксі, давай швидко, ми без тебе торт не ріжемо.
Оксана навіть не відразу знайшла що відповісти. Вона чомусь була певна, що він про неї забув. А він не забув, він лише був певен, що вона поплаче на ґанку, викличе машину й приїде туди, куди її покликали, бо так було завжди.
— Я в тата, — сказала вона. — Ми нікуди не поїдемо.
— Ти серйозно? Оксано, я людям обіцяв! Галя спеціально о шостій ранку встала! Ну образилася, гаразд, я зрозумів, погарячкував. Таксі візьми, я потім віддам гроші за нього.
— З чого ти віддаси?
Він запнувся, і цієї секунди вона почула те, що, мабуть, давно знала.
— Слухай, зараз не на часі. Картка в мінусі, ну й що? Галя на хрестини пришле, я все закрию. Ти їдеш чи ні?
— Ромо, а візочок? Ми ж з моїх декретних на візочок відкладали.
— Та буде тобі візочок! Що ти як бухгалтер, у сина свято! — крикнув він і скинув виклик.
Сеня прокинувся від її голосу й закряхтів. Оксана взяла його на руки, почала годувати. Свою банківську картку вона ще навесні віддала Романові. Він сказав, що так зручніше: він все одно їздить по магазинах, а їй важко. Пін-код вона сама продиктувала йому в коридорі, тримаючись рукою за поперек.
Вона прогортала історію. «Оренда авто преміум», струнний квартет, вона пам’ятала це прізвище з Роминого листування, він ще сміявся, що за такі гроші вони мусять грати стоячи на одній нозі. Передоплата в ресторан. Фотограф, оператор. Кульки, яких вона навіть не бачила. Квіти для свекрухи. Суня для когось. Свекруха сьогодні стояла на ґанку в новій бордовій сукні, Оксана тоді ще подумала, що вона їй личить.
На рахунку залишилося зовсім небагато грошей.
Оксана довго дивилася на цю цифру. Потім натиснула «Заблокувати картку», вибрала причину «картку втрачено» й замовила перевипуск у відділенні біля батькового дому. Руки в неї не тремтіли. Вона відзначила це як щось стороннє, як помічаєш погоду за вікном.
Батько приніс на таці тарілку курячого супу й хліб, поставив на стіл, поруч з великими підгузками.
— Їж. Тобі годувати треба.
— Тату, у мене грошей немає, — сказала вона. — Зовсім. Він усе витратив. На скрипалів.
Батько сів на стілець, на якому вона колись робила уроки. Стілець під ним скрипнув.
— Гроші — це не проблема, — сказав він. — У мене пенсія двадцять третього й зарплата з охорони п’ятого. Проживемо. Їж, охолоне.
О пів на одинадцяту вечора телефон знову задзвонив. Оксана не взяла слухавку. Роман написав: «Ти що зробила з карткою? Мене на касі розвернули, при всіх. Дядько Вітя платив. Ти розумієш, як я виглядав?» Через хвилину прилетіло: «Ну спасибі, дружино». Ще через хвилину: «Завтра поговоримо нормально». Оксана вимкнула звук і поклала телефон екраном донизу.
Уночі син прокидався чотири рази. О третій годині вона почула, як у сусідній кімнаті батько ходить з кута в кут, а потім обережно прочиняє її двері, перевіряє й знову причиняє. О шостій він пішов на зміну, двадцять чотири години на складі будматеріалів, і сказав з передпокою пошепки, що суп у холодильнику, а підгузки за розміром він купить дорогою назад.
Уранці написала тітка Галя. Це була сестра свекрухи, Галина Петрівна. Двадцять років тому вона вийшла заміж за німця, тепер овдовіла й жила сама під Ганновером. На весілля вона прилітала на чотири дні, і за ці чотири дні Оксана встигла зрозуміти дві речі: свекруха перед сестрою підлещується й водночас її не виносить, а Роман зве її «наша Німеччина» й телефонує їй перед кожним святом.
«Оксано, здрастуй. Я тебе вчора так і не побачила, Тома сказала, ти втомилася й поїхала відпочивати. Можна я тобі зателефоную? Мені на хлопчика подивитися хочеться».
Оксана довго тримала палець над екраном. Можна було збрехати: не зараз, годую, потім. Можна було сісти на диван у батьковій вітальні, на тлі килима на стіні й серванта з маминими чарками, і зробити вигляд, що так і задумано. Вона озирнулася, поправила на собі батькову стару фланелеву сорочку, у якій годувати було найзручніше, і натиснула на відеовиклик.
Галина Петрівна сиділа у себе на кухні, сива, коротко стрижена, в окулярах на ланцюжку. За її спиною на білій стіні висів плаский німецький годинник.
— Ой, який! — сказала вона, коли Оксана повернула до неї камеру. — Ніс Ромчин. А вуха ваші, не наші, у нас у роду всі капловухі. Як назвали-то зрештою? Тома говорила, Арсеній.
— Арсеній. Я його Сенею зву.
— Сеня — добре. — Галина Петрівна помовчала, вдивляючись в екран. — А ти де це? Це не ваша квартира. Я вашу бачила, Ромка мені показував.
— Це в тата, — сказала Оксана. — Ми з Сенею в тата.
Вона чекала, що доведеться пояснювати, і не знала як. Сказати «він зачинив переді мною двері машини» було чомусь соромніше, ніж зробити це. Але Галина Петрівна пояснень не попросила. Вона зняла окуляри, протерла їх краєм кофти й знову наділа.
— Учора, значить, Ромка знову кіно знімав, — сказала вона. — А ти, значить, у кіно не вмістилася.
Оксана кивнула. Говорити вона боялася: могла заплакати.
— Я ж їм на виписку гроші переказувала, — провадила Галина Петрівна рівно, ніби зводила витрати. — Дві тисячі євро. Тома написала: на візочок, на ліжечко, на все малому. Потім надіслала фотографію з магазину, коляска синя така, велика. Купили?
— Ні.
— Ну я так і думала. — Галина Петрівна всміхнулася, і всмішка вийшла не зла, а втомлена. — Ти не думай, що я нічого не знаю. Я Тому шістдесят вісім років знаю, а Ромку з пелюшок. Вони мені показують, як у них усе гарно, а я плачу. Мені тут самій… Знаєш, як приємно, коли тобі телефонують і кажуть: тітко Галю, без тебе ніяк. Навіть якщо брешуть. Я ж за це й плачу, Оксаночко. Не за візочок.
Сеня заворушився, і Оксана поправила йому чепчик. Їй раптом стало шкода цю жінку за багато кілометрів, яка точно знала, що її обманюють, і все одно переказувала гроші, аби лише на свята їй телефонували. І водночас Оксана обурилася так, як ще ніколи. Виходило, що її син був приводом. Гарною картинкою, за яку можна попросити грошей.
— Галино Петрівно, — сказала вона. — Не надсилайте більше. Ні Ромі, ні Тамарі Іванівні. Якщо на Сеню, то не треба.
— А візочок як же? У тебе ж немає нічого, я бачу.
— Купимо.
— На що купите? На татову пенсію?
— Хоч би й на пенсію, — Оксана сама здивувалася, як твердо це прозвучало. — Ви ж учора сукню Тамарі Іванівні купили. І скрипалів. І машину. Я не хочу, щоб на Сеню так купували.
Галина Петрівна довго мовчала. Годинник у неї за спиною показував восьму ранку за німецьким часом.
— Образила ти мене, — сказала вона нарешті. — Але правильно образила, мабуть. Гаразд. Я своє вирішу сама, ти мені не указ. А тобі телефонувати можна? Просто так, на хлопчика подивитися?
— Можна.
— Ну й добре. Годуй давай. І батькові своєму від мене уклін, я його пам’ятаю. Він на весіллі один тверезий був, усіх по домах розвозив.
Що Галина Петрівна зробила потім, Оксана так і не дізналася. Дізналася лише, що вона зателефонувала сестрі, бо в обід Оксані написала свекруха. Повідомлення було довге, без ком, з трьома знаками оклику в кінці. Там було і про те, що Оксана «винесла сміття з хати», і про те, що «Галя нам як друга мати, а ти її проти рідної сім’ї налаштувала», і про те, що «нормальні жінки після пологів чоловіка підтримують, а не по батьках бігають». Оксана прочитала його один раз і більше не відкривала.
Роман приїхав третього дня, ввечері, коли батько якраз повернувся зі зміни й збирався лягти. Приїхав з матір’ю й з величезним букетом білих троянд, у якому ще стирчала пластикова картка з магазину. Вигляд у нього був пом’ятий. Нової машини, звісно, не було. Внизу, під вікнами, стояла його стара срібляста «Мазда», яку він не любив і завжди паркував за рогом, щоб ніхто не бачив.
Батько відчинив двері, подивився на гостей і відступив убік, пропускаючи їх у вузький передпокій. Нічого не сказав. Тамара Іванівна пройшла першою, озирнулася, затримала погляд на вішаку з батьковою курткою й підтиснула губи.
— Ну, здрастуй, мамочко, — сказала вона Оксані, яка вийшла з кімнати з Сенею на руках. — Добре влаштувалася. Чоловіка без копійки залишила, тітку проти нас налаштувала, а сама сидиш.
— Мамо, зачекай, — Роман протовпився вперед, сунув Оксані букет, зрозумів, що взяти його вона не може, і розгублено поклав на тумбочку для взуття. — Оксано. Давай нормально. Я не мав рації, гаразд. Я на нервах був, розумієш? Оренда до другої години, ресторан, оператор погодинний. Я все на собі тягнув. Ти б бачила, скільки всього.
— Я бачила, — сказала Оксана. — У виписці по картці.
Він скривився.
— Ну я ж поверну. Я ж для нас, для сім’ї. Слухай, у мене ситуація. Я під хрестини вже домовився, ну, з людьми, з фотографом, передоплату вніс. Кредитка в мене під зав’язку. Галя тепер слухавку не бере. Мати їй телефонувала, вона сказала, що на дитину буде надсилати, тільки якщо ти попросиш. Ти попросиш, розумієш? Ти! — Він розвів руками, ніби сам не вірив у таку несправедливість. — Подзвони їй. Скажи, що в тебе там, ну, післяпологове, наговорила зайвого. Це ж правда буває, мама читала. Ми в суботу зробимо вдома фотосесію, все гарно, ліжечко візьмемо в прокат, у фотографа є. Галя подивиться й заспокоїться. І все буде нормально.
Оксана дивилася на нього й бачила, що він говорить щиро. Він справді не розумів, що тут ненормального. У його світі так і було влаштовано: показати, отримати, закрити борг, показати знову. І її місце в цьому світі було зрозуміле й почесне: вона стояла в кадрі й тримала дитину.
— Ліжечко в прокат, — повторила вона. — На фотографію.
— Ну а що, купувати, чи що, на один раз? Потім купимо нормальне.
Тамара Іванівна тим часом зазирнула в кімнату, побачила облуплене ліжечко від Зінаїди з третього поверху й гучно зітхнула.
— Боже мій. Онук на сміттєвих меблях спить. Романе, ти подивися, у яких умовах вона твого сина тримає.
Батько, який весь цей час стояв біля дверей на кухню, сказав:
— Матрац новий.
Сказав неголосно, без виклику, так, як поправляють людину, яка невірно назвала зупинку. Тамара Іванівна обернулася до нього й, здається, вперше за весь вечір розгубилася. Заперечити їй не було чого: матрац і справді був новий, у плівці по краях.
Оксана підійшла до чоловіка.
— Потримай, — сказала вона й простягнула йому Сеню.
Роман машинально взяв. Тримав він неправильно, на витягнутих руках, голівка в Сені закинулася, і Оксана поправила йому руку, підклала його долоню під потилицю. Сеня розплющив очі, каламутно-сині, зморщився й закряхтів. Роман застиг. На ґанку пологового будинку він двадцять хвилин цілував цей конверт, піднімав його до камери, погойдував і говорив операторові «ось так, збоку візьми». Зараз він стояв у батьковому передпокої й не знав, що робити з дитиною, коли на неї ніхто не дивиться, крім самої дитини.
Сеня заплакав, спершу тихо, потім гучніше. Роман погойдав його раз, другий, безпорадно подивився на матір. У нього в кишені завібрував телефон, один раз, другий. Він перехопив сина однією рукою, незграбно, Оксана рвонулася було вперед, але він сам простягнув їй Сеню назад і поліз за телефоном.
— Це фотограф, — сказав він, дивлячись на екран. — Щодо суботи. Оксано, ну то що? Мені йому що відповісти?
Оксана притиснула Сеню до плеча, і він майже відразу затих, уткнувшись їй у шию.
— Відповідай, що суботи не буде.
— У сенсі не буде? Взагалі? Ти що, зі мною розлучаєшся?
Вона не знала. Чесно не знала, і брехати йому, що знає, не стала.
— Я не знаю, Ромо. Я знаю, що зніматися не буду. І Сеню знімати не дам. Ні для Галі, ні для кого. Хочеш його бачити — приїжджай. Сюди. Без оператора.
— А борги мої хто закривати буде? — запитав він, і в голосі було не роздратування, а майже дитяча образа. — Я ж на вас це все брав!
— Ти брав на себе, — сказала Оксана. — Нас ти на ґанку залишив.
Тамара Іванівна гучно втягнула повітря, збираючись сказати щось велике й остаточне, але Роман раптом узяв її під руку.
— Ходімо, мамо.
— Та ти подивися на неї…
— Ходімо, кажу. Мені фотографові до дев’ятої треба сказати, а то передоплату не поверне.
Він відчинив двері, пропустив матір уперед і на порозі обернувся. Оксана подумала, що він щось скаже про сина, хоч щось. Він подивився на тумбочку, на троянди з пластиковою карткою, постояв і все-таки букет залишив. Двері зачинилися тихо, без грюкоту.
Батько постояв, потім узяв троянди, відніс на кухню й поставив у трилітрову банку, бо ваз у домі не водилося з маминими часів. Оксана чула, як він обрізає ножем стебла над раковиною.
— Він же не поганий, — сказала вона з коридору, сама не розуміючи, кого переконує. — Він лише… йому треба, щоб усі бачили.
— Угу, — сказав батько, не обертаючись.
— Ти б хоч сказав щось. Ти ж бачив усе.
Батько вимкнув воду й витер руки об рушник.
— А що говорити. Ти сама все сказала. Я коли позаторік тобі про нього сказав, ти потім півроку не телефонувала.
Оксана згадала. Він сказав тоді лише одну фразу, на її день народження, коли Роман вийшов у під’їзд записати сторіс: «Доню, він з тобою як з вітриною». Вона образилася сильно. Тепер ця фраза не здавалася їй образливою. Вона здавалася точною, і від цього було ще гірше.
— Вибач, — сказала вона.
— Іди лягай, поки малий спить, — відповів батько.
Через тиждень Роман виклав відео з виписки. Оксані його надіслала одна з двоюрідних сестер чоловіка, та сама, в блискучій сукні з заднього сидіння, з підписом «дивись яка краса вийшла!» і трьома сердечками. Писала вона, здається, без задньої думки. Ролик був змонтований професійно: уповільнена зйомка, скрипки, Роман на ґанку піднімає конверт до неба, свекруха притискає долоні до себе, рідня махає в камеру. Під відео стояв підпис: «Найщасливіший день у моєму житті. Дякую коханій дружині за сина». Двісті сорок лайків. Галина Петрівна в коментарях нічого не написала.
Оксани в ролику не було. Один раз, на третій хвилині, майнуло її плече біля стіни й тут же пішло за край кадру.
Вона передивилася відео ще раз, сама не знаючи навіщо, і на другій хвилині раптом натиснула на паузу. Оператор знімав Романа знизу, проти світла, і за його спиною, за воротами пологового будинку, через дорогу, було видно автобусну зупинку. Під її козирком стояла людина в сірій куртці й тримала перед собою обома руками сіру дитячу люльку, як тримають торт, щоб не пом’яти. Він був маленький, нечіткий, майже зливався із зупинкою. Але Оксана впізнала б його з будь-якої відстані.
Вона збільшила кадр, зробила знімок екрана й надіслала його батькові в сусідню кімнату без єдиного слова. Було чути, як у нього пискнув телефон. Потім стало тихо. Потім батько кашлянув, скрипнув диваном і сказав через стінку, гучно, своїм звичайним голосом:
— Люльку я правильно тримав. Ручкою вгору.
