«У тебе були гроші, а я брав кредит на лікування мами?» – побивається чоловік.
— Тобто весь цей час у тебе лежали гроші?
Ксенія стояла біля кухонного столу з дитячою пляшечкою в руках і не знала, що відповісти. Чоловік Олексій сидів навпроти і дивився на неї.
— Ну… так. Лежали. Це НЗ. На всякий випадок, розумієш? До того ж я збирала з Вікиних аліментів. Відкладала те, що надсилав колишній чоловік…
— Гарно ж ти назбирала, — невесело всміхнувся чоловік. — А я, дурень, живу і не знаю, що в моєї дружини двісті тисяч спокійно лежать собі на картці…
— Не двісті. Менше. Сто сімдесят усього.
— Яка різниця?.. Ні, все би нічого, Ксюш, якби не хвороба моєї матері півтора року тому. Я тоді шукав гроші. Продав земельну ділянку, взяв кредит, вигріб усе, що в мене було. А ти дивилася на це все і спокійно сиділа на своїх тисячах.
— Я не сиділа на них спокійно.
— А що ти робила?
Ксенія подивилася на чоловіка. Вона злилася. На себе – що не могла сховати гроші краще, і тепер ось доводиться виправдовуватися. На чоловіка, що той заліз у її телефон і побачив те, що бачити не мав. Але тепер нічого не вдієш. Все сталося так, як сталося.
Правду кажуть, що все таємне колись стає явним.
…Коли Ксенія розлучалася з першим чоловіком, їй було двадцять вісім. Доньці Віці було всього чотири роки. Чоловік одного вечора сказав, що більше не хоче їх бачити, зібрав Ксені її речі в пакети і виставив за двері.
— Забирай дитину і йди. Грошей не дам, сама якось.
Тоді Ксенія справді пішла майже в нікуди з чотирирічною донькою. Роздягнені, роззуті, в гаманці нуль. І в страшному сні вона не могла уявити, що так вийде. Перші місяці жили в матері на старому дивані в прохідній кімнаті, Ксенія терпіла явне невдоволення родички і рахувала кожну копійку.
На аліменти, звісно, вона подала, але отримала їх не швидко. Спершу були суди і чвари. Зрештою колишній чоловік зі скрипом, але почав щось платити доньці. На той час Ксенія вже більш-менш прийшла до тями. Знайшла нормальну роботу, винайняла їм із донькою крихітну студію на околиці і вирішила: гроші, які надходять у вигляді аліментів від колишнього, вона відкладатиме. Щоб не опинитися більше в такій ситуації, як колись: вона на вулиці з пакетами і з дитиною, а в гаманці триста гривень, і це все на невизначений період.
Час від часу їй доводилося, звісно, запускати руку в скарбничку, брати звідти щось на життя, коли грошей жорстко не вистачало. Але загалом відкладати вдавалося. Сума потроху накопичувалася і гріла душу.
А через два роки після розлучення Ксенія познайомилася з Олексієм.
Вони почали зустрічатися. Олексій непогано порозумівся з Вікою. З’їхалися, побралися. Народилася спільна донька Даша. Олексій ніколи не ділив дітей на «свою» і «чужу». Вставав уночі, міняв підгузки, ходив за сумішшю, забирав Віку зі школи і допомагав їй розв’язувати задачі з математики.
Від самого початку бюджет у них був спільний. Олексій знав, що Ксенія отримує на доньку аліменти, але ніколи не питав, скільки і куди вона їх витрачає. А Ксенія продовжувала збирати. Перекази стали більше – мабуть, колишній чоловік теж не стояв на місці, робив кар’єру. І відкладати стало легше: Олексій віддавав їй зарплату, надходила допомога на молодшу дитину. Ці гроші йшли на життя – продукти, одяг, взуття, комуналку, інші витрати. Вікині гроші Ксенія складала в сховок.
Їй здавалося, що це нормально. Так вони прожили майже вісім років.
А півтора року тому серйозно захворіла мати Олексія. Діагноз прозвучав несподівано. Почалися обстеження, аналізи, консультації. Все потрібно було робити терміново, втрачати час лікарі не рекомендували.
Спершу Олексій думав, що основних витрат буде небагато: обстеження, аналізи, ліки. Але майже кожен новий висновок лікаря тягнув за собою наступне обстеження. Десь запис за МРТ був тільки через три тижні, десь потрібного фахівця в їхній поліклініці не було. Потрібно було або записуватися туди, де він є, і чекати прийому місяць, або оплачувати прийом, робити КТ, додаткові аналізи, потім знову повертатися на консультацію.
Поступово гроші почали йти дуже швидко. А попереду ще залишалося лікування. Олексій тоді вже не рахував, скільки саме витратив, — переказував гроші з картки, позичав, де міг, і говорив Ксенії:
— Потім розберемося. Зараз головне — маму лікувати, а не гроші рахувати.
Він зняв свої заощадження, взяв кредит, продав нещодавно куплену земельну ділянку, щоб розрахуватися з боргом, потім ще якусь суму позичив у двоюрідного брата. Вони тоді скасували відпустку. Ксенія бачила, як Олексій переживає – через матір і через борги також.
Але жодного разу не сказала, що в неї на окремому рахунку лежить накопичена сума.
Вона навіть сама не сприймала це як свідоме приховування. Не вважала ті гроші сімейними. Вони були її особистим НЗ. Тим самим запасом, на крайній випадок.
Мати Олексія лікування пройшла. Зараз їй було вже значно краще, хоча спостерігатися доводилося регулярно. Олексій навіть із боргами розрахувався. Життя пішло своєю чергою.
А нещодавно Олексій допомагав Ксенії налаштувати новий телефон, купив їй його в подарунок. Вона дала йому старий, щоб він переніс фотографії і застосунки. І Олексій побачив там застосунок іншого банку, не того, яким вони користувалися. Відкрив, навмання набрав код. І побачив те, що зовсім не призначалося для його очей.
Спершу він нічого не сказав. А ввечері раптом запитав:
— А що в тебе за вклад в іншому банку?
Ксенія відразу зрозуміла.
— Льоню… Мені туди аліменти перераховують.
— Я бачу, ти заможна жінка, – перебив Олексій. – Мільйонерка…
Вона спробувала пояснити. Олексій вислухав із непроникним обличчям. А потім перепитав:
— Тобто весь цей час у тебе лежали гроші?..
Після цієї розмови в домі настрій змінився.
Олексій кілька днів майже не піднімав тему, але Ксенія бачила, що він ходить напружений. Він став сам оплачувати продукти, хоча раніше вони не ділили витрати, і одного разу навіть кинув:
— Не переживай, я свої гроші сам тепер рахуватиму.
— До чого тут це?
— А до того, що я, виявляється, багато чого не знаю про нашу сім’ю.
Ксенія образилася.
— А що саме ти не знаєш?
— Наприклад, що в мене багата дружина. З пристойними рахунками в банку.
— Це мої накопичення.
Він кивнув, але в очах не було згоди.
— Коли в мене був чорний день і моїй мамі було погано, ти навіть не запропонувала допомогти.
Ксенія відчула, як усередині все стиснулося.
— Бо це гроші на чорний день.
— Ну зрозуміло. А хвороба моєї мами, значить, це не чорний день?
— Льоню, не треба.
— Ні, скажи.
Він уперше за весь час підвищив голос.
— Я тоді в кредит заліз! Сергій, двоюрідний брат, як дізнався, приніс чималу суму, сказав, віддаси, коли зможеш… Я продав землю, на якій планував будуватибудинк для нас. А ти сиділа на грошах і мовчала!
— Знаєш що! — Ксенія теж зірвалася. — Я вісім років їх збирала!
— На що?
— На себе і Віку. На нашу безпеку.
— Від кого?
Ксенія замовкла.
Вона хотіла сказати: «Від таких ситуацій».
Але Олексій був поруч із нею вже шість років. Він ніколи не виставляв її з дому, не контролював кожну копійку, не змушував випрошувати гроші на продукти. Більше того, якщо Ксенії щось було потрібно, він купував і не питав, чому їй знадобилася саме така сума.
І все ж той вечір у листопадовому дворі, з пакетами і плачучою дитиною, нікуди з пам’яті не подівся.
— Ти не розумієш, — тихо сказала вона. — Я тоді взагалі нічого не могла зробити. Ні за що заплатити. Ні дитину захистити. Я пообіцяла собі, що більше такого не буде.
Олексій дивився на неї кілька секунд.
— Ну, молодець. Пообіцяла собі і виконала. Герой. На інших наплювати, звісно. Треба думати тільки про себе.
— Зрештою, це гроші не наші з тобою. А Вікині. Їх платить її батько.
— Гарненька справа. А на які гроші Віка живе, давай тоді вже уточнимо. Харчується, одягається, на море їздить? Це при тому, що ти в декреті три роки просиділа…
— Тобто тепер ти вважаєш аліменти своїми грошима? – знову спробувала піти в наступ Ксенія.
— Я не вважаю їх своїми, Ксеніє. Я вважаю, що в сім’ї такі речі хоч би обговорюють.
Ця фраза зачепила. Бо в ній була правда. Але була й інша.
— А якби я віддала тобі все, а через рік ти вилікував маму і пішов? — запитала Ксенія. — І я би знову залишилася на вулиці, тільки тепер уже з двома дітьми. Що тоді?
Олексій різко відсунув стілець.
— Ось тепер я все зрозумів.
— Що?
— Ти весь цей час жила зі мною, але на всякий випадок залишала собі запас на випадок нашого розлучення.
Ксенія не змогла відповісти відразу. Бо саме так воно й було. І саме таку тактику вона вважала правильною. Більше того, про це тепер уголос говорять повсюди: доросла жінка, особливо з дітьми, завжди повинна мати свої гроші.
Олексій помовчав, а потім встав з-за столу.
— Я не змушую тебе віддати мені ці гроші. І ніколи не став би їх у тебе забирати. Але знати, що ти могла допомогти, коли я бігав і шукав ще сто тисяч, а ти сиділа і мовчала… Мені від цього дуже тяжко.
Він вийшов з кухні.
Через кілька хвилин молодша донька захникала уві сні. Ксенія пішла до неї, вкрила ковдрою, а потім побачила рамку з фотографією Віки в чотири роки. Та сама фотографія була зроблена незабаром після розлучення.
Ксенія тоді ще не знала, де вони житимуть через місяць.
Вона довго дивилася на знімок і думала, що саме зараз мала зробити інакше.
Віддати гроші на лікування свекрухи? Розповісти чоловікові про накопичення і разом вирішити, як ними розпорядитися? Або вона взагалі не зобов’язана була чіпати свої гроші, які роками збирала саме для того, щоб ніколи більше не опинитися беззахисною?
Олексій же справді не шкодував грошей на Ксенію і обох дівчаток і жодного разу не дорікнув їй тим, що старша донька йому не рідна. Але й Ксенія не могла змусити себе відмовитися від своєї фінансової страховки тільки тому, що тепер у неї є хороший чоловік.
Ксенія не має рації, як вважаєте?
Чи це Олексій забагато хоче?
Що думаєте?
