— Загалом так, Олеже. Якщо я з пологового будинку приїду, а цей пес усе ще буде тут, я заберу дитину й поїду до батьків. І тоді сам вирішуй, що тобі важливіше!

— Загалом так, Олеже. Якщо я з пологового будинку приїду, а цей пес усе ще буде тут, я заберу дитину й поїду до батьків. І тоді сам вирішуй, що тобі важливіше!

Ельвіра стояла посеред кухні, притримуючи долонею помітно округлий живіт. На підлозі біля холодильника лежав пес і час від часу піднімав голову, ніби слухаючи розмову.

Чоловік спокійно налив собі води.

— Ну якщо тобі буде краще в батьків, їдь. Що я можу зробити? Живи там. Я буду приходити, допомагати.

Ельвіра навіть не відразу зрозуміла, що почула.

— Ти зараз серйозно?

— А що?

— Тобто ти готовий, щоб я з дитиною пішла, аби лише собаку не віддавати? Тобі ця твоя собака важливіша за дитину?

Чоловік подивився на неї з нерозумінням.

— Я не казав, що мені собака важливіша за дитину.

— А що тоді ти кажеш?

— Що не треба ставити питання так, ніби я маю вибирати між вами.

Ельвіра відчула, як усередині все затремтіло від образи.

Вона ж не просила неможливого. Вона хотіла, щоб до появи дитини з квартири зникла собака, яку вони взагалі не брали.

Ельвіра з чоловіком жили в цій двокімнатній квартирі третій рік. Квартира була невелика, але місця вистачало. В одній кімнаті була їхня спальня, у другій вони збиралися зробити дитячу. Ельвіра почала розбирати шафи, викидати старі речі й придивлятися до ліжечка.

А потім у квартирі з’явився цей пес, причому всупереч бажанню Ельвіри.

Півроку тому свекруха, Тамара Іванівна, взяла собі невелику собаку. Давно хотіла, казала, що їй буде веселіше жити не самій.

Спершу все було нормально. Свекруха була в захваті, то й діло фотографувала цуценя, надсилала знімки, розповідала, який пес розумний, як зустрічає її біля дверей, як навчився подавати лапу.

Ельвіра не любила собак, але проти чужого улюбленця нічого не мала.

Але десь через півроку спільного життя з собакою в Тамари Іванівни почалася алергія. Спершу вона вирішила, що застудилася. Потім почала кашляти, з’явилися сльозливі очі, закладеність носа. Застуда не минала два тижні, три, місяць. Лікар сказав, що дуже схоже на алергію, і після обстеження все підтвердилося.

Чоловік Ельвіри, Олег, забрав собаку разом з приданим: мисками, іграшками, килимками – і привіз усе це господарство до них у квартиру. Розмістив у передпокої, на велике невдоволення Ельвіри.

— Олеже, це що ще таке? – обурилася вона. – Не потрібні мені жодні собаки. Я на це жодної згоди не давала. Я проти! Тим паче, у нас дитина буде, а ти пса притяг…

— Ну зачекай, Елю, не кип’ятися. Куди його діти зараз? Нехай поживе пару тижнів. А ми поки йому нових господарів знайдемо. Віддамо комусь.

— Точно віддамо?

— Ну звісно, точно. Що я, брехати буду?

— Тільки не кажи потім, що він звик і шкода віддавати.

— Та не буду я.

Перші дні Олег справді дав оголошення, телефонував знайомим, питав колег, чи не потрібен комусь пес. Кілька разів хтось навіть цікавився собакою, але якось не складалося. А потім пошуки нових господарів затихли.

Пес освоївся, весело носився по квартирі, клацаючи кігтями по ламінату, всюди пхав свою морду, вічно випрошував їжу. Олег став вставати раніше й гуляти з ним перед роботою. Увечері приходив і першим ділом брався за собаку.

— Ну що, друже, гуляти підемо?

Ельвіра спершу мовчала. Потім почала дратуватися.

Особливо коли помітила, що чоловік купив псові новий нашийник з биркою, на якій вигравіював свій номер телефону.

— Це що таке, Олеже? Ми ж його віддавати збиралися.

— Ну… так, збиралися.

— Тоді навіщо нашийник такий дорогий? І навіщо твій телефон на бирці?

— Я його тиждень тому мало не загубив на прогулянці. Ну, от і подумав, що нехай поки буде нашийник з биркою. Якщо раптом пес утече, його знайдуть і повернуть. А потім новий господар іншу бирку зробить…

Але Ельвіра бачила, що чоловік прив’язався до собаки. Про пошук господарів мова вже не йшла. І Ельвірі це зовсім не подобалося. Її стан перевалив за позначку шість місяців, а питання з собакою ніяк не вирішувалося.

Ельвіра не хотіла жити з твариною в одній квартирі після появи дитини. Річ була не лише в шерсті. Її непокоїло все відразу: прогулянки, запах, брудні лапи після дощу, необхідність постійно стежити за собакою поруч з немовлям.

Чоловік на це відповідав:

— Ми впораємося. Інші ж люди якось упораються…

— Хто це «ми»?

— Ну ми з тобою.

— Ти працюєш до восьмої вечора щодня. Хто буде займатися собакою?

— Елю, ну а що з нею особливо займатися? Я буду сам гуляти вранці й увечері. Корму насипати мені теж не складно.

— А вдень хто буде гуляти?

— Можна буде когось попросити.

— Когось? За гроші?

Чоловік дратувався.

— Година на день погуляти з собакою коштує не так багато. Не треба з усього робити проблему.

Ельвіра нервувала. Вона й так останні тижні думала лише про майбутні пологи. Складала список речей, прала пелюшки, вибирала візочок. Увечері в неї набрякали ноги, а після довгої ходьби починала тягнути поперек.

І серед усього цього їй доводилося ще думати про собаку.

— Загалом так, Олеже, мені набридли ці розмови. Бла-бла-бла, а нічого не вирішується. Давай конкретно. До пологів ти маєш кудись прилаштувати тварину.

— Прилаштую.

— Коли?

— Не знаю. Знайдемо людину.

— Ти два місяці його шукаєш.

— Бо нормального господаря знайти не так легко.

— А якщо не знайдеш?

Чоловік знизав плечима.

— Тоді будемо думати.

Ельвіра відчула, що він і сам знає відповідь. Собаку віддавати він не збирається. Пес став для нього своїм. Це остаточно стало зрозуміло одного з недільних вечорів. Ельвіра сиділа на дивані, розкладала дитячі речі по стосах, а чоловік лежав на килимі й грався із собакою.

— Дивись, як він радіє, — сказав він.

Пес носився навколо нього з м’ячиком.

— Я бачу.

— Він звик до нас.

— Він звик до тебе.

Чоловік подивився на неї.

— Він відчуває, що ти його не любиш.

— Я й не зобов’язана його любити, Олеже. Ти обіцяв прилаштувати його через два тижні… І благополучно про це забув.

— А ти не добра, Елю. Могла б пошкодувати тварину. Він по суті ще цуценя, а вже які руки міняє. Мама не винна, що в неї алергія відкрилася. А ми маємо бути добрішими. Не можна так узяти й віддати невідомо кому цю істоту…

Усередині в Ельвіри все кипіло. Вона не хотіла конкурувати з собакою. Але саме так себе й почувала.

— Мамо, я не знаю, що робити, – жалілася вона телефоном матері.

— З чоловіком?

— З ним і з цією собакою.

— Ель, ти лише не нервуй. Тобі зараз це ні до чого. Розслабся, думай про дитину, собакою нехай чоловік сам займається. Викинь її з голови.

— Я й не хочу нервувати. Але Олег ніби навмисне мене не чує.

— А свекруха що каже?

— Телефонує Олегові щодня, мало не плаче, розпитує все про свого пса. Як він почувається, що робить, чи не хворіє, чи їсть… Вони годинами розмовляють про цю собаку, мамо. Про моє здоров’я ніхто не питає. У мене таке враження, що я зі своєю дитиною взагалі тут нікому не потрібна.

— Ну, розумієш, їй же теж шкода собаку. Вона її вибрала, тримала в себе кілька місяців, прив’язалася.

— Мені теж шкода. Але я зовсім не хочу потім із дитиною жити в собачій квартирі…

Після розмови Ельвіра довго сиділа на кухні.

Вона розуміла, що ситуація неприємна для всіх. Свекруха не винна, що так сталося. Чоловік не винний, що встиг прив’язатися до собаки. Пес взагалі ні в чому не винний.

Але чому тоді виходить, що саме вона має поступитися?

За кілька днів до цього вона знайшла в соцмережах чоловіка фотографію, яку він зробив уранці. Пес спав у нього на колінах. Під фотографією чоловік написав: «Все, схоже, залишиться в нас». Того вечора вона знову заговорила з чоловіком.

— Ти вже вирішив, що собаку не віддаси?

— Я не вирішив.

— Олеже, ну годі.

— Що годі?

— Вдавати, що ти шукаєш йому господарів.

Він помовчав.

— Я шукаю.

— Кого ти обманюєш?

Чоловік зітхнув.

— Ель, я його полюбив. Все. Ось що ти хочеш почути? Я не хочу віддавати його першому-ліпшому.

— А про дитину ти зовсім забув?

— До чого тут дитина?

— До того, що через три місяці у нас буде немовля. І я не хочу привозити малюка додому, де живе собака! Якщо до нашого приїзду з пологового будинку ти не вирішиш питання з псом, то я з дитиною поїду жити до батьків!

— Ну… Якщо ти вважаєш, що так буде краще, то, звісно, їдь до батьків, поживи в них.

— Олеже. Ти себе чуєш взагалі? Ти зараз пропонуєш мені поїхати з дитиною?

— Я пропоную тобі варіант, який тебе влаштовує.

— А тебе?

— Я буду до вас приходити. Допомагати. Що ще я можу?

Ельвіра відчула, як до горла підступили сльози.

— Тобто я маю поїхати з власного дому після пологів, бо ти вирішив залишити собаку?

— Я нічого не вирішив.

— Тоді виріши зараз. Кого ти вибираєш – собаку чи нас із дитиною?

Чоловік подивився на неї втомлено.

— Гаразд. Якщо ти справді вважаєш, що не можеш жити тут із собакою, поживи в батьків. Я буду приїжджати до вас.

— Ти розійтися хочеш? Ти розумієш, що це фактично розлучення?

— Ні, я не хочу. Це ти сказала, що хочеш піти з дитиною до батьків. І це ніяке не розлучення. Багато хто так живе. Може, так справді буде краще – мама допоможе тобі з дитиною перший час…

Після цих слів вони обоє замовкли. Пес тихо лежав біля дверей і навіть не піднімав голови. Ельвіра пішла до спальні й зачинила двері. Вона сіла на ліжко, поклала руки на живіт і відчула, як малий штовхнувся.

«Дожилася! – невесело всміхнулася вона про себе. – Невже йому собака дорожча за власну дитину?»

Ця думка здавалася їй неприємною.

Спали вони в різних кімнатах. Уранці чоловік перед виходом зазирнув до спальні й тихо запитав:

— Тобі щось купити?

Ельвіра відвернулася до вікна.

— Нічого.

Він постояв кілька секунд, потім пішов у передпокій і взяв повідець. Пес весело застрибав навколо нього. Грюкнули двері. Ельвіра залишилася в квартирі сама.

Невже вона справді вимагає занадто багато, змушуючи чоловіка розлучитися із собакою? Чи після появи дитини він мав сам зрозуміти, що зараз пріоритети змінюються?
Ельвіра ще довго лежала в спальні, дивлячись у стелю. Думки крутилися одна за одною. Вона не хотіла ні сваритися з Олегом, ні їхати до батьків із немовлям, ні щодня доводити чоловікові, що її хвилювання мають значення. Але й змиритися з тим, що все залишиться як є, теж не могла.
Чоловік повернувся з прогулянки і запитав:

— Елю, може, все ж, чогось купити? — ще рано, всього дев’ята вечора.

Вона хотіла відповісти, що їй нічого не потрібно. Уже відкрила рота, але раптом сама здивувалася власним словам:

— Хочу оселедця. І торта.

Олег завмер у дверях.

— Оселедця й торта? Одразу?

— Так! — сердито відповіла Ельвіра. — І не треба сміятися!

— Та я не сміюся. Просто уточнюю, який торт купити.

Він узяв ключі й пішов до магазину. А повернувся не лише з оселедцем і тортом, а ще й із її улюбленим соком.

Ельвіра сиділа на кухні й дивилася, як чоловік розкладає покупки. Чомусь саме зараз їй стало особливо прикро. Він міг запам’ятати, який сік вона любить, міг купити їй усе, чого захотіла, але не міг зрозуміти, чому вона так боїться повертатися з пологового додому разом з немовлям додому, до собаки, про яку ніколи не просила.

— Олеже, я не хочу, щоб ти віддавав його першому зустрічному, — тихо сказала вона. — І я не хочу, щоб ти думав, ніби я змушую тебе вибирати між мною та собакою. Але я хочу знати, що після появи дитини я не залишуся сама з усім. Не лише з малюком, а й з собакою, прогулянками, прибиранням і всіма іншими справами.

Олег сів навпроти.

— Я думав, що ти просто не любиш собак.

— Я справді їх не люблю. Але справа не тільки в цьому. Ти пообіцяв, що знайдеш йому господарів, а потім перестав навіть намагатися. А коли я сказала, що мені стрьомно, ти запропонував мені поїхати.

Олег довго мовчав. Потім потер долонями обличчя.

— Знаєш, я, мабуть, так звик, що ти все організовуєш, що навіть не подумав, як це виглядатиме після появи малюка. Мені шкода віддавати пса. Але й не хочу, щоб ти почувалася зайвою у власному домі.

Того вечора вони вперше за довгий час не сперечалися, хто має рацію. Вони сіли й почали обговорювати конкретні речі: хто гулятиме з собакою, хто прибиратиме, як облаштувати дитячу кімнату та що робити, якщо після появи малюка впоратися з усім не вдасться.

Олег домовився з приятелем, який давно хотів собаку й мав приватний будинок, що той тимчасово забере пса до себе, поки вони не зрозуміють, як організувати життя з немовлям. Це не було остаточним рішенням, але принаймні тепер вони не перекладали проблему одне на одного.

А оселедець з тортом того вечора вони таки з’їли. Олег навіть пожартував, що наступного разу, коли дружина скаже, чого їй хочеться, він спочатку купить, а вже потім перепитуватиме.

Ельвіра засміялася — уперше за кілька днів.

Вона не знала, як усе складеться після появи дитини. Але тепер принаймні відчувала, що вони з чоловіком знову намагаються бути сім’єю, а не двома людьми, кожен з яких стоїть на своєму.

А пес, який мирно дрімав біля ніг Олега, ще не здогадувався, що його долю знову обговорюють. І цього разу — без умов.