Повернувшись додому, я виявила свої речі біля ліфта й повідомлення від свекрухи: «Квартира тепер належить моїй доньці, забирайся на всі чотири сторони!». Чоловік у цей момент заблокував мій номер. Я лише мовчки всміхнулася, адже вони ще не знали, що за день до цього я……
Повернувшись додому, я виявила свої речі біля ліфта й повідомлення від свекрухи: «Квартира тепер належить моїй доньці, забирайся
Двері ліфта роз’їхалися, і я зупинилася, не встигнувши ступити й кроку. На брудній підлозі під’їзду стояли картонні коробки, пакети з взуттям і сумки, нашвидкуруч напхані одягом. Зверху лежала моя фотографія в рамці. Мої речі — все, що оточувало мене п’ять років шлюбу, — виставили за двері, наче непотрібне сміття.
З квартири долинали голоси. Лідія Степанівна говорила гучно й упевнено, як господиня, а потім засміялася. Їй вторив знайомий голос Софії — улюбленої доньки, якій свекруха давно обіцяла допомогти з житлом.
У кишені завібрував телефон. На екрані з’явилося повідомлення: «Квартира тепер належить моїй доньці. Забирайся на всі чотири сторони!»
Я набрала Богдана. Замість його голосу прозвучало холодне автоматичне повідомлення, що його номер поза зоною досяжності.
За дверима знову роздався сміх. Вони були певні, що їхній план спрацював, а мені залишиться тільки забрати коробки й зникнути. Я підняла з підлоги фотографію, витерла зі скла пил і повільно подивилася на зачинені двері.
Сліз не було. Я лише мовчки всміхнулася, адже вони ще не знали, що за день до цього я до вечора просиділа в коридорі районного суду з текою в руках і вийшла звідти з ухвалою: поки суд не вирішить за моїм позовом про поділ майна, будь-які реєстраційні дії з нашою квартирою заборонені. Копію я сама віднесла в інстанцію, за двадцять хвилин до закриття і попросила дівчину у віконці поставити відмітку про прийняття. Тож хоч би як голосно сміялася Лідія Степанівна, квартира поки належала не Софії. Вона належала нам з Богданом. Половину кожному.
Усмішка протрималася недовго. Радіти не було чому. Я до останнього сподівалася, що документ із суду мені не знадобиться.
Документ я знайшла в середу, у кишені його куртки, коли збиралася здати куртку до хімчистки. «Договір дарування. Об’єкт: квартира. Дарувальник — Ковальов Богдан Андрійович. Обдарована — Ковальова Софія Андріївна». Я перечитала її тричі прямо в передпокої, потім склала, сунула назад у кишеню і повісила куртку на гачок. Хімчистка зачекає.
Два вечори я чекала, що він скаже сам. Він їв котлети, дивився футбол, питав, чи не бачила я його зарядку. Перед сном цілував мене у скроню, як цілував останні півроку: швидко, на ходу, наче відмічався на прохідній. У п’ятницю я відпросилася з роботи, знайшла юриста в конторі навпроти суду, заплатила сім тисяч за консультацію і позов і почула те, що загалом знала сама, лише боялася вимовити вголос. Квартира куплена в шлюбі, і подарувати її без мого нотаріального погодження Богдан не може. Ще юрист попередила, що в суді мені доведеться доводити кожну свою гривню. Це мене не збентежило. Я бухгалтер. Свої гривні я пам’ятаю.
У суботу я вийшла на роботу, бо горів квартальний звіт, і весь день зводила чужі цифри, щоб не думати про свої. А вони, виходить, лише й чекали, коли я піду з дому.
Ключ лежав у мене в кишені. Замок змінити вони не встигли або не здогадалися. Я поставила фотографію на коробку, відчинила двері й увійшла.
У передпокої пахло чужими парфумами й смаженою цибулею. На вішаку, де завжди висів мій плащ, висіла маленька синя куртка з відбивачами на рукавах. З вітальні долинали мультики. Лідія Степанівна вийшла з кухні з рушником у руках і застигла так само, як я хвилину тому біля ліфта.
— Ти що, читати розучилася? — запитала вона.
— Ні. Прочитала.
З кухні визирнула Соня з ножем і половинкою цибулини. Обличчя в неї відразу стало винним, але вона швидко з цим упоралася і підняла підборіддя, зовсім як мати.
— Олено, давай без сцен. Тут дитина.
— Я й не збираюся.
Я дістала з сумки файл з копією ухвали й простягнула свекрусі. Вона навіть рук не підняла.
— Папірці свої мені не суй. Богдан усе оформив. Квартира Соніна.
— Не оформив, а подав документи. Це різні речі. Реєстрацію зупинив суд, тут усе написано.
Соня поклала ніж на тумбочку, витерла пальці об джинси й узяла файл. Читала вона довго, ворушачи губами на довгих словах.
— Мамо, — сказала вона нарешті. — Тут правда «заборонити».
— Підробила, — відрубала Лідія Степанівна. — Вона тобі що завгодно намалює, вона цілими днями за комп’ютером сидить.
— Зателефонуйте Богдану, — сказала я. — Мені він не відповість.
Свекруха подивилася на мене так, ніби це я його змусила. Потім пішла телефонувати на кухню і щільно причинила за собою двері. Чути все одно було: «…який суд… та звідки я знаю… а ти де?.. Ну то їдь швидше!»
З вітальні визирнув Тимко, Сонин син, у шкарпетках з динозаврами. Йому було шість, і минулого літа я вчила його плавати на дачі в Лідії Степанівни.
— Тітко Олено, а ми тепер тут живемо?
Я не знайшла що відповісти. Соня взяла його за плече й повела назад до телевізора.
Тоді я вийшла в коридор і почала заносити коробки назад. Тягала по одній, ставила в спальні вздовж стіни. Сумки з одягом виявилися важчими, ніж я думала: в одну хтось запхав мій зимовий пуховик разом з праскою. На третій коробці вийшла Соня, мовчки підхопила два пакети з взуттям і занесла їх до кімнати.
— Соню! — долинуло з кухні.
— Мамо, ну стоять же в під’їзді. Зараз Зінаїда Петрівна з п’ятого піде сміття виносити, завтра весь дім знати буде.
Це було не заради мене, і я це розуміла. Але коробки ми занесли вдвох.
Богдан приїхав через годину на орендованій «Газелі» з водієм. Вони піднялися разом, водій ніс розібране дитяче ліжко, Богдан — матрац, скручений рулоном. Побачивши мене в передпокої, він зупинився з цим матрацом в обіймах, ніби його застукали.
— Куди ставити? — запитав водій. — У мене погодинна оплата.
Богдан подивився на матір, потім на мене, потім знову на матір.
— Сюди поки, — сказав він. — Усе сюди.
І вони вивантажили все: ліжко, матрац, дві валізи, коробку з іграшками, Сонину сушарку для речей. Гроші за машину були сплачені, а не пропадати ж грошам. Вітальня стала схожа на склад. Я стояла й дивилася, як мій чоловік оплачує мою виписку з власного життя за погодинним тарифом.
Поговорили ми на сходах, між поверхами, біля сміттєпроводу. Більше місця в квартирі не знайшлося.
— Ти чому не на роботі? — запитав він першим ділом.
— Я була на роботі. А потім прийшла додому.
— Я хотів потім тобі пояснити.
— Потім — це коли?
— Ну… коли все вляжеться. — Він потер обличчя долонями. — Мама сказала, якщо я зараз почну з тобою говорити, ти заплачеш, і я передумаю.
— Я не плачу.
— Бачу. Краще б плакала, чесне слово.
— Ти хотів розлучитися?
Він знизав плечима.
— А ти ні?
Я промовчала. Брехати не хотілося, а сказати правду було соромно: у травні, коли ми святкували закриття іпотеки, я вперше подумала, що далі нас нічого не тримає. Подумала і тут же прогнала цю думку, як проганяють муху.
— Соні нема де, — продовжив він, дивлячись у проліт. — Ти ж знаєш. У мами однокімнатна, Тимку через рік до школи, Вадим платить малі аліменти, і то коли згадає. Мама за цю квартиру бабусин дім продала.
— Я пам’ятаю. А ще я пам’ятаю, на чиї гроші ми закривали іпотеку.
— Олено, ну не починай про гроші.
— А про що мені починати? Ти мої речі біля ліфта поставив.
— Не я ставив, — сказав він і сам почув, як це прозвучало. Відвів очі.
Увечері Лідія Степанівна повезла Соню з Тимошею до себе. Сказала, що дитина не буде ночувати в цьому цирку. Богдану вона веліла залишитися: «Щоб вона тут нічого не винесла». Він залишився і ліг на диван серед Сониних коробок. Я зачинилася в спальні зі своїми.
Близько другої ночі я вийшла на кухню попити й застала його біля плити. Він варив пельмені в маленькій каструльці, у якій я зазвичай варила яйця, і мішав їх ложкою для салату.
— Будеш? — запитав він.
Я не збиралася. Але сіла, і він поставив каструлю на дошку між нами, дав мені виделку, а собі взяв іншу. Ми їли прямо з каструлі, як у перший рік, коли в нас на орендованій квартирі було дві тарілки, і одна з них із тріщиною.
— Пам’ятаєш, у травні, коли закрили? — сказав він. — Ти напій купила, у банку ще фотографувалися з цією довідкою.
— Пам’ятаю.
— Я тоді думав: ну все, зараз почнеться. Відпустка нормальна, може, дитина. А нічого не почалося. Сидимо й не знаємо, про що говорити. Три роки говорили про платіж, про дострокове, про «давай цього місяця без доставки». А потім раз — і нема про що.
— Можна було спробувати знайти.
— Можна було, — погодився він і виловив останній пельмень. Подумав і віддав мені.
— Чому ти відповідаєш на мої дзвінки?
— Мама сказала, ти будеш телефонувати, а я зламаюся.
— А ти б зламався?
— Не знаю. Тому й вирішив вимкнути телефон.
Уранці я поїхала. Жити в одній квартирі з людиною, яка знає, як я їм пельмені, і не знає, про що зі мною говорити, я не могла. Дівчина з нашого відділу здавала однокімнатну покійної бабусі на іншому кінці міста, недорого, з килимом на стіні й холодильником, який уночі здригався, як старий пес. Я забрала дві коробки й пуховик, решту залишила в спальні. Від цієї квартири я не відмовлялася. Я лише перестала в ній ночувати.
У понеділок Богдан мені надіслав одне повідомлення: «Давай як люди». Я відповіла, що як люди давно пропоную я, і більше того дня ми не листувалися.
Лідія Степанівна зателефонувала в середу й призначила зустріч у кафе біля метро, ніби ми були діловими партнерами. Прийшла з прозорою текою, у якій лежала банківська виписка, і відразу поклала її переді мною.
— Ось. Ці гроші з мого рахунку продавцеві, у день угоди. Це мій дім. Мій і моєї матері.
— Я знаю, — сказала я і поклала поруч свою теку.
Я роздрукувала все ще в суботу вночі: свій переказ продавцеві того ж дня, шістсот тисяч, ще дошлюбні, з вкладу, який збирала чотири роки до весілля; графік платежів; свої перекази на іпотечний рахунок, щомісяця, тридцять шість рядків; два дострокові погашення з моїх річних премій. Унизу підсумок, жирним. Лідія Степанівна довго дивилася на перший рядок.
— Це що?
— Мої гроші. Перший внесок нашим з Вами порівну.
— Богдан сказав, це його річна премія.
— У Богдана того року не було премії. Їхній відділ у грудні залишився без зарплати, пам’ятаєте, він ще «Мазду» продавати хотів.
Вона пам’ятала, це було видно. Вона сиділа над моєю таблицею, і губи в неї стали тонкими-тонкими. Спершу я вирішила, що сердиться вона на мене. Потім зрозуміла, що не лише.
— Значить, він і мені брехав, — сказала вона зрештою. І відразу, без паузи, щоб я не встигла нічого подумати: — Все одно. Без нас ти б і в цій квартирі не жила. Приїхала зі своєї провінції з однією валізою.
— З однією, — погодилася я. — І з чималими грошима.
Вона забрала мою роздруківку і вклала у свою папку, до своєї виписки. Нічого не сказала. За чай розплатилася сама й пішла, не попрощавшись. У вікно я бачила, як вона зупинилася на переході й дістала телефон. Здогадатися, кому вона телефонує, було неважко.
Юрист на другій зустрічі розклала мені все без утішань. Мамині гроші суд, найімовірніше, визнає дарунком особисто Богдану, і цю частку з поділу виведуть. Мої дошлюбні, я довела б, перекази по іпотеці теж. За ринковою ціною моя частина виходила значно більше. Тільки на це потрібен час, щоб довести: оціночна експертиза, апеляція, їхній адвокат, який буде тягнути час. А якщо в Богдана не виявиться грошей на компенсацію, квартиру продадуть, і після всіх витрат я отримаю менше, ніж нарахувала.
— Вирішувати вам, — сказала вона. — Я б пішла до суду. Але я не ви.
Через тиждень до мене на околицю приїхала Соня. Привезла мої зимові чоботи, які я забула під вішаком, і пакет мандаринів, що було дивно, бо мандаринів вона мені ніколи не купувала. Роззуватися не стала, стояла в передпокої біля килима з оленями.
— Я правда не знала, що ти вкладала, — сказала вона. — Мама говорила, ви з Богданом про все домовилися і ти сама виїжджаєш. Що ти в курсі.
— Ти сміялася.
— Сміялася, — сказала вона й почервоніла. — Мама сказала, ти зараз прийдеш і почнеш коробки за описом перераховувати. Ну смішно ж.
Я й справді почала б. Мені стало образливо від того, що це було смішно й правдиво водночас.
— Олено, у Тимка скоро школа. Там школа через дорогу, з англійською. А якщо ви будете рік судитися, я не зможу його туди віддати. Піде в мами, там у дворі… ну, ти бачила цей двір. — Вона помовчала. — Скажи, скільки тобі треба. Ми якось.
«Ми» в неї вийшло непевно. Грошей у Соні не було ні своїх, ні чужих, і ми обидві це знали.
Богдан прийшов у неділю ввечері, сів на табуретку і сказав, що готовий віддати гроші за мою частку. Тільки запитав, скільки. Я вказала йому вартість.
Він, певно, чекав чогось іще, якогось пояснення, але більше мені сказати не було чого. Я сама не до кінця розуміла, чому так уперлася саме в цю цифру. Мабуть, тому що кожен рядок у цій таблиці я колись переказала своєю рукою, а за ринкову ціну мені довелося б рік доводити, що я не жебрачка, яка прийшла по чуже.
— А квартиру ти все одно Соні віддаси?
— Я обіцяв.
Заяву про розлучення ми подали удвох, без претензій: дітей немає, майно ділимо самі, через місяць можна йти до РАЦСу по свідоцтво. Юрист склала угоду про поділ, нотаріус її перевірила: квартира цілком залишається Богдану, я отримую грошову компенсацію, після підписання відкликаю позов, і заборону знімають. А далі він може дарувати її кому завгодно.
У день підписання вранці мені на рахунок надійшли чималі гроші. У призначенні платежу значилося: «Компенсація за угодою про поділ майна». Я подивилася на це повідомлення і нічого не відчула. Лише клацнуло щось усередині, як замок, коли сходиться сальдо.
У коридорі в нотаріуса нас було троє. Лідія Степанівна сиділа на стільці біля кулера в своєму вихідному пальті й тримала на колінах сумку обома руками. Коли я підійшла, вона відкрила її й простягнула мені товстий білий конверт.
— Похоронні, — сказала вона. — Перелічи. Ти ж у нас бухгалтер.
Богдан смикнувся, хотів щось сказати, але промовчав. Я сіла на сусідній стілець і почала рахувати.
— Тут зайва, — сказала я й простягнула їй одну купюру.
Вона подивилася на купюру, потім на мене. Взяла. Покрутила в пальцях, ніби перевіряла, чи не фальшива.
— Злиплися, — сказала вона. — Нові.
— Буває.
Вона прибрала купюру до гаманця, у відділення на блискавці, довго не могла попасти замочком. Потім защепнула сумку й сказала, дивлячись на кулер, ні до кого не звертаючись:
— Жебрачка б узяла.
Я нічого не відповіла. Двері кабінету відчинилися, нотаріус визирнула й запитала, чи тут Ковальови. Ковальови були тут, усі троє, і підписувати ми пішли разом.
