Життя моєї сім’ї завжди було нелегким. Особливо все погіршало, коли ми втратили нашого тата, а брат відправився жити за тисячі кілометрів від нас. От і залишилися у місті тільки я з мамою.
З братом бачимось дуже рідко через велику відстань. Останній раз це було позаминулого року на Різдво. Джерело
Я ж одружилася пізно, тому з народженням дітей з чоловіком нам довелося докласти чимало зусиль, але, на щастя, у мене родилася красива дочка, а через 2 рочки – син.
Після декрету я повернулася на роботу, але мусила постійно відпрошуватися та брати відпустку/лікарняні, бо донька з сином постійно хворіли. Ще й не одночасно, а почергово.
Чоловік рідко бере відпустки та лікарняні, тому що у нього суворий начальник. Мій теж почав на мене злитися за таке відношення до роботи, то ми мусили інколи наймати няню, що дуже погано впливало на наш бюджет.
Ми з чоловіком довгий час просили мою маму посидіти з дітьми, але вона навідріз відмовилася, мов: «я вас виховувала сама з братом, то й ви тепер самі виховуйте своїх дітей. Я хочу відпочити». Батьки мого чоловіка жили далеко і ми рідко мали змогу віддати їм дітей.
Коли ж вона просить мене про допомогу, то я її завжди допомагаю, навіть, якщо це завести кота до ветеринара. До речі, про кота. З ним моя мама носиться, як з маленькою дитиною. У нього спеціальне збалансоване харчування з вітамінами, власний ветеринар, ліжечко та безліч іграшок.
Щоразу наша телефонна розмова на 50% складається з розповідей про кота. Інколи вона навіть не цікавиться, як там її внуки.
Моє терпіння уже на межі. Я ледь стримуюся, щоб не запитати у неї: «Мамо, може, нехай тобі твій кіт допомагає?»
Як ви думаєте це нормально, що мама так носиться з котом, а на внуків її наплювати?
