Двадцять років — це вік, коли здається, що кожна емоція має вагу всесвіту. Для Соломії цей всесвіт звузився до одного імені: Влад.
Вони не спілкувалися вже понад місяць. Але його відсутність у її житті була гучнішою за будь-яку присутність. Вона прокидалася з думкою про нього і засинала, прокручуючи в голові їхні старі, незначні розмови. Для нього це був просто флірт, кілька тижнів спільних обідів в університетській їдальні та пара вечірніх прогулянок. Для неї — духовне пробудження.
Поруч із ним вона відчувала себе повною. Влад мав специфічний характер: міг бути різким, іноді занадто цинічним, часто забував про обіцянки. Але Соломія бачила в цьому не недоліки, а «глибину». Вона була готова стерпіти що завгодно, аби тільки він іноді дивився на неї тим своїм фірмовим, трохи примруженим поглядом.
«Я б за ним на край світу пішла, — часто думала вона, дивлячись у стелю у своїй кімнаті. Мені нічого від нього не треба, просто бути поруч».
Але «бути поруч» не виходило.
Того вечора на дні народження спільного друга вона сиділа в кутку кімнати, міцно стискаючи пластиковий стаканчик із напоєм. Влад прийшов не сам. З ним була дівчина — висока, з ідеально рівним волоссям і гучним сміхом. Він тримав її за талію.
Кожен його дотик до тієї незнайомки відгукувався в грудях Соломії фізичним болем. Здавалося, ніби хтось повільно прокручує ніж між ребрами.
— Солю, ти чого така похмура? — запитав Макс, іменинник, підсідаючи до неї.
— Все нормально, просто голова болить, — збрехала вона, не відриваючи погляду від Влада, який якраз щось шепотів на вухо своїй супутниці.
Вона не витримала. Різко підвівшись, Соломія попрямувала на балкон, щоб вдихнути холодного повітря і стримати сльози. Але двері відчинилися, і на балкон вийшов він. Один.
Влад клацнув запальничкою, не відразу помітивши Соломію в напівтемряві.
— О, привіт. Не бачив тебе сьогодні, — кинув він недбало.
Її серце забилося так швидко, що перехопило подих. Вона хотіла сказати щось нейтральне, щось легке, щоб показати, що їй байдуже. Але замість цього з неї вирвався накопичений за місяці біль.
— Не бачив? Чи не хотів бачити? — її голос зрадницьки тремтів.
Влад здивовано звів брови.
— Ти чого починаєш? Нормально ж спілкувалися.
— Нормально? Ти серйозно називаєш це «нормально»? — Соломія зробила крок до нього. — Ми взагалі не спілкуємося, Владе! Ти ігноруєш мене місяцями, а потім з’являєшся тут із якоюсь… лялькою, і робиш вигляд, що все чудово!
Він змінився в обличчі. Цинічна посмішка зникла, поступившись місцем холодному роздратуванню.
— Слухай, Соломіє, давай без сцен. Ми не зустрічаємося. Ми ніколи не зустрічалися. Я тобі нічого не обіцяв. Яке ти маєш право влаштовувати мені допити?
Ці слова вдарили її наче батогом.
— Нічого не обіцяв? А як же наші розмови до ранку? Як же те, що ти казав, що тільки зі мною відчуваєш себе справжнім? Ти думаєш, це нічого не означає? Я заради тебе була готова на все! На все, чуєш?! Я готова була терпіти всі твої дурні заскоки, твою холодність, твою байдужість, бо я бачила в тобі те, чого не бачать інші!
— От у цьому і проблема, Солю. Ти придумала собі якийсь образ. Ти готова на все заради кого? Заради мене? А я тебе про це просив? Мені не потрібна твоя жертовність. Мені не потрібна «зразкова дружина». Мені двадцять два роки, я хочу жити, гуляти, зустрічатися з ким хочу, а не відчувати провину за те, що не виправдовую твоїх хворих очікувань!
— Хворих очікувань?! — по її щоках покотилися сльози. — Я просто любила тебе! Безкорисливо! А ти… ти просто порожній егоїст.
— Може, й егоїст, — жорстко відрізав Влад. — Але я принаймні не намагаюся повісити своє щастя на шию іншій людині. Тобі треба лікуватися від цієї залежності, а не шукати в мені сенс життя.
Він розвернувся і вийшов з балкона, залишивши її одну в холодній темряві.
Наступні три тижні були пеклом, яке поступово перетворилося на чистилище. Слова Влада крутилися в її голові на повторі. Він мав рацію в найболючішому: він її не просив.
Вона видалила його звідусіль. Перестала ходити тими коридорами, де могла його зустріти. Вона почала займатися спортом, записалася на курси англійської, проводила вихідні з подругами.
І одного ранку Соломія прокинулася і зрозуміла: не болить. Вона не згадала про нього ні вчора ввечері, ні сьогодні зранку. Дихати стало легше. Здавалося, камінь, який лежав на грудях більше року, розсипався на пил.
«Я відпустила», — з гордістю подумала вона.
Щоб закріпити успіх, вона навіть погодилася на побачення з Антоном — хорошим, добрим хлопцем з її потоку. Він приніс квіти, жартував, розпитував про її захоплення. Він був турботливим. Ідеальним. Але поки Антон розповідав про свій улюблений фільм, Соломія ловила себе на думці, що його голос занадто рівний. Що його очі не мають тієї «глибини». Що він… не Влад.
Вона повернулася додому з порожнечею всередині. Свобода виявилася лише паузою.
Зрив стався через двадцять сім днів після сварки на балконі.
Це був звичайний вівторок. Соломія стояла в черзі за кавою біля університету. Двері кав’ярні відчинилися, і пролунав знайомий сміх.
Влад зайшов туди з іншою дівчиною. Не з тією, що була на дні народження. З новою. Він поправляв їй шарф, і на його обличчі була та сама м’яка усмішка, яку Соломія вважала виключно своєю.
Увесь прогрес, усі три тижні самонавіювання, курси і пробіжки розбилися на друзки за одну секунду. Ноги стали ватяними. Ревнощі, пекучі й токсичні, знову залили її зсередини, наче кислота.
Вона вибігла з кав’ярні, не дочекавшись свого замовлення. Усю дорогу додому вона плакала. «Чому? Чому я не можу його відпустити? Чому він може жити далі, а я застрягла в цій чортовій пастці?!».
Того вечора вона не витримала.
О 23:45 вона написала йому: “Нам треба поговорити. Востаннє. Будь ласка.”
Відповідь прийшла через годину: “Завтра о 14:00 у сквері біля універу. Десять хвилин, не більше.”
День був сірим і вітряним. Влад сидів на лавці, уткнувшись у телефон. Коли Соломія підійшла, він навіть не підвівся.
— Кажи, що хотіла, бо я поспішаю, — його голос був безколірним.
Соломія сіла поруч. Її трясло.
— Чому ти так зі мною? — тихо запитала вона. — Чому ти не даєш мені жити?
Влад відклав телефон і подивився на неї з сумішшю втоми і жалю.
— Я тобі не даю жити? Солю, подивись на себе. Ти сама себе заганяєш у кут. Я нічого не роблю. Я просто існую у своєму світі, де тебе немає.
— Але ж я була там! Був час, коли ми були близькі. Я ж відчувала твою турботу! Ти був єдиним, з ким я почувалася живою… повноцінною.
— Це була ілюзія, — жорстко сказав він. — Ми пару разів глибоко поговорили про книжки і життя, бо мені було нудно, а ти слухала з відкритим ротом. Мені лестила твоя увага. Але я ніколи тебе не любив.
Ці слова прозвучали надто прямо, надто жорстоко.
— Ти не міг так просто мною гратися, — прошепотіла вона, відмовляючись вірити. — Я ж знаю тебе. Ти кращий, ніж хочеш здаватися. Я можу прийняти всі твої недоліки…
Влад раптом розсміявся. Це був недобрий, гіркий сміх.
— Мої недоліки? Соломіє, ти не знаєш моїх недоліків! Ти придумала собі романтичного героя із сумними очима. А я звичайний, лінивий, егоїстичний пацан. Я зраджував свою колишню. Я брешу батькам заради грошей. Я ненавиджу говорити про почуття, і мене дратує, коли хтось намагається влізти в мою душу. Ти готова це терпіти? Заради чого?!
Він нахилився до неї ближче, і в його очах не було ніякої «глибини» — лише порожнеча і роздратування.
— Ти не мене любиш. Ти любиш свій власний біль. Тобі подобається страждати і відчувати себе святою мученицею, яка «віддає все безоплатно». Але знаєш що? Твоє «все» мені не потрібне. І нікому не буде потрібне, поки ти сама не станеш цілісною без мужика поруч.
Він підвівся.
— Це наша остання розмова. Не пиши мені більше. Ніколи.
Вона сиділа на лавці ще довго після того, як він пішов. Холодний вітер пробирав до кісток, але вона його не відчувала.
Влад розбив не тільки її серце. Він розбив дзеркало, в якому вона бачила свою «величну любов».
Вона думала, що це було велике почуття, яке не минає. А виявилося, що це була просто залежність. Страх власної порожнечі. Вона ревнувала не тому, що він був ідеальним для неї. Вона ревнувала, бо інші дівчата могли бути щасливими просто так, а вона вимагала страждань, щоб відчувати себе живою.
Історія про нерозділене кохання — це завжди історія двох людей, один з яких не хоче любити, а інший — не хоче прокидатися.
Соломії було 20 років. Її життя не було зіпсоване. Воно тільки починалося в той самий момент, коли вона дістала телефон, знайшла номер Влада, і натиснула кнопку “Заблокувати”. Цього разу — не заради того, щоб він помітив. А заради себе.
Вона більше не хотіла бути покірною дружиною. Вона хотіла бути собою.
Автор: Наталія
