На нашій дачі точно хтось живе. Чоловік щось від мене приховував, тож я вирішила сама в усьому розібратися

На нашій дачі точно хтось живе. Чоловік щось від мене приховував, тож я вирішила сама в усьому розібратися

— Марку, ти паспорти поклав?

Софія стояла посеред кімнати й востаннє перевіряла список речей. Біля дверей чекали дві зібрані валізи, на комоді лежали квитки на потяг. Завтра вранці вони нарешті вирушали у відпустку. Два тижні біля моря — без роботи, нескінченних дзвінків і домашніх клопотів.

— У зовнішній кишені, — відповів Марко, намагаючись застібнути валізу. — І паспорти, і страховки. Можеш не хвилюватися.

— Чудово. Тоді залишилося розв’язати питання з квітами на дачі.

Чоловік підвів голову.

— А що з ними?

— Якщо дві тижні не поливати теплицю, усе пропаде. Особливо помідори й перець. Та й квіти не витримають.

— Може, попросимо сусідів?

Софія похитала головою. Сусіди були літніми людьми, та й у них вистачало роботи на власній ділянці.

— Знаєш що? Віддам ключі твоїй мамі. Нехай заїжджає раз на кілька днів, поливає теплицю. Їй же подобається возитися з рослинами.

— Гарна думка, — погодився Марко. — Мама залюбки допоможе.

Увечері Софія зателефонувала свекрусі.

— Добрий вечір, Тетяно Іванівно. Ми завтра їдемо у відпустку. Чи не могли б ви трохи наглянути за дачею? Треба буде кілька разів полити квіти.

— Та звісно, Софійко! Не хвилюйся, усе зроблю. Коли ключі забрати?

— Можу зараз під’їхати, якщо вам зручно.

— Приїжджай, я вдома.

Тетяна Іванівна зустріла невістку привітно, запросила на чай і уважно вислухала всі пояснення.

— Ось ключі від хвіртки й будинку. Квіти в теплиці, краще поливати ввечері. Більше нічого робити не потрібно.

— Не хвилюйся, дитино. Я ж не вперше на дачі. Усе буде гаразд.

— Ми повернемося п’ятнадцятого числа.

— Гарного вам відпочинку! Засмагайте, купайтеся, а про господарство забудьте.

Наступного ранку Софія з Марком поїхали на море.

Перші дні відпустки минули чудово. Вони купалися, гуляли набережною, вечеряли в невеликих кафе. Софія нарешті дочитала книжку, яку кілька місяців відкладала, а Марко навіть придбав маску для плавання.

На четвертий день чоловікові зателефонувала мати.

— Так, мамо, привіт. У нас усе добре. Погода чудова.

Софія лежала поруч на шезлонгу й не надто прислухалася до розмови.

— Так, звичайно… Ні, не засмагли… Добре, мамо. Як скажеш.

Марко поклав телефон і взяв пляшку води.

— Мама цікавилася, як ми відпочиваємо.

— А на дачі все гаразд?

— Каже, що так. Квіти поливає.

— От і добре.

Ще за три дні свекруха зателефонувала знову. Цього разу розмова тривала довше. Марко сидів на балконі, а Софія встигла повернутися з пляжу, прийняти душ і переодягнутися.

— Щось сталося? — запитала вона, коли чоловік нарешті завершив розмову.

— Ні. Мама розповідала про сусідів, про якісь свої справи.

— А про дачу згадувала?

— Так. Каже, усе добре.

Софія більше не розпитувала. Вона не мала причин підозрювати чоловіка. За вісім років шлюбу вони майже не сварилися, а Марко ніколи не давав їй приводів сумніватися в собі.

Повернення додому після відпустки виявилося не надто приємним. Замість сонця їх зустріли дощ, сіре небо й холодний вітер.

Наступного дня Софія розібрала валізи, запустила пральну машину й запропонувала:

— Марку, може, завтра поїдемо на дачу? Подивимося, як там усе, та й мамі подякуємо.

Чоловік, який саме переглядав пошту, на мить завмер.

— Завтра? Може, краще післязавтра? Я ще не відійшов від дороги.

— Гаразд. Тоді післязавтра.

— Домовилися.

Через два дні вони вирушили за місто.

Ділянка зустріла їх звичним виглядом. Трава трохи підросла, на доріжці лежали опалі листки, але загалом усе було гаразд.

Софія відчинила хвіртку й першою пішла до будинку.

— Бачиш, усе нормально, — сказала вона. — Твоя мама добре впоралася.

На кухні жінка зупинилася біля столу.

Там стояли дві тарілки, яких вона раніше не бачила. У мийці лежала незнайома чашка, а на підвіконні хтось залишив дитячі розмальовки.

— Марку, а хто тут був?

Чоловік зайшов на кухню, глянув на стіл.

— Мама, мабуть, приїжджала.

— А розмальовки?

— Може, з племінниками приїжджала.

— З якими племінниками? Ми ж знаємо, що Поліна останнім часом нікуди не їздила.

— Соню, ну звідки я знаю? Мама могла з кимось заїхати.

Софія взяла одну розмальовку. На ній була намальована кішка, розфарбована рожевим і зеленим олівцями. Унизу дитячою рукою було виведено: «Аля».

— А хто така Аля?

— Може, сусідська дитина.

Софія нічого не відповіла, але пішла оглядати інші кімнати.

У спальні на ліжку лежала чужа подушка. У ванній стояла зубна щітка в дитячому стаканчику. На веранді висіло маленьке рушничок, а біля дверей стояли гумові чоботи.

— Марку, тут хтось жив, — сказала вона, повернувшись на кухню. — Не просто заходив полити квіти.

— Може, мама залишалася на ніч. Вона любить дачу.

— Чому вона нам про це не сказала?

— А що такого? Будинок усе одно стояв порожній.

— Це наш будинок. І я хочу знати, хто в ньому ночує.

Марко зітхнув.

— Не починай, будь ласка. Мама ж не чужа людина.

Софія промовчала. Вони прибрали зі столу, забрали незнайомі речі в окрему торбу й повернулися додому.

Та думка про чужу зубну щітку не давала їй спокою.

За тиждень Софія забрала з поштової скриньки квитанцію за електроенергію та воду. Зазвичай за дачу вони платили приблизно тисячу гривень. Цього разу сума перевищувала дві тисячі.

Вона перевірила показники лічильників. Помилки не було. Витрати справді зросли.

За вечерею Софія поклала квитанцію перед чоловіком.

— Подивись.

Марко пробіг очима цифри й відклав папірець.

— Ну, буває. Мама ж поливала теплицю. Може, помпа довго працювала.

— А електроенергія? Тут теж більше.

— Може, світло залишала.

— Марку, ти ж знаєш, що ми майже не користуємося електроприладами на дачі. Звідки такий рахунок?

Чоловік узяв телефон.

— Соню, дві тисячі — не такі вже й великі гроші. Я заплачу.

— Я не про гроші питаю.

— А про що?

Софія не відповіла. Вона й сама ще не могла пояснити, що саме її непокоїло. Просто в голові знову постали розмальовки, дитячі чобітки й незнайома подушка.

— До речі, мама досі не повернула ключі.

— Ну то й що?

— Забери їх у неї.

— Навіщо? Нехай будуть. Раптом нам знадобиться допомога.

— Марку, я хочу, щоб ключі були в нас.

— Добре, заберу.

Минуло чотири дні, але чоловік і не згадав про це. Коли Софія нагадала, він відповів, що був зайнятий і заїде до матері на вихідних.

У п’ятницю Марко повідомив, що в суботу допомагатиме їй повісити новий карниз.

— Я з тобою поїду, — запропонувала Софія.

— Навіщо? Там роботи на годину. Відпочинь, ти й так останнім часом багато працюєш.

Він сказав це звичним спокійним тоном, але Софія відчула, що чоловік не хоче її присутності.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Марко спав поруч, а вона пригадувала його телефонні розмови з матір’ю під час відпустки. Особливо ту, сьому за рахунком, після якої він сказав, що вони говорили про сусідів.

У понеділок Софія взяла відгул. Чоловікові нічого не сказала. Дочекалася, поки його машина виїде з двору, і сама вирушила на дачу.

Дорогою кілька разів думала розвернутися. Можливо, вона справді перебільшує. Приїде, побачить порожній будинок, і їй стане соромно за власні підозри.

Та коли Софія звернула на знайому вулицю, то побачила над дахом тоненьку смужку диму.

Дим ішов із труби печі, якою вони користувалися лише навесні та восени.

Жінка зупинила автомобіль біля сусіднього паркану. Кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись на будинок.

Хвіртка була зачинена зсередини. Софія просунула руку між дошками, відсунула засув і зайшла на подвір’я.

Під навісом сушилися речі: жіноча кофта, дитячі колготки й маленька сукня в горошок. На гойдалці, яку Марко колись повісив для племінників, сиділа дівчинка років п’яти. Вона гойдалася й тримала на руці ляльку.

Побачивши Софію, дитина зупинилася.

— Добрий день. Ви до мами?

Софія розгубилася.

— А мама вдома?

— Так. Мамо! До тебе тітка прийшла!

Двері веранди відчинилися. На порозі з’явилася молода жінка в розтягнутому светрі. Вона витирала руки рушником і спершу дивилася на Софію з цікавістю. Та за мить її обличчя зблідло.

— Ви Софія? — тихо запитала незнайомка.

— Так. А ви хто?

— Мене звати Віра. Алю, йди, будь ласка, до кімнати.

— Я хочу тут!

— Алю, послухайся.

Дівчинка неохоче злізла з гойдалки й пішла до будинку. Віра спустилася з ґанку.

— Ви, мабуть, не знали, що ми тут, — сказала вона. — Я так і думала. Тетяна Іванівна запевняла, що все погоджено, але коли ви приїхали після відпустки, вона попросила нас на день виїхати. Тоді я зрозуміла, що щось не так.

— Давайте зайдемо до будинку, — відповіла Софія. — Надворі холодно.

На кухні було тепло. Пахло гречаною кашею та дровами. На столі лежали зошит, ручка й дитячі олівці. Віра почала поспіхом прибирати речі.

— Не треба нічого ховати, — зупинила її Софія. — Сідайте. Я хочу зрозуміти, що тут відбувається.

Віра сіла навпроти. Виявилося, що вона була донькою давньої подруги Тетяни Іванівни — Ніни Павлівни, якої не стало кілька років тому. Софія чула про цю жінку, знала, що свекруха дуже важко переживала її відхід.

Віра давно переїхала до їхнього міста, працювала в аптеці й сама виховувала доньку. Жили вони в орендованій квартирі. На початку серпня власниця раптово вирішила продати помешкання й попросила звільнити його за два тижні.

Віра знайшла інше житло, але заселитися туди могла лише першого вересня.

— Я зателефонувала Тетяні Іванівні, просто поговорити, — пояснила вона. — Ми давно знайомі. Я розповіла, що не знаю, куди подітися з дитиною на ці кілька тижнів. Вона сама запропонувала вашу дачу. Сказала, що ви з чоловіком на морі, будинок порожній, а їй неважко дати мені ключі.

— І ви погодилися?

— Спочатку відмовлялася. Але вона наполягла. Сказала, що ви не будете проти, бо йдеться лише про кілька тижнів. Я ж не назавжди сюди приїхала.

— А про гроші вона щось говорила?

Віра зніяковіла.

— Так. Сказала, що треба заплатити за проживання. П’ятнадцять тисяч гривень за місяць, разом із комунальними послугами. Я віддала їй гроші. Вона сказала, що все владнає.

Софія мовчки дивилася на жінку.

— А Марко знав?

Віра опустила очі.

— Так. Тетяна Іванівна телефонувала йому при мені. Це було десь дев’ятого чи десятого серпня. Вона сказала, що пустила мене з дитиною на вашу дачу. Марко спочатку заперечував, я чула. Але потім погодився. Тільки попросив, щоб ви поки не знали. Мовляв, не варто псувати вам відпустку.

Софія відчула, як у неї холонуть руки.

Тепер вона згадала той телефонний дзвінок. Марко довго говорив із матір’ю на балконі, а потім запевнив, що вони обговорювали сусідів.

— А коли ми повернулися додому, що сталося?

— Тетяна Іванівна приїхала вранці й сказала, що ви збираєтеся на дачу. Попросила нас на день поїхати до її знайомої, щоб ви нічого не помітили. Ми швидко зібралися. А ввечері вона зателефонувала й дозволила повернутися.

У кімнаті знову з’явилася Аля.

— Мамо, а тітка з нами обідатиме?

Віра почервоніла.

— Алю, іди пограйся.

Дівчинка зітхнула й повернулася до кімнати.

— Я сьогодні ж зберу речі й поїду, — сказала Віра. — Можу попроситися до знайомої. На кілька днів якось перебудемо. Я не хочу, щоб через нас ви сварилися.

Софія подивилася у вікно. На мотузці висіло маленька сукня в горошок. Біля дверей стояли дитячі чоботи. На столі лежав зошит, у якому хтось старанно вчився писати літери.

Вона приїхала сюди, очікуючи побачити що завгодно: чужу компанію, безлад, можливо, навіть іншу жінку. Але перед нею сиділа звичайна втомлена мати, яка намагалася знайти дах над головою для себе й дитини.

— Коли ви маєте отримати ключі від нової квартири?

— Восьмого вересня.

— Тоді залишайтеся до восьмого. Ще кілька днів нічого не змінять.

Віра підняла голову.

— Ви серйозно?

— Так. Тільки будьте обережні з піччю. Заслінка погано закривається, тому не залишайте її без нагляду. А обігрівач у спальні не вмикайте — проводка стара. У комірчині є масляний, він кращий.

— Дякую вам. Я не знаю, що сказати…

— Нічого не треба. Ви вже заплатили за проживання. Щоправда, не тим людям.

Віра опустила голову. Софія випила чашку чаю, вислухала розповідь Алі про намальованого синього коня з п’ятьма ногами й лише після цього поїхала додому.

Дорогою її охоплювала образа. Не через те, що на дачі жили чужі люди. Вона могла б зрозуміти прохання про допомогу. Можливо, навіть сама запропонувала б Вірі залишитися.

Але Марко стояв поруч із нею на кухні, бачив дитячі розмальовки й запевняв, що це речі племінників. Він не просто промовчав. Він вигадав пояснення, аби дружина не здогадалася.

Увечері Марко повернувся з роботи з пакетом продуктів.

— Ти чому сьогодні не була на роботі? — запитав він, побачивши Софію на кухні. — Я телефонував, мені сказали, що ти взяла відгул.

— Я їздила на дачу.

Він поставив пакет на підлогу.

— І як там?

— Добре. Віра з Алею печуть пиріжки, сушать речі, топлять нашу піч.

Марко повільно сів на стілець.

— Соню, я хотів тобі сказати.

— Коли?

— Коли вони вже поїдуть. Не хотів зайвих сварок.

— Чиїх сварок, Марку? Моїх чи твоїх?

— Мама попросила допомогти. Людині нікуди було подітися з дитиною. Ми були у відпустці. Що я мав зробити?

— Ти міг мені зателефонувати й запитати.

— А ти б погодилася?

— Не знаю. Можливо, так. Але ти навіть не дав мені можливості вирішити.

— Я думав, ти будеш проти.

— Тоді чому не сказав правду?

Марко мовчав.

— Ти бачив ті розмальовки, — продовжила Софія. — Стояв поруч зі мною й казав, що їх, мабуть, залишили діти Поліни. Ти дивився мені в обличчя й брехав.

— Я не хотів, щоб ти засмучувалася.

— А я тепер маю радіти?

Вона дістала квитанцію й поклала перед чоловіком.

— І ще одне. Віра заплатила твоїй матері п’ятнадцять тисяч гривень за місяць. Комунальні послуги входили у вартість. А рахунок на дві тисячі прийшов нам.

Марко насупився.

— Які п’ятнадцять тисяч?

— Ті, що твоя мама взяла за проживання.

— Не може бути. Вона не стала б брати з неї гроші.

— Зателефонуй і запитай.

Марко ще кілька секунд сидів нерухомо, потім узяв телефон.

— Мамо, привіт. Так, усе добре… Слухай, Софія сьогодні була на дачі. Так, бачила Віру… Мамо, скажи мені, ти брала з неї гроші?

Він замовк, слухаючи відповідь.

— Ні, я не про те питаю. Скільки саме? П’ятнадцять? А за електрику й воду ти заплатила?

Тетяна Іванівна говорила голосно, і Софія чула її обурений голос навіть із відстані.

— Мамо, зачекай. Я хочу зрозуміти…

За кілька хвилин Марко поклав телефон.

— Вона каже, що гроші не збиралася залишати собі. Хотіла віддати нам за комунальні послуги, а решту взяла за те, що їздила туди, доглядала за ділянкою, косила траву.

— Ти бачив, як виглядала трава, коли ми приїхали?

Марко опустив очі.

— Бачив.

— А ще вона сказала, що ти не повинен мені нічого розповідати?

— Так. Вона вважала, що це дрібниця.

— І ти погодився.

Він провів долонею по обличчю.

— Соню, я не хотів сваритися з мамою. Вона завжди так робить. Спочатку щось вирішить, а потім ставить перед фактом.

— Але цього разу вона вирішила за нас обох. А ти допоміг їй приховати це від мене.

— Я заплачу за комунальні послуги.

— Ні.

— Чому?

— Бо тоді все повториться. Ти заплатиш, мама образиться, потім ви помиритеся, і всі вдаватимуть, що нічого не сталося. А я знову маю вдавати, що не помічаю очевидного. Нехай вона сама оплатить рахунок. І поверне ключі.

— У неї невелика пенсія, Соню.

— А у Віри невелика зарплата й дитина. Вона заплатила п’ятнадцять тисяч, бо їй пообіцяли, що більше нічого не потрібно. Я не вимагаю від твоєї мами повернути всі гроші. Але за електрику й воду вона має заплатити.

Марко довго мовчав.

— Добре. Я сам до неї поїду.

— І скажи їй, що це твоє рішення. Не треба говорити, що я тебе змусила.

У середу чоловік повернувся пізно. Поклав на кухонний стіл зв’язку ключів і гроші.

— Ось. Забрав.

— Як пройшла розмова?

— Плакала. Казала, що все життя для нас старається, а ми через якісь гроші влаштували їй допит. Що Віра їй майже як рідна, а я тепер став невдячним.

— А ти що відповів?

— Спочатку нічого. Потім сказав, що справа не в грошах. Що вона попросила мене збрехати тобі, і я погодився. І що більше так не хочу.

Софія взяла ключі. На брелоку висіла маленька мушля з їхньої минулорічної відпустки.

— А гроші?

— Дістала зі шкатулки. Уявляєш, конверт підписаний «Віра». Вона їх не витратила.

— То навіщо брала?

Марко знизав плечима.

— Сказала, що хотіла мати власні гроші. А потім — що збиралася повернути. Сама заплуталася у своїх поясненнях.

Наступного дня зателефонувала Поліна, сестра Марка. Вона говорила, що мати всю ніч пила заспокійливе, що Софія надто багато собі дозволяє і що через комуналку не варто ображати літню жінку.

Софія вислухала її й відповіла:

— Поліно, справа не в грошах. Якщо хочеш, приїжджай і подивися на квитанцію. А ще можеш запитати маму, чому вона вирішила, що має право розпоряджатися нашим будинком і приховувати це від мене.

Поліна більше не телефонувала.

Напочатку вересня Софія з Марком знову поїхали на дачу. Віра вже зібрала речі: дві великі сумки, пакет із дитячими іграшками та маленький велосипед без однієї педалі. За нею мав приїхати знайомий.

У будинку було прибрано. Постіль випрана й складена на ліжку, посуд вимитий, підлога чиста. Навіть масляний обігрівач стояв на своєму місці в комірчині.

— Я хотіла вам дещо віддати, — сказала Віра й простягнула Софії конверт. — Тут три тисячі. Я порахувала, скільки приблизно ми використали електроенергії.

— Не треба. Рахунок уже оплачено.

— Ким?

— Тетяною Іванівною.

Віра здивовано подивилася на Марка.

— Вона на мене дуже образилася, — тихо сказала жінка. — Телефонувала, казала, що я її підставила. Що мала мовчати й не розповідати вам.

— Ви нічого не повинні були приховувати, — відповів Марко. — Це не ви нам брехали.

Віра зітхнула й поклала конверт назад у сумку.

За кілька хвилин приїхала машина. Аля не хотіла залишати гойдалку й попросила дозволу взяти із собою шишку, яку знайшла під сосною.

— Звичайно, бери, — усміхнулася Софія.

Дівчинка обережно поклала шишку в кишеню куртки й побігла до матері.

Віра ще раз подякувала, а потім несподівано заплакала.

— Не знаю, як вам віддячити.

— Не треба. Просто облаштовуйтеся на новому місці.

Коли машина від’їхала, Софія ще довго дивилася їй услід.

Увечері вони з Марком затопили піч. Будинок знову став їхнім, але тепер здавався трохи іншим. На підвіконні залишився слід від дитячого пластиліну, який не вдалося відмити. У комірчині Софія знайшла маленьку заколку з метеликом. Вона поклала її на полицю, хоча могла б одразу викинути.

— Ти досі сердишся на мене? — запитав Марко, підкладаючи дрова.

— Уже менше.

— А на маму?

Софія подумала.

— Я не знаю, чи серджуся. Мене більше засмутило, що ти вирішив: мені не можна сказати правду. Ти навіть не спробував зі мною поговорити.

— Я зрозумів.

— Сподіваюся.

Марко не став обіцяти, що такого більше ніколи не повториться. Софія й не чекала красивих слів. Їй було важливіше, щоб наступного разу він справді вчинив інакше.

Тетяна Іванівна не телефонувала майже місяць. На день народження сина надіслала листівку з кульками й написом «Найкращому синові». Софію в привітанні не згадала.

Марко сам їздив до матері, привозив ліки, допоміг полагодити той самий карниз. Про дачу вони не говорили.

А в середині жовтня, у суботу вранці, коли подружжя снідало на кухні, у Марка задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім’я матері.

Чоловік машинально підвівся, наче збирався вийти на балкон. Але за мить зупинився, сів назад і ввімкнув гучний зв’язок.

— Так, мамо. Слухаю. Софія теж тут.

У слухавці запала тиша.

— Доброго ранку, Софіє, — нарешті промовила Тетяна Іванівна сухим голосом. — Я щодо вашої теплиці. Там, здається, ще зелені помідори залишилися. Якщо до морозів не зібрати, пропадуть. Їх можна покласти в коробку, вони вдома дозріють. Я б сама заїхала, але ключів у мене тепер немає.

Марко глянув на дружину. Не відповів замість неї, не сказав звичне «як скажеш». Просто чекав.

Софія зробила ковток чаю.

— Дякую, Тетяно Іванівно. Ми завтра самі поїдемо. Якщо хочете, можемо заїхати за вами дорогою. Покажете, які помідори краще зібрати.

Свекруха помовчала.

— О дев’ятій я буду готова, — нарешті сказала вона. — Тільки коробки свої візьміть. Мої мені ще знадобляться.

Софія усміхнулася. Це ще не означало, що все забулося чи що вони знову стали близькими. Але вперше за довгий час Тетяна Іванівна мала приїхати на їхню дачу не як господиня, яка самостійно вирішує, кому відчиняти двері, а як гостя, яку запросили.

І цього Софії поки що було достатньо.