Нахабство гості просто не знало меж. З моєї шафи мої ж речі в моєму ж будинку? Я була обурена до глибини душі. – А ну, стояти! Забирай наречену, тещу і давайте, час вам – закричала я до сина. Та тут втрутилася свашка

До сих пір трясе. Вчора задзвонив домофон, там молодший син, я його впустила, відразу двері відкрила і пішла на кухню, чайник ставити і на стіл накривати. А в квартиру зайшла ціла делегація: син, дівчина і жінка у віці. І всі з валізами.

– Ну, привіт, свахо. Ось, кровинку тобі привезла, знайомитися будемо та весіллячко обговорити не завадить. Радуйся, бабками скоро станемо.

Поки я усвідомлювала почуте, компанія роздяглася і розійшлася по квартирі.

– Хороми у тебе, добре, всім місця вистачить. І молодятам і онуку. Тут ліжечко поставимо, тут шафку під дрібнички дитячі. А ось кішку прибрати доведеться.

Отямившись, я задала цілком логічне запитання: – А, Ви, власне, хто будете?

Син було відкрив рот, але жінка його перебила: – Мама нареченої я, теща синочка твого. Ось, влаштувати діток треба так з весіллям поквапитися. Не втримались ось – дитинку заклали, народжувати будуть. Ми самі з села, роботи немає у нас, у тебе тут краще їм буде. Підсунешся трохи, нічого страшного, все заради онука. Або внучки.

Я взяла сина за шкірку і потягла на кухню. – Артеме, що відбувається? Як же інститут? На ноги спочатку стають, потім дітей роблять. Жити як збираєтеся?

– Як небудь. Працювати піду. Квартиру орендувати не треба, правильно Таїсія Миколаївна сказала, у тебе поживемо поки. А там далі видно буде.

Вищезазначена Таїсія Миколаївна заглянула на кухню: – Правильно зятьок говорить. Там речі треба прибрати з шафи і піаніно перенести, заважає. І ось, на рахунок весілля. Ми корівку віддамо, соління-варення на стіл, з тебе вже все інше, вибачай.

Нахабство гості просто не знало меж. З моєї шафи мої ж речі в моєму ж будинку? Я була обурена до глибини душі. Мало того, мене ніхто не спитав, чи хочу я жити разом з ними в своєму будинку, а зараз ще мною й командувати будуть? Весілля їм оплатити? Навіть познайомити по-людськи не спромоглися, а жити у мене вирішили?

Син поплентався пересувати піаніно, але аж підскочив від мого крику: – А ну, стояти! Забирай наречену, тещу і давайте, час вам.

– Я ж знаю, що зятьок в приватизації брав участь, є тут доленька його. Діти тут залишаться, навіть обговорювати нічого.

Я подивилася на сина, він відвів погляд. Дійсно, одна шоста квартири – власність сина, з цим не посперечаєшся. А те, що вчинити вони хочуть не по-людськи – тут вже нічого не поробиш.

З учорашнього дня у мене тут ходять, за собою навіть прибрати не можуть, на стіл накрити вимагають. Ось так я була господиня, тепер ніхто, ноги витирати можна. До суду піду – одна надія. Викупити частку у сина і щоб ноги їх тут не було. Але ж по-людськи прийди вони, попросив жити – з радістю пустила б.

Фото ілюстративне з вільних джерел