Найдивовижніша історія сталася зі мною, коли я вчилася на другому курсі інституту. На літніх канікулах я поїхала в гості до бабусі з дідусем по татовій лінії. Батько у мене родом з маленького села на півдні, колись він поїхав вчитися до столиці – тут і залишився. Кликав і батьків перебратися до себе, але ті навідріз відмовилися – нам, мовляв, і тут добре.
Так і продовжували жити вони далеко від цивілізації, та ще й будинок у них стояв на самому відшибі села. Причому щоб до нього дістатися, потрібно було ще і поле перетнути.
Загалом, шлях мій був довгий – спочатку поїзд, потім автобус, потім пішки йти хвилин п’ятнадцять. А про свій приїзд я рідних не попередила – захотілося зробити їм сюрприз, тому мене ніхто не зустрічав. Був уже вечір, тільки зірки і місяць висвітлювали мій шлях.
І ось йду я через поле, а зі мною поруч біжить чийсь собака – прив’язався, мабуть, в надії на добре слово і частування. Ну, мені так навіть краще – з собачкою начебто і не самотньо. Все ж компанія, як-ніяк. Йдемо ми, я щось таке ласкаве собаці кажу, вона на мене поглядає, вухом смикає, немов би слухає і все розуміє.
Загалом, дісталася я до будинку благополучно, розцілувалася з бабусею і дідусем, рюкзак на диван скинула. Бабуся все розпитує, охає і ахає:
– Як же ти одна дійшла? Заблукати в темряві могла! Не страшно було? Ніхто не приставав?
– Та ні, все нормально, – відповіла я, знімаючи куртку. – Мене ось собачка від самої зупинки автобуса проводила. Вона, напевно, і зараз за хвірткою сидить. Треба б її пригостити чимось – заслужила.
Читайте також: “А чи потрібна я взагалі цій сім’ї? Чи є я її частиною?”
Дідусь тут же зібрав якихось смаколиків зі столу і пішов пригощати собачку. А через якийсь час повертається і каже:
– Настя, та це ж шакал! І правда, сидить неподалік від будинку, нібито і насправді чекає частування. Побачив мене, відбіг подалі, ну, я їжу поклав для нього в сторонці, і додому! Мабуть, зголоднів сильно. Ось так собачка!
Бабуся знову заохала, а я розсміялася.
