— Наталю, це — Вадим, і він буде жити з нами.
Наталя, почувши заяву чоловіка, від несподіванки впустила пакети з продуктами. Вона стояла, не знаючи що сказати, переводячи погляд з чоловіка на хлопчика років 10 і назад.
— Вадиме, йди до себе в кімнату. Нам з тіткою Наталкою треба поговорити!
Наталя взяла себе в руки, роззулась, і пішла помити руки. Єгор, чоловік Наталії, відніс пакети на кухню і заглянув у ванну до дружини.
— Чому ти мене не попередив?
— Наталю, якось несподівано все вийшло, Я хотів … Не знав як …
— Чому ти мені не сказав, що у нас вдома дитина? Я б купила чогось корисного, а ще — солодкого до чаю. — Наталя повернулася до чоловіка і взяла рушник.
— Ти не будеш лаятись?
— Ні. Розбери покупки, а я піду знайомитися.
Наталя на мить заплющила очі і згадала себе.
— Марино, знайомся — це Наталя, моя дочка від першого шлюбу. Тепер вона буде жити у нас.
— Як ти посмів притягти цю дитину в мій будинок? А мене ти запитав? У нас своїх двоє! Навіщо вона тут? Віддай її своїй матері! З нами вона жити не буде! А ще краще — хай вона слідом за своєю матусею відправляється!
— Марино, ну що ти? Наталя втратила матір, інших родичів немає. Куди я її? На вулицю? У Наталі квартира є.
— Мені плювати куди! Хочеш — на вулицю, хочеш — до своєї недоумкуватої матері, хочеш — в дитбудинок! Плювати мені на квартиру!
Наталя похитала головою, відігнавши спогади. В кінці-кінців, в дитбудинку було не так вже й погано. Життя з мачухою явно було б у стократ гірше.
Наталя постукала в двері маленької спальні і зайшла. Вадим сидів на ліжку і зосереджено дивився в одну точку.
— Привіт. Тебе Вадим звуть? Я — Наталя. Давай знайомитися?
Наталя простягла хлопчикові долоню, той з побоюванням покосився на руку дівчини і відвернувся.
— Підемо чай пити? Ти любиш оладки? Ще у нас десь було згущене молоко. Ти голодний?
Вадим кивнув.
Наталя замішувала тісто. Вона й гадки не мала чим же годують дітей. Суп? Напевно. Супи корисні для всіх, а не тільки для організму, який росте. А вже пюре з сосисками люблять всі діти.
Після вечері Єгор включив телевізор, посадив Вадима перед екраном, прикрив за собою двері, зітхнув, налаштовуючись на важку розмову з дружиною, і пішов шукати Наталю.
— Де його мати? Вона ж десь в Саратові жила?
— Пес її знає. Жила, років 12 її не бачив. Підкинула Вадима мамі під двері, з запискою в руках — закохалася, поїхала, не шукайте.
— Ти впевнений, що Вадим буде жити з нами?
— Якщо ти не проти.
— Не проти. — кивнула Наталя. — Треба зайнятися оформленням документів.
Однокурсниці Наталії крутили пальцем біля скроні:
— Тобі 22 роки, який племінник? З глузду з’їхала? Нехай живе з матір’ю твого Єгора! Про себе подумай! Ти не працюєш, якщо будете хлопчиська утримувати, на тебе грошей не залишиться!
— Не залишиться — переживу! — відмахнулася Наталя. — Але хлопчика не кину. Досить того, що батьки його кинули.
Наталя оточила племінника турботою. У хлопчика підтяглася успішність — місце двійок і трійок, якими ряснів щоденник Вадима, зайняли четвірки і п’ятірки. У Наталії була невелика перевага — вона закінчувала педінститут, і як знайти спільну мову з дитиною.
Народження двоюрідної сестри Вадим зустрів із захопленням. Вільний від уроків і домашніх завдань час він присвячував маленькій Поліні. Ревнощів не було: Наталя згладила ситуацію, як тільки у Вадима з’явилися перші побоювання в власній непотрібності.
Зараз Вадим вчиться на 4 курсі. Він буде вчителем, як і Наталя. Але викладати він буде інформатику. Вадим знімає квартиру і працює — лагодить комп’ютери і ноутбуки. Юнак — найбажаніший гість в домі дядька й тітки. А Поліна і її молодший брат Дімка обожнюють свого старшого брата.
Наталя пишається племінником, щиро вважаючи його своїм старшим сином. А Єгор досі закоханий по вуха у власну дружину. Єдине, що трохи гризе Наталю — а що якщо повернеться Карина? Але що б не трапилося, Наталя впевнена — Вадим з гідністю поведе себе в будь-якій ситуації, адже вона виховала порядну людину.
Наталя, низький Вам уклін. У світі, де батьки відмовляються від рідних дітей, люди, подібні Вам, на вагу золота.
