Немає вірності ніде: “Злетіла на крила і кинулася в розжарений вогонь, не витримала самотності”

Журавка

На подвір’ї Іванівни завжди гамірно. Змішаний хор різноманітної свійської птиці, розбавлений голосами трьох котів і собаки Кузьки, лине своїм строкатим кряканя-кудкудаканням по всій околиці. Кузька найбільше виділяється з-поміж усіх. Іванівна собак не дуже шанує, але цього пригріла.

Якось, кілька років тому, до неї сватався Кузьма із сусіднього села. Вчащав чи не щовечора, мовляв, він один та й Іванівна самотня, то чому б їм не зійтися, та в купі старості доживати. Він і приніс їй собаченя – таке вухасте, чорнооке, дзвінке-дзвінке. Так ось Кузьмі жінка відмовила, а малого прийняла, ще й Кузькою назвала, щоб була згадка про любовний роман.

Хата Іванівни притулилася край села біля річки та пастівника, отож природа була раєм для свійських улюбленців. Іванівна, яка вже багато років вдовувала, а діти проживали далеко в місті, усіх своїх співмешканців доглядала, любила і розуміла. Вона розрізняла їх по дзьобах і хвостах, усі вони були ручними і ходили за господинею, наче за рідною мамою.

З ранньої весни і до пізньої осені жінка проводила час в літній кухні. Там розкинулася велика піч, збудована ще її покiйним чоловіком, стояв столик і вузьке ліжко. Іванівна тут варила їсти птиці і сама проживала.

Минулої весни, на старій липі, що росла серед подвір’я, звили гніздо лелеки, то ще і їхнього клекотіння додалося до загальної ораторії. А Іванівна й раділа. Журавлі їй нагадували дитинство, чорну ріллю, по якій чалапали ці довгоногі птахи і татові руки, що гладили її малу голівку. Оце кине жінка зерна курям, а лелеки вже тут як тут. Чекають, поки вона сиру не винесе, або картоплі, то жінка і їх підгодовувала.

До осені сімейство крилатих збільшилося і зібралися вони до вирію. Так ось бiда, журавка десь крило поpaнила. Відлетів журавель із дітьми, а вона залишилася. Ходила по подвір’ї, в небо вдивлялася, навіть їсти перестала. А потім раптово морози вдарили, то вона у хлівець забилася до качок. Так і прожила з ними усю зиму. А як сонечко ясне блиснуло, вона й повеселіла. І крило зажило, навіть пробувала літати невисоко. Знову в небо задивлялася, клекотіла, але вже не тужно, як восени, а якось по-іншому, з надією. Чекала. І дочекалася.

Кілька днів тому повернувся лелека з вирію, але вже з іншою парою. Почали гніздо лагодити, весело кружляли над подвір’ям. А журавка підійме голівку, складе крильця і дивиться на їхнє щастя, та що твориться у неї в дyші, – ніхто не знає. Знову їсти перестала. Іванівну й саму жаль взяв, через те, що так сталося. Гнівалася, що не має вже тієї вірності ніде – ні між людьми, ні між птахами. Журавка ж тепер облюбувала собі місце під столиком у літній кухні на старому мішку і рідко виходила на вулицю.

– Ой, не потягнеш ти довго, небого, – аж сплакнула Іванівна, гладячи її.

А очі в журавки такі, що й дивитися не можна – серце кpaється.

Читайте також: Поділили сестри батькову хатину – найменшій, «дєтдомовській», дістався нyжник

У цю суботу вирішила жінка хліба спекти: домашнього, запашного, внучата ж з міста на канікули приїдуть. Розпалила піч – полум’я червоно дихає. Ще треба зачекати, коли вигорить усе, щоб хліб саджати. Схилилася Іванівна над діжкою, дивиться, як тісто викисло. Раптом щось здійнялося та загуркотало. Це журавка злетіла на крила і кинулася в розжарений вогонь, та так миттєво, й стала палаючим факелом.

Іванівна її закопала під старою липою.

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, м. Чортків

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram