“Ні, Марго, одружуюся я, а не ми. Зі співробітницею. Так сталося. А ти пробач”

Рідзвяна симфонія у ранковому поїзді

Маргарита вірила: Олексій зробить їй пропозицію на Різдво. Подумки приміряла маленький перстеник і хотілося стрибати від щастя на одній ніжці.

Олексій зателефонував за день до свята.

– Привіт, Марго! Нам потрібно зустрітися.

– Я думала, ти ще в Києві.

– То як, маєш час?

– Звісно!

Олексій чекав біля під’їзду.

– Марго, я повинен тобі сказати. Я одружуюся.

– Тобто, ми?

– Ні, Марго. Одружуюся я. Зі співробітницею. Так сталося. Пробач.

Поки Маргарита приходила до тями, Олексій вже прошкував у бік автобусної зупинки.

Здавалося, щастя розбилося на малесенькі колючі шматочки, наче велика новорічна іграшка, що вистрибнула з Маргаритиних рук.

– Маргарито? – гукнула з кухні мама. – Кличу-кличу, Олексій приходив?

Відповісти не стачило сил. Та й слів не було.

– Дівчинко моя, що трапилося?

Мати, як колись, у дитинстві, витирала доньчині сльози. Неньчині руки пахли свіжоспеченим хлібом і добротою. І чомусь хотілося плакати ще дужче.

– Маргаритко, квіточко, не побивайся. У різдвяні дні просто так нічого не трапляється.

Маргарита з Олексієм зустрічалися шість років. Думали одружитися після закінчення навчання в університеті. Але Олексієві, за сприяння хресного, підвернулася гарна робота у столиці. Тож вирішили зачекати ще трошки.

Останні три місяці Олексій був дуже зайнятий. Казав, будівельна компанія, у якій працює, виграла вигідний тендер, тому додалося роботи. Навіть на Новий рік не приїхав. Маргарита хотіла сама податися до столиці. Але Олексій відмовив. Тепер зрозуміла, чому.

Утекти б від сумних думок. Можливо, поїхати в улюблене старе місто? Це ж усього лиш дві години з хвостиком. Вирішила: помандрує на другий день Різдва, ранковим поїздом.

Пасажирів, незважаючи на свято, було багато. Потяг запізнювався. Старші буркотіли від невдоволення. Двоє невгамовних хлопчаків видирали один в одного мандаринку. Перемога дісталася старшому. Молодший заплакав. Мама дала і йому смачний оранжевий клубочок.

Нарешті оголосили про прибуття потяга. Він видався чи то втомленим, чи ображеним. Тяжко видихнувши, зупинився. Йому не до свят.

Маргарита згадувала, як подорожувала цим же потягом разом з Олексієм. Вони їздили до старого міста на фестивалі, цікаві забави, на найсмачнішу у світі каву з пляцками. Ховалися зі своїми поцілунками під парасолею (у місті багато дощів), а за ними підглядали серйозні кам’яні Леви і маленькі левенята, їм усміхалися з підвіконня поважні котяри і мрійливі киці. У носі защипало. «Не розплакатися б», – умовляла саме себе Маргарита.

– Пані, чому ви такі сумні? У вас щось трапилося?

Сусід у купе запитально дивився на Маргариту.

– Все гаразд. Дякую.

– Ваші очі кажуть зовсім інше.

Молодий чоловік відкрив футляр, дістав скрипку і. У вагоні зазвучали солодкаво-ніжні, тремтливі звуки.

– Різдвяна симфонія. Для вас, – мовив до Маргарити.

Він зіграв одну мелодію, другу. Із сусідніх купе сходилися люди. Зупинилася й провідниця.

– Колядку, колядку, заграйте, – попросив старший чоловік із козацькими вусами.

Пасажири колядували під скрипку дивного музиканта.

– Ти смотри, – кинула з усмішкою провідниця, – ше не відєла такого в мойом вагонє. Такіх би пасажиров всєгда!

Маргарита колядувала з усіма. Сусід-скрипаль час від часу кидав на неї погляди і усміхався.

Дві години минули, наче мить.

– Уважаємиє пасажири, скоро прібудєм на конєчную станцію! – оголосила провідниця. – Спасібо вам большоє, – звернулася до скрипаля. – Всєм спасібо!

Прям сказка какая-то.

Пасажири дружно зааплодували скрипалеві. А він, як годиться, вклонився. Сховав інструмент.

– Дякую. Це була неймовірна різдвяна подорож, – сказала Маргарита сусідові-скрипалю. – У якому музичному колективі ви граєте?

– Я не займаюся професійно музикою. Думав колись про це. І батьки хотіли. Але. Мій рідний брат. Він був справжнім віртуозом. На жаль, не може більше грати. Після жaxливої aвapії. У нього день народження сьогодні. Уже четвертий рік їжджу зі своєю скрипкою. Він любить, коли я граю. А ви також у гості їдете?

– Ні. Тобто, так. У гості до мого улюбленого міста.

– А, знаєте, я маю пропозицію. Давайте, після обіду зустрінемось. На площі, наприклад. Я також люблю це місто. Вчилися тут із братом. Він і одружився з місцевою дівчиною.

– Я згідна.

Міські вулички пахли Різдвом, кавою і випічкою. Дзвеніли голосами дорослих колядників і маленьких колядничків.

– З Різвом Христовим! Христос народився! – вітали Маргариту незнайомі люди.

Свята було так багато, що воно ледве вміщалося у Маргаритиній дyші.

Сусід з поїзда, як і домовились, чекав біля одного з фонтанів.

– Ми навіть забули познайомитись. Ігор!

– Маргарита.

За неповних три години вони, здавалося, розповіли один одному про все-все. Виявилося, офіс благодійного фонду, у якому працює Маргарита, розташований на вулиці, де живе Ігор. А компанія, у якій він працює бізнес-консультантом, кілька разів надавала допомогу фонду. Але, найголовніше, вони обоє люблять старе місто, яке їм подарувало зустріч.

У Маргарити з Ігорем підростає син Богодар. Назвали так у вдячність Господу за різдвяну подорож і за їхнє кохання. Малому вже п’ять років. Ігор дає синові перші уроки скрипки.

Читайте також: “Вона пoxoвала єдиного сина-підлітка. І не пробачила зради чоловікові, який закохався у молоденьку секретарку”

Щороку, на другий день Різдва, чоловік будить уранці кохану дружину мелодією, яку першою зіграв колись у поїзді. І вони традиційно збираються до старого міста вітати брата з днем народження. І з ними завжди подорожує скрипка.

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram