— Ой, Оксано, та не церемонься ти з ним! Просто виставляй його валізи за двері, та й край! — Таня емоційно змахнула руками, ледь не перекинувши чашку з чаєм. — Чого ти чекаєш? Поки він тобі ще якусь «геніальну» ідею видасть?
Оксана сиділа біля вікна, обхопивши себе за плечі. Її погляд був прикутий до старої каштанової шафи, де за зачиненими дверцятами ховався хаос, який Андрій називав «порядком».
— Як так — викинути? Просто як старе пальто? — тихо запитала вона, нарешті повернувшись до подруги. — Мама теж так порадила. Навіть не спитала, що саме він зробив цього разу. Просто каже:
«Гони його в шию, Оксано, він тобі не пара». А мені ж якось… не по собі.
— Не по собі їй! — пирхнула Таня. — А йому було «по собі», коли він витратив твої заощадження на «надприбутковий стартап» з вирощування екзотичних грибів у підвалі, які в результаті просто вкрили пліснявою всі твої банки з варенням?
У цей момент двері вхідні двері з тріском відчинилися. У коридор завалився Андрій — захеканий, з якимось дивним рулоном і сяючими очима.
— Оксано! Ти не повіриш! Це прорив! — вигукнув він, ігноруючи вбивчий погляд Тетяни.
— Андрію, поклади цей рулон і присядь, — крижаним тоном промовила Оксана. — Нам треба серйозно поговорити.
— Та почекай ти зі своїми розмовами! — він розгорнув рулон просто на обідньому столі, посунувши тарілку з печивом. — Дивись, це креслення. Ми відкриваємо клініку для психологічного розвантаження кактусів. Ти знала, що вони накопичують негативну енергію і від цього колються сильніше?
Таня гучно розреготалася, прикриваючи рот долонею.
— Кактуси, Андрію? Ти серйозно? Може, краще відкриєш курси з вишивання для їжаків? Ефект буде той самий!
— Тетяно, я тебе не питав! — спалахнув Андрій, нарешті помітивши присутність «ворога». — Ти завжди налаштовуєш Оксану проти мене. Тобі просто заздрісно, що в нашому житті є драйв, а в твоєму — тільки звіти в Excel!
— Драйв? — Оксана нарешті встала зі стільця. Її голос тремтів від обурення. — Ти називаєш «драйвом» те, що я вчора отримала попередження про відключення світла? Чи те, що ти позичив гроші у мого брата на «маркетингове дослідження» ринку кактусів, не сказавши мені ні слова?
— Я хотів зробити сюрприз! — вигукнув Андрій, розмахуючи руками. — Ти мислиш надто дрібно, Оксано! Ти живеш сьогоднішнім днем, а я дивлюся в майбутнє! Коли ми станемо мільйонерами, ти будеш дякувати за мою рішучість!
— Я буду дякувати долі, якщо ми не опинимося на вулиці з твоїми кактусами! — вигукнула Оксана. — Ти хоч розумієш, що таке відповідальність? Це не креслення на шпалерах малювати! Це купувати хліб, платити за оренду і не обманювати близьку людину!
— Я ніколи тебе не обманював! Я просто… недоговорював деталі, щоб ти не хвилювалася через дрібниці! — Андрій перейшов на високі тони. — Ти стала такою ж приземленою, як твоя мама! Тільки й чую: «Гроші, робота, стабільність». А де ж політ фантазії? Де ж віра в свого чоловіка?
— Політ фантазії закінчився тоді, коли ти продав мій велосипед, щоб купити «акції» фірми, яка зникла через тиждень! — Оксана підійшла до нього впритул. — Віра закінчується там, де починається безвідповідальність. Андрію, це межа.
— Ах, ось воно як! — він ображено випнув підборіддя. — Значить, ти мене виганяєш? Через якісь папірці? Через те, що я прагну більшого для нас обох? Добре! Я піду! Але знай — ти втрачаєш генія!
— Генія безробіття та ілюзій, — вставила своє слово Таня, спостерігаючи за цією сценою з неабияким інтересом.
— Мовчи, Тетяно! — Андрій кинувся до шафи. — Оксано, ти ще пошкодуєш! Ти будеш дзвонити мені, коли я буду на обкладинці Forbes, а я… а я подумаю, чи піднімати слухавку!
Він почав хаотично кидати свої речі у велику спортивну сумку. Футболки летіли повз, шкарпетки плуталися з зарядками. Оксана дивилася на цей хаос і відчувала дивну суміш жалю та полегшення.
— Валізи за дверима не буде, Андрію, — тихо сказала вона. — Я дам тобі сумку. Забирай свій рулон і йди лікувати кактуси. Може, вони тебе зрозуміють краще, ніж я.
— Це твоє останнє слово? — він зупинився біля порогу, тримаючи в руках одну лижну рукавицю і кросівок.
— Останнє. І, будь ласка, поверни братові гроші. Хоча б колись.
Коли двері нарешті зачинилися з глухим звуком, у квартирі запала незвична тиша. Таня підійшла до подруги і мовчки поклала руку їй на плече.
— Ну що, старе пальто нарешті поїхало в утиль? — м’яко запитала вона.
Оксана зітхнула, підняла з підлоги забуту Андрієм візитку «Експерта з кактусової терапії» і повільно розірвала її на дрібні шматочки.
— Знаєш, Таню… Мені здається, що тепер у моїй квартирі нарешті вистачить кисню для мене самої. І кактуси тут більше не знадобляться
Минуло два тижні. Тиша у квартирі, яка спочатку здавалася Оксані цілющим бальзамом, поступово почала набувати дивного, майже тривожного присмаку.
Вона більше не здригалася від гуркоту вхідних дверей і не знаходила у раковині дивних колб, у яких Андрій намагався вивести «енергетично чисту воду». Проте звичка озиратися, чи не лежить на дивані чергове креслення вічного двигуна, ще залишилася.
Тетяна забігла в гості без попередження, тримаючи в руках паперовий пакет, з якого пахло свіжою випічкою та впевненістю у завтрашньому дні.
— Ну що, страждаєш? — бадьоро запитала подруга, закидаючи ключі на тумбочку. — Очі на мокрому місці, у холодильнику, мабуть, тільки самотній йогурт і пляшка кефіру?
— Не страждаю я, Таню, — Оксана відставила ноутбук. — Просто незвично. Знаєш, виявилося, що коли ніхто не витрачає твою зарплату на «акції міжгалактичних сполучень», грошей вистачає навіть на нові фіранки. Але…
— Але? — Таня примружилася, витягаючи круасани. — Тільки не кажи мені, що ти сумуєш за цим «невизнаним генієм».
— Не за ним, — зітхнула Оксана. — А за тим відчуттям, що я комусь потрібна. Навіть якщо ця «потрібність» полягала в тому, щоб рятувати його від колекторів чи чергового фіаско.
Раптом у двері подзвонили. Наполегливо, ритмічно, ніби хтось вибивав морзянку. Подруги перезирнулися.
— Якщо це він прийшов за другою лижною рукавицею — я його сама спущу зі сходів, — рішуче заявила Таня.
На порозі справді стояв Андрій. Але це був не той хаотичний вихор, який пішов два тижні тому. Він був у чистому костюмі (щоправда, злегка завеликому), з ідеально зачесаним волоссям і… з величезним кактусом у горщику, перев’язаним червоною стрічкою.
— Оксано, я прийшов з миром і звітом, — урочисто проголосив він, намагаючись не впустити рослину.
— Андрію, я ж просила… — почала була Оксана, але він перебив її жестом вільної руки.
— Я знаю! Я все усвідомив. Тетяно, не дивись на мене так, ніби я прийшов грабувати банк. Я влаштувався на роботу. Справжню. З трудовою книжкою і обідом за розкладом!
— Ким? — підозріло запитала Таня. — Директором департаменту з вивчення зоряного пилу?
— Менеджером з логістики у квітковій мережі, — гордо відповів Андрій. — Виявилося, що мої знання про кактуси справді корисні, але в дещо іншому руслі. Я тепер відповідаю за те, щоб вони доїжджали з Голландії не поламаними. І знаєте що? Це платять гроші! Справжні!
Він просунув Оксані конверт.
— Що це? — вона здивовано підняла брови.
— Перша частина боргу твоєму братові. І… квітка. Це «Ехінокактус Грузоні». Він не потребує психотерапії, він просто гарний. Оксано, я зрозумів, що бути генієм у власних мріях — це легко. А бути людиною, на яку можна покластися — це справжній виклик.
Оксана стояла, приголомшена. Вона чекала чого завгодно: нових боргів, чергових фантастичних обіцянок, навіть сліз. Але ця спокійна, майже доросла інтонація була чимось новим.
— Ти серйозно, Андрію? — тихо запитала вона. — Ти справді працюєш на складі?
— У відділі логістики! — поправив він, але без колишньої пихи. — Це, звісно, не підкорення Марса, але зате я вперше за три роки купив собі шкарпетки за власні кошти, а не за твою заначку.
— І що тепер? — Таня схрестила руки на грудях. — Прийшов проситися назад? Вибачення кактусом — це, звісно, оригінально, але за старі гріхи так просто не розплатишся.
Андрій подивився на Оксану довгим, серйозним поглядом. У ньому більше не було того гарячкового блиску ілюзій, лише втома і крапля надії.
— Ні, я не прошуся назад прямо зараз. Я розумію, що пальто було не просто старим, воно було дірявим. Я просто хотів показати, що я не безнадійний. Оксано, я винаймаю кімнату біля роботи. Хотів запитати… Можна я іноді буду заходити? Просто поговорити? Без проектів, без стартапів. Просто як людина, яка вчиться жити на землі.
Оксана подивилася на кактус. Він був колючим, незграбним, але міцно тримався за свій ґрунт.
— Постав кактус на тумбочку, Андрію, — нарешті мовила вона. — Але тільки кактус. Твої речі все ще залишаються там, де вони є. А щодо «поговорити»… приходь у суботу. Допоможеш мені повісити нові фіранки. Як менеджер з логістики, ти маєш розібратися з тими гачками.
Коли він пішов — цього разу тихо, зачинивши двері майже по-англійськи — Таня лише хмикнула.
— Ти ж знаєш, що даєш йому шанс знову забити тобі голову дурницями?
— Можливо, — усміхнулася Оксана, торкаючись пальцем колючки. — Але вперше за весь час він приніс у цей дім щось, що має коріння, а не крила. Давай пити чай, Таню. Здається, життя стає нудним… і мені це починає подобатися.
Олеся Срібна
