— Олено, йду я. — прокашлявшись, якимось чужим, безбарвним голосом сказав Олег.
— В гараж, чи що? — машинально буркнула жінка, косий погляд кинувши на чоловіка.
— Ні. Лєно, я від тебе йду. До іншої жінки…
Нечищена картопля випала у неї з рук і, підстрибуючи, бадьоро покотилася під стіл. Жінка якийсь час спостерігала за її втечею, намагаючись переварити сказане, потім різко розвернулася і впритул подивилася на чоловіка. Нарешті до неї дійшов зміст почутого. Збоку можна було подумати, що вона спокійна, як нерухома скеля посеред океану. Насправді в душі в неї стався обвал лавини. Лавини її почуттів. Вони, почуття, обвалилися й поховали під собою все — любов, радість і нездійснені надії…
— І хто ця жінка? — запитала Лєна, з усіх сил стримуючись, щоб не закричати й не кинутися на нього.
— Ти не знаєш її. Але вона така… Така… У нас все по-справжньому, бачиш. Вона розуміє мене з півслова, і у нас багато спільного. Дуже багато спільного! — захоплено говорив він, а Лєна подумки тикала в нього картоплечисткою, із насолодою та радістю спостерігаючи, як він в’юном вертиться…
— Ну, мабуть, ти нарешті знайшов своє щастя, вітаю, — сказала вона замість цього, засунувши під кран руки й картоплечистку — вона закінчила з картоплею. — І мені не обов’язково знати всі тонкощі. Ти вільний. Іди. На вечерю не запрошую, гадаю, тебе вже зачекалися…
Олег схлипнув, чи то від радості, чи то від надлишку почуттів, і відправився у спальню збирати речі. А Олена, щоб не впасти, вчепилася за край умивальника, спостерігаючи за кісточками пальців. Вона мріяла про дві речі — не впасти і щоб він швидше пішов…
— Ну я це… Я пішов, гаразд? — відступаючи обережно до дверей, прошепотів Олег. Вона повернулася до нього. Обличчя її було спокійним, навіть заспокоєним. Було видно, що він був трохи здивований, очікуючи, як мінімум, сліз і докорів, але аж ніяк не повної байдужості. Хмикнувши, він вийшов з кухні.
Жінка дочекалася, коли зачиняться вхідні двері, й без сил опустилася на підлогу. Вона завила. Як поранена, хвора тварина, у якої немає більше шансів… Шансів жити. І тільки години через три, опухла й осипла від сліз, вона доповзла до спальні й одягнена впала на ліжко. Світ її потьмянів…
Лєна прокинулася посеред глибокої ночі, і на неї нахлинула сумна ностальгія. Вона згадала, як вони познайомилися. Вона, молода недосвідчена дівчина, приїхала в невелике містечко на практику і в перші ж вихідні пішла з подружками на прогулянку. І того ж вечора зустріла його. Він був у компанії кількох хлопців, які стежили за порядком у парку поки там був святковий захід.
Високий, широкоплечий, з широкою посмішкою, Олег відрізнявся від них статурою й мужністю. Олена, глянувши на нього одного разу, втратила дар мови. І розуміла, що це все, вона пропала назавжди. А він дивився на неї насмішкувато й трохи звисока. Йому теж сподобалася худа, оката дівчина, і того ж вечора він запропонував її проводити. Більше вони не розлучалися…
Вони бачилися практично кожного дня. Через три місяці подали заяву до РАЦСу. А влітку відгуляли галасливе, молодіжне весілля. Жили спочатку в гуртожитку. Потім, коли Олена народила первістка, отримали свою першу двокімнатну квартиру. Їхньому щастю не було меж. А ще вони любили одне одного. По-справжньому. Знаєте, коли одна людина розуміє іншу без слів, по очах, губах і навіть спині. Дивним було ще те, що вони ніколи не сварилися. Правда-правда! Так буває, коли люди зійшлися, як пазли, як плюс і мінус, чи як інь і ян…
А минулого тижня виповнилося тридцять шість років їхнього сімейного життя. І найстрашніше, що тридцять сьомого, швидше за все, уже не буде… Подумавши про це, Олена заплакала знову. Тепер уже тихо й гірко, наче оплакуючи кінець їхньому щастю й любові…
Ранок виявився похмурим, як і настрій жінки. Але треба було вставати, дім великий, господарство теж. Все вимагає уваги й догляду. Випила чаю з цукром вприкуску, а більше нічого в себе не змогла запихнути. І відправилася наводити лад. Прибралася, нагодувала курчат, випустила у загороду козу, потім вимила підлогу, перемила кинутий вчора посуд. Усе робила з запалом, наче не даючи собі можливості зупинитися й подумати про найстрашніше. Про те, що сталося. Але була ще одна проблема — як повідомити про те, що сталося, дітям. Синові Васі й доньці Насті. Наважилася тільки до обіду.
— Мамо, та він що, зовсім чи що? Як це — знайшов іншу жінку? Яку іншу? Це жарт якийсь, мамо… Хочеш, ми приїдемо? Прямо зараз приїдемо? — схвильовано говорила дочка.
— Ні, ні, Настюш, не треба їхати! Що ви видумали? Ти на останньому місяці, тобі такі пригоди не потрібні. Я впораюся.
Син відреагував різко. Довго сипав лайкою, мало не плювався в трубку. Жінка навіть пристидила його. Мовляв, кидай батька ображати. Усяке в житті буває. Домовилися врешті, що Вася на вихідних приїде…
Повідомивши дітей, Лєна трохи видихнула. А проходячи повз дзеркало в передпокої, піймала свій втрачений погляд і зупинилася. На неї дивилася жінка в домашньому халаті. Без косметики, із спухлими від сліз очима й потрісканими губами.
— Так… Не дивно, що він молоду-то знайшов. От яка я стала. Товста, без зачіски, ні манікюру немає, ні макіяжу. Та, мабуть, красуня, а я давно забула про себе. Діти, чоловік і онуки на першому місці. На другому курки з городом… Ех… — Лєна збентежено провела рукою по обличчю й гірко зітхнула, уявляючи молоду жінку й свого чоловіка…
Вона згадала останній рік їхнього сімейного життя, і тепер багато зрозуміла. Рік видався напруженим. Важка вагітність доньки, народження дитини в родині сина, якась постійна метушня, господарські проблеми. Все це займало більшу частину її часу, й на чоловіка його просто не залишалося. Олег, часто приїжджаючи з роботи, вечеряв наодинці, через її відсутність. Проводив вихідні теж без неї, поки вона займалася онуками. Тоді, мабуть, й знайшлося у нього час для нового захоплення. Вона згадала, як він непомітно віддалися й став зовсім чужим. Але вона, через свою зайнятість, цього не помічала. Або не хотіла помічати…
Потяглися дні в Олени. Без нього. Спочатку важко було. Потім полегшало. Дітей вона просила, щоб вони батька не уникали. Їх-то він не кидав. Батько він хороший, й онуків обожнює. Тому їх це не стосується. Дети пообіцяли подумати. І те добре, так жінка вирішила. А через півроку вона заспокоїлася трохи. Тим більше, що сумувати їй зовсім ніколи стало. Господарство все на ній, онукам треба допомогти. Хоч і пенсіонерка, а на роботу ще влаштувалася. Схудла, зачіску змінила, стала виглядати краще. Згодом посмішка, її найкраща прикраса, на місце повернулася. А що робити? Життя-то триває.
А через півроку дзвінок з незнайомого номера. А там голос. Забуджений трохи, але від цього рідний не менше.
— Лєночко, улюблена моя… Пробач мені, прийми назад. Ну не можу я без тебе. Перші два місяці як у тумані жив, а потім усе. Як тільки ляжу, очі заплющу — ти переді мною стоїш. Пустиш, а? — просив Олег сльозно.
— Ні. Не пущу. Іди до молодухи своєї. У вас спільного багато. А мені й без тебе непогано. — як відрізала Лєна. І поклала телефон.
З того часу почалося. Як вечір, так Олег дзвонить, умовляє, добрими словами умовляє.
— Олено, ну ми вже не молоді з тобою. Ну що нам ділити на старості літ? Біс попутав, з ким не буває. Люблю тебе й родину нашу люблю. Васю з Настюшею й онуків. Хочу з вами бути.
— А хто тобі заважає, Олеже? Люби дітей й онуків люби. Вони-то від тебе не відмовляються. А без мене обійдешся. Все. Чашку розбиту не склеїти, як не старайся. — рішуче відтинала вона.
Діти, якщо спочатку проти батька налаштовані були, тут що один, що інший на захист Олега стали.
— Мамо, на батькові обличчя нема. Він дуже винен, ну з ким не буває. Може простиш його, га? — часто просила дочка Настя.
— Ну так, мамо. Простила б ти його. Що ви як маленькі. Я ж знаю, ти любиш його. — вторив сестрі Вася.
— Ні. Все. Не просіть. Не зможу я жити з ним після цього, розумієте? Весь час буду згадувати, як він мене зрадив.
Так і жила Олена. Працювала, домом займалася, з дітьми спілкувалася. Онуків няньчила. І все без нього. Без Олега. А чоловік, тим часом, зі своєю, з якою в нього спільного багато, розійшовся. І переїхав жити до своєї матері. Сильно сумував він по жінці. Часто згадував їх життя-буття. Дуже шкодував, що так вчинив. Тільки мабуть не виправити вже нічого. Доведеться йому з цим жити…
І от одного дня наважився він на вчинок. Прийде він до дому Олени, впаде їй у ноги й буде прощення просити. Може змилосердиться, простить і назад прийме. А ні, то хоча б побачити її, улюблену й милу…
Вдягнувся він пристойніше й відправився в дорогу. Приїхав. Стукає в дім рідний, а ніхто не відчиняє. Олена вночі на роботу пішла. На чергування. Постукав ще трохи й вирішив прикорнути на веранді, на лавці. Почекати, поки господиня повернеться. Ліг і заснув міцним сном. Давно не спав так міцно. Мабуть, стіни рідні на нього так повпливали. І втома. А Олена під ранок додому повернулася. А тут сюрприз. Підійшла вона, а Олег і не дихає, здається. І обличчя бліде в світлі місяця здалося. Вона його рукою штовхнула — ніякої реакції. По плечу постукала — нуль емоцій. Стала трусити його, як грушу — не реагує.
— Ой, божечки… Ох горе мені, горе. Олежеку любий, на кого ж ти мене покинув, на кого залишив… Як же я без тебе тепер житиму, любий мій… — запричитала Лєна. А він раптом хап її за плечі й давай цілувати.
— Ах, любиш значить, раз любий. І я тебе люблю, Лєночко моя люба. Прости мені, жінко рідна! Не можу жити без тебе. Їй-богу… — на коліна перед нею бухнувся, обличчя руками закрив…
— Ах ти ж, ірод окаянний! Ах ти ж шахрай! Безсовісний! — лупила його по спині жінка. — Я й справді подумала, що ти помер. Думаю, зробив щось з собою й додому вмирати прийшов. Нагулявся? Ось я тебе…
З того часу помирилися Лєна з Олегом і жити стали ще краще. І любити одне одного ще міцніше й сильніше. Бо зрозуміли, мабуть, як це — людину втратити. Свою людину — найближчу й рідну. І ще зрозуміли, що пробачати іноді треба. Гордість вона не завжди корисна. І навіть якщо людина вчинила дуже недобре, можна знайти в серці для нього маленький куточок. А ще — цінити й берегти треба те, що зараз маємо, а не втрачене щастя.
