fbpx

Пізнавальна казка українською мовою: Як Іванко навчився правду казати

Як Іванко навчився правду казати.

Жив-був хлопчик Іванко, дуже допитливий та непосидючий.

Гасав подвір’ям за котом Мурчиком і дошкуляв йому, як міг. Робив чимало капостей бабусі, ховаючи її окуляри чи тапці, і веселився, коли вона бідкалася, куди це вони пропали.

Коли ж Іванка питав хто, чи не бачив часом ті, чи інші загублені речі, то він легко обманював, ніби нічого не знає. Одного дня хлопчик бігав по хаті за Мурчиком, намагаючись його впіймати.

Та кіт увесь час спритно ховався. То стрибне на поличку, то заховається під ліжко, а Іванко ніяк не вгамується. Врешті схопив віника і давай штурхати ним під ліжком. З переляку Мурчик вистрибнув на вікно, а хлопчик щодуху гепнув віником по вікні. Зачепив мамину улюблену вазу, що там стояла, вона впала і з дзенькотом розбилася об підлогу. Кіт дременув аж на шафу, у передчутті гучної сварки, а на шум зайшла в кімнату мама.

– Що це в нас тут коїться? Хто розбив мою вазу? – суворо спитала. – Це не я – відразу обманув Іванко, – це Мурчик стрибав по вікні, мух ловив. Мама насупила брови, озирнулася і побачила кота, що зіщулився на шафі. – Ану, геть мені з кімнати, капосний, – сердито гримнула на Мурчика.

Той стрибнув на підлогу, і гайнув за двері. А мама заходилася прибирати скалки розбитої вази. Хлопчик теж тихенько вислизнув з кімнати, задоволений, що так легко викрутився, і не отримав маминих штурханців.

Побачив, що Мурчик сидить під табуретом на кухні, та вилизує лапку.

Знову закортіло малому позбиткуватися з кота. Непомітно підкрався, та як смикне Мурчика за хвоста.

А той, від болю та несподіванки, аж заверещав і стрибнув на фіранку. Що тут почалося! Карниз раптом обірвався, кіт з гуркотом полетів на підлогу скидаючи все, що потрапляло під лапи. І мама вже тут, як тут – Та що ж це діється? Хто знову шкодить? А Іванко знову за своє:

– Це, мамусю, наш Мурчик бешкетує. Кіт тільки з докором глянув на хлопчину, і ображено шмигнув під стіл. Мама вже не на жарт розізлилася, і нумо сварити-вичитувати Мурчика. Казала, що вижене його з дому за капості. Що й молока він не заслужив пити в їхньому домі. І ще багато чого, та кіт уже не чув, бо так йому прикро було, що він вислизнув з кімнати. А, задоволений собою, Іванко й собі слідом за ним.

Усі знають, що в старих будинках живуть домовики-помічники. Отож, у будиночку, де живе наш хлопчик, теж є такий домовичок. Звуть його Правдолюб, бо не терпить брехні та й сам завжди говорить тільки правду.

Хатинкою йому слугує комірка, де Іванкова мама тримає всіляку консервацію, борошн цукор, крупу, та ще багато всякої всячини. Двері в комірку завжди відчинені, бо Мурчик там мишей полює. Ось сюди наш котик і чкурнув після маминої сварки.

Сів на порозі, роззирнувся і тихенько нявкнув-покликав домовичка. Той відразу ж вигулькнув із-за баночки з абрикосовим варенням. – Чого тобі, Мурчику?

– Ой, Правдолюбе, рятуй мене від того хлопчиська, бо терпіти його витівки я вже не маю сил. Я мовчав, коли він ганяв мене по хаті та штрикав вінником. Терпів, коли тягав мене боляче за хвоста, але більше терпіти не можу. Бо він знущається, на мене мамі наговорює весь час, обманює її.

Це так образливо, адже вона сварить мене ні за що. – Халепа, – озвався домовичок. – Треба, якось хлопчиська провчити, від брехні відучити. От тільки я ще не придумав як. Враз на порозі комірки з’явився наш Іванко. Домовичок шустьнув за баночки з варенням, і там причаївся.

А хлопчина, побачивши кота, захотів знову позбиткуватися з нього. Та, помітивши стільки улюбленого варення, відразу ж забув про Мурчика і потягнувся до найближчої полиці за баночкою. Швиденько упоравшись із кришкою, Іванко почав ласувати смакотою. І захопився так, що й не помітив, як спорожнив усю баночку. Спохватився тільки тоді, як у руках лишилася порожня баночка:

– Ой лишенько, що ж тепер мамі казати? – подумав хлопчик. Аж тут, мов навмисно, баночка вислизнула з липких рук і гепнула на підлогу. «Дзень-дзелень» розляглося по комірці. Мурчик принишк у куточку, а мама вже на порозі. – Та що ж це сьогодні за день такий? – суворо спитала, дивлячись на сина.

– Хто варення з’їв, а баночку розбив? Іванко безпорадно озирнувся, і побачив кота. – Ось! Це він з’їв варення і банку теж він розбив, – швидко знайшовся малий. А Мурчик мало не заплакав від образи. Знову хлопець на нього наговорює. Мама аж почервоніла від обурення, бо бачила замурзане варенням личко сина, і розуміла, що дитина її обманює, та й не їдять коти варення. – Ага, – промовила, – ну коли так, то нехай.

Але знаєш, Іванку, маю розповісти тобі маленький секрет – це варення чарівне. З’ївши його, не можна казати неправду, бо вмить станеш крихітним. Від здивування у хлопчика широко відкрилися очі, а мама повернулася і вийшла з комірки. Всю ту розмову, звісно ж чув домовичок Правдолюб, і відразу зметикував, як провчити малого брехунця. Коли мама вийшла, він плеснув у долоньки і хлопчик відразу зменшився. Став крихітним, як і казала мама. Ох і налякався Іванко, а кіт нявкнув-заговорив людською мовою:

– От тепер знатимеш, як обманювати маму і ображати не винного. – Ой-ой-ой, – заплакав малий, – що ж тепер буде зі мною? – Що буде? – втрутився у розмову Правдолюб, – а те й буде: залишишся малесеньким назавжди, аж до того часу, поки не навчишся правду казати, інших не ображати. Заплакав Іванко ще дужче, як тепер усе виправити? Зрозумів хлопчина, що вчинив негарно і недобре. Всі свої витівки звалив на Мурчика, образив його, скривдив та й матусю обманув не раз. Ох, негарно, ох, і прикро ж… Не хотів Іванко залишатися крихітним, тому чемно запитав домовичка, як йому усе виправити. А Правдолюб був дуже справедливим і добрим, тому підказав хлопчакові вихід.

– Ти, – каже, – мусиш піти до мами, розповісти їй усе по правді, все як було, вибачитися за брехню. Та й котика перепросити за злі витівки, жарти та обман. – Але ж… мамуся мене навіть не побачить, бо я он який маленький, – захвилювався Іванко. – Не біда, я тебе збільшу, – пообіцяв домовичок, – але ж гляди, не дотримаєш слова, обманюватимеш, то знову станеш малесеньким, і тоді, вже ніхто тобі не допоможе.

– Я виправлюся, обіцяю, – пообіцяв малий. Правдолюб хитро підморгнув Мурчикові, плеснув ще раз у долоньки і хлопчак став таким, як був перед тим. Іванко подякував домовичку та й побіг до мами.

А вона саме йшла прибирати до комірки розбите сином скло. –

Матусенько, вибач мені будь-ласка, це я нашкодив і в кімнаті, і на кухні, і в коморі, а не Мурчик.

Не виганяй його з дому, бо у всьому винен лише я. Обіцяю, що більше не буду так поводитися, і обманювати не буду ніколи-ніколи. Не хочу залишитися назавжди крихітним. Мама посміхнулася і вибачила сина:

– Добре, що ти правду сказав, добре, що зрозумів. Бо брехня, дитино, – поганий товариш, – і, погладивши Іванка по голові, пішла до комірки. Хлопчик поквапився шукати Мурчика, а той сидів ображено на ґанку. Побачивши малого, вже хотів чимдуж втікати. Хто знає, що цього разу він утне.

Та Іванко присів поряд, погладив кота і заговорив:

– Пробач мені, Мурчику, за всі капості пробач. Я більше ніколи не буду тебе ображати, не буду наговорювати на тебе мамі. Кіт у відповідь тільки замуркотів і потерся до хлопчикової руки. З того часу вони стали гарними приятелями.

Іванка наче підмінили. Він не знущався з Мурчика, нікого не обманював, не ображав.

А, коли траплялася яка халепа, завжди чесно признавався в тому, що зробив.

Бо добре запам’ятав Правдолюбову науку. А про домовичка – нікому не розповідав, бо це була їхня з Мурчиком таємниця.

©Віталія Савченко

You cannot copy content of this page