Сіра розбухла хмара зачепилася за крону старої черешні і розродилася рясним дощем.
Полегшавши, піднялася й полинула собі далі, а стара черешня полегшено видихнула:
– Хух. Ато добре, що дощ полив мене, тепер якби ще сонечко весняне своїм теплом обдарувало, то мої пуп’янки розпустяться, розквітнуть.
Бо ґазда вже хотів зрубати мене стару…
Невдовзі стояла стара черешня мов заквітчана наречена, густо-густо вкрита білосніжним, білопінним цвітом, і дарувала весняні пахощі світові.
Стояла сама собі дивувалася:
– Це я, чи не я?
Гордовито розправила плечі, віття-руки обліпили трудівниці бджоли, що запилювали-обмацували кожну квіточку, і раділа:
– Будуть-будуть ягідки-черешеньки, мої милі дітоньки.
Будуть дозрівати, сонечко вбирати.
Наливатимуться соком й солодом для вас люди.
Ось вам, я свої плоди подарую, потішу.
Не рубайте… хоч я стара вже, та ще квітую, око цвітом ще милую, ягоди дарую.
Не рубайте… хоч я й стара, а світ люблю я…
Заборонено передрук та використання матеріалів.
©В.С.
