“Робіть з донькою, що хочете, мені вона не потрібна. Я скоро другу дитину маю наpодити”

62-літня Ганна Федорівна (ім’я змінено) на відпочинок до санаторію приїхала із п’ятирічною внучечкою. Поки бабуся проходила усі потрібні лікувальні процедури, дівчинка змушена була годинами чекати в коридорі.

Люди дивувалися, чому літня жіночка приїхала із дитиною замість того, щоб самостійно полікуватися і відпочити. Натомість Ганна Федорівна розповіла непросту історію про себе і свою онуку, яка стала непотрібною рідній мамі.

— Увесь трудовий шлях я пропрацювала сільською вчителькою молодших класів, — розповідає Ганна Федорівна. — Коли збиралася виходити на пенсію, колектив і батьки почали прохати не йти зі школи, бо справді маю хист до вчительської справи, умію знайти підхід до діток і дуже люблю свою роботу.

Я й сама не хотіла розставатися з улюбленим ділом, тому погодилася і продовжила працювати. От тільки здоров’я почало слабшати. Окрім цукрового дiабету, відшукалося чимало інших хвороб, які потребували термінового лікування.

Довелося перенести хірургічне втручання і реабілітацію з дорогими препаратами. Добре, що підтримували чоловік, який і сам мав інфaркт, та мій єдиний син. Але особисте життя в сина не склалося. Одружився він з односельчанкою, у яку так закохався, що й не зважив на характер та звички. Не послухався моїх пересторог, одружився…

Згодом у них народилася донька Машенька. Тільки мама не надто переймалася вихованням дівчинки, і все частіше онука опинялася в нас. Я вже не в тому віці, щоб доглядати малюків, та й чоловік дуже ослабнув після інфaркту. Але що мали робити? Як могли, старалися допомогти синові, який, щоб прогодувати сім’ю, постійно їздив на заробітки в Польщу.

От його дружинонька, мабуть, і засумувала, бо дійшли чутки, що стала погулювати. Дійшло до того, що Марійка майже жила в нас, а маму бачила все рідше. Як навчилася говорити, то тільки й чули від неї: «Де моя мама? Коли вона прийде?».

Казали, що зайнята, що працює, але потім вже й перестали. Бо який сенс обманювати дитину? Із часом мала і запитувати перестала. А мама її якщо і прийде раз на тиждень, то лише на годину, якогось гостинця принесе, та й знову десь утече. Коли син вернувся із чергової поїздки, я не витримала, почала просити, щоб розібрався із дружиною, бо ж уже все село про неї говорить.

Він послухався, але та розмова закінчилася сваркою і розставанням. Жінка його покинула. І не тільки його, але і свою доньку. Я дзвонила їй, просила, щоб пошкодувала свою кровиночку. Де там! То вона зайнята, то має справи, то ще щось. Син зовсім засмутився, втратив інтерес до всього, хоча й намагався більшість вільного часу проводити з донькою.

Марійка так тягнулася до тата, усе ж дитині краще, ніж постійно із нами бути. От тільки якось поїхала з батьком рибалити і, мабуть, дуже там чогось налякалася, бо як повернулася, почала заїкатися. Не знаю, що там трапилось, але дитини й так шкода, а тут ще й такі проблеми додалися.

А нещодавно мені випала нагода відпочити в санаторії, підлікуватися. Син якраз поїхав до Польщі. Вирішила я зателефонувати до Марійчиної матері, щоб забрала дочку, поки я буду в санаторії. Дзвоню, пояснюю їй ситуацію, а вона мені каже: «Робіть з малою, що хочете, а я на збереженні, чекаю іншу дитину».

Отак одну дитину покинула, тепер іншу чекає. Що мені лишалося? Взяла малу із собою. Тільки як тут відпочинеш? За дитиною догляд потрібен і увага. Ходить цілими днями, бідолашна, за мною по процедурних кабінетах, навіть часу на відпочинок немає. Ми й на озері майже не буваємо.

Читайте також: Тієї ночі, школярами, вони вперше покоxалися. Це була ніч прощання і розпачу. А зустрілися тільки через 16 років, рятуючи спільну доньку

Дуже багато сил мушу витрачати на лікування. Не думала, що на старості років матиму таку відповідальність. І не так себе шкода, як ту дитину, яка мамі стала непотрібною. Симпатична Марійка у свої п’ять років тиха і майже не усміхається. Вона уважно слухає нашу розмову і сидить тишком, чекає на бабусю, слухає невеселу історію про себе і свою маму.

«До.. До побачення!», — вигукує на прощання. Сумно стає від такої історії і від їхньої безвиході. Зовсім не такою важкою має бути старість і не таким обділеним дитинство. Ольга Бойчук