Рита з нерозумінням дивилася на чоловіка. Куди вона піде з дитиною о пів на другу ночі. Але схоже, Влада це не хвилювало.
— Владе, що трапилося? Куди ти нас женєш? А як же Максим?
— Забирай свого сина й гайда! Повторювати не буду!
Рита дивилася на чоловіка і не могла зрозуміти, як вийшло, що її спокійне життя, ще зранку таке передбачуване, раптом закінчилося.
Вони познайомилися три роки тому, коли Рита закінчила університет і влаштувалася на роботу. Симпатичний хлопець із офісу по сусідству став часто попадатися на очі то в коридорі, то на виході з будівлі. Перед новорічними святами дівчина збиралася навідати батьків і відзначити свято з ними та родичами. Обережно запаковані подарунки та гостинці були вже готові. Невелика вечірка на роботі не затяглася довго, жіночий колектив поспішав по домівках, щоб почати готуватися до свята. Рита, вийшовши з офісу, чекала таксі, коли ззаду почулося:
— Доброго вечора! А можна я вас проводжу?
Це був Влад. Того дня вони обмінялися парою слів і телефонами. Усі свята він дзвонив, цікавився, як справи, коли вона повернеться. Так потихеньку почався їхній роман. Все було дуже спокійно і тихо.
Поспілкувавшись кілька місяців, вони зрозуміли, що їм добре разом, і Влад зробив Риті пропозицію. Весілля була скромне, зате поїздка до Італії вдалася на славу. Повернувшись із весільної подорожі, Рита з Владом перебралися до квартири, яку віддала Владові бабуся. Невелика затишна двокімнатна квартира, недалеко від центру і роботи. Батьки Риті на весілля подарували нову машину. Жити та радіти! Так вони й робили.
Через півроку Рита побачила дві заповітні смужки і сміялася до сліз, дивлячись на реакцію приголомшеного новиною Влада, який то кидався її обіймати, то говорив, питаючи, чого їй зараз хочеться оселедця чи суниці?
Максим народився в термін справжнім богатирем. Більш спокійної дитини, мабуть, було не знайти. У Рити наче крила виросли. Так, звичайно, вона втомлювалася і не висипалася, але це були такі дрібниці порівняно з родиною і щастям, яке жило в їхньому домі. Допомагати було особливо нікому, адже батьки жили далеко, а свекри були зайняті своїми справами, заглядаючи лише зрідка. Стосунки з ними у Рити склалися одразу спокійні й рівні, чому вона була дуже рада. Порадами не лізли, перевірок не влаштовували.
Чого не можна було сказати про бабусю Влада. Дуже діяльна пані. Саме вона, з чудово поставленою мовою, чудовою стрижкою і свіжим манікюром з’являлася на порозі завжди несподіваною гостя з фразою: «Ви щасливі мене бачити! Кави мені!» Саме вона навчила Риту варити чудову каву і постійно стежити за собою.
— Дитятко, подивися на себе, це неможливо! Де ти взяла цей одяг? Бідні вбираються краще. Негайно приведи себе до ладу!
Ірина Олександрівна взяла Риту під крило одразу, як тільки вона перший раз прийшла з Владом додому його батьків для знайомства. І продовжувала опікуватися після весілля. Квитки в театр чи на виставки, милі подарунки й знаки уваги. Рита щиро прив’язалася до бабусі Влада, незважаючи на те, що бачила: чоловікові не завжди подобається, повертаючись з роботи, бачити її в гостях. З чим це було пов’язано, Рита не знала, залишалося тільки здогадуватися, бо на прямі запитання Влад не відповідав, віджартовувався.
Максимові виповнився рік, коли Рита стала помічати, що чоловік затримується на роботі частіше, ніж зазвичай. Далі більше. Влад став дратівливим, нервовим. Міг висловити незадоволення з приводу вечері чи не так випрасуваної сорочки, чого раніше за ним не водилося. Рита намагалася згладжувати такі моменти, думаючи, що чоловік втомився. Вона мріяла про літню відпустку, адже Максимка підріс, і можна буде подумати про поїздку на море.
І раптом от вам! Наче грім серед ясного неба. Нічого не розуміючи, але бачачи, що діалогу зараз не буде, Рита мовчки розвернулася і пішла у спальню, де спав син. Швидко зібравши необхідні речі, вона вийняла з шухляди теку з документами і взяла на руки сина
— Коли будеш готовий, я тебе вислухаю. Де ключі від машини? Я залишаю її собі як компенсацію за втрачений з тобою час.
— Дуже цікаво! Ну що ж, сперечатися зараз я не стану, не хочу будити Максима.
Рита розвернулася і вийшла з квартири. Чого коштувало їй не розридатися, вона сама не розуміла, тільки сонний син, обійнявши її за шию, не давав зірватися в прірву розпачу. Що робити, куди йти? У цьому місті, окрім батьків чоловіка і його бабусі, була лише пара подруг, але в усіх родини, діти, а на дворі глуха ніч. Перехопивши рюкзак з речами сина, Рита викликала таксі і поїхала на вокзал, сподіваючись взяти квитки на потяг. Саме там і знайшла її Ірина Олександрівна.
— Ти з глузду з’їхала! Куди зібралася?
— Влад мене вигнав.
— А ти одразу й пішла.
— А що мені робити? Це його квартира.
— Так уже й його? Моя, дитинко, моя. Тож збирайся і поїхали.
— Ні, Іраїдо Олександрівно, я нікуди не поїду. Я дуже люблю вас і поважаю, але з’ясовувати, хто має рацію, хто винен, у мене немає ні сил, ні бажання. Мені треба думати про майбутнє, як далі жити з Максимом. У мене в цьому місті нікого, до виходу на роботу ще пристойно, та й садок поки в планах, ви ж знаєте, як часто хворіє Максим.
— Зараз не на час бути ображеною. Потім жалітимеш. У тебе син на руках, ось про нього й думай. І взагалі, мені ніколи з тобою бесіди вести! Поїхали!
Підхопивши рюкзак і сумку Ріти, Ірина Олександрівна бадьоро закрокувала до виходу. Таксі мчало вулицями, Максим тихо сопів, уткнувшись носом у рукав маминої куртки. Рита почувала себе наче під водою. Приглушені звуки, повільна реакція. Давалася взнаки безсонна ніч. Ірина Олександрівна мовчала на передньому сидінні, а питати щось Рита не хотіла.
Знайома провулиця — і вони вдома. Вдома! Але який же це дім, якщо тільки сьогодні вночі її вигнали звідси, не давши ні пояснень, ні можливості щось зрозуміти. Просто перекреслюючи три останні роки і два життя — її та сина.
У квартирі було тихо. Влад, мабуть, поїхав на роботу.
— Іди лягай! Максима я нагодую сама.
— Я все одно не засну. Не зможу.
— Ридала?
— Ні.
— Погано. Гаразд, потім поговоримо, мені треба дві години.
Ірина Олександрівна розгорнула бурхливу діяльність. Через 10 хвилин у двері подзвонили, і потім дзвінки не замовкали. Рита, нагодувавши Максима, сиділа у спальні і не розуміла, що відбувається. Люди ходили по квартирі, щось розглядали, задавали питання. У сусідній кімнаті пакували коробки з речами якісь кремезні хлопці у фірмових комбінезонах. Готові коробки тут же виносили з квартири.
— Все! Поїхали!
— Куди?
— До нотаріуса!
Жінка зовсім перестала щось розуміти. Опам’яталася вона в кабінеті нотаріуса, перед нею лежали якісь папери, і від неї вимагали паспорт.
— Що це за документи?
— Це договір дарування. Квартира, в якій ви жили, продана. Але ти знаєш, що у мене є ще одна. Ось її я оформляю на тебе. Претендувати на неї Влад не зможе, це тепер тільки твоє майно. Твоє і Максима.
— Я не можу! Це неправильно!
— Тут мені вирішувати, що правильно, а що ні. Я так вирішила, і я так хочу! Підписуй і підемо поїмо, а заодно поговоримо.
Рита подивилася на нотаріуса. Він посміхнувся і кивнув. Вона поставила свій підпис. Невелике затишне кафе з дитячим куточком було майже порожнім у цей час. Вони сиділи за столиком, і Ірина Олександрівна шулікою слідкувала за тим, щоб Рита поїла.
— Все, не можу більше!
— Ну добре! А тепер поговорімо.
— Я правда не розумію, що відбувається. Влад приїхав вночі, сказав, щоб ми забиралися з його життя. Ніяких пояснень. Ні-чо-го!
— Я знаю. У нього нова жінка. Вже півроку як.
У Рити потемніло в очах. Чому? У чому вона винна?
— Забудь! Не починай винити себе! Чоловіки часто йдуть не тому, а щоб. Нові відчуття, зміни, втеча від буденності, назви як хочеш, все вірно. Ти молода, Влад був твоїм першим серйозним почуттям, і тому тобі здається це зараз божевіллям, страшним зрадництвом. Все вірно, так і є, але це зовсім не означає, що життя на цьому зупинилося.
— Чому ви тут? Чому зі мною? Адже він ваш онук, а я чужа.
— Ну не чужа, адже ти мати мого правнука. Це по-перше, а по-друге, я тут тому, що сама була на твоєму місці багато років тому. Ось тільки мене підтримати було нікому тоді. Я вийшла заміж за діда Влада, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять. Захоплена дурнна, яка дивилася закоханими очима на молодого лейтенанта, кинула інститут і поїхала за ним до Києва, куди його розподілили. Я не буду зараз тобі розповідати, як складно було там жити мені, маминою й татовою зіпсованій донечці. Як складно було, коли народився мій син. Якось жили і навіть із задоволенням.
— Переведення в передмістя Києва стало несподіванкою й величезною радістю. Але через місяць після переїзду я опинилася на вулиці. В одній руці валіза з одягом, в іншій дворічний син. Ні прописки, ні житла — нічогісінько. Батьки жили далеко, повертатися до них я не хотіла, теж горда була. Так я потрапила на фабрику. Ну, потім все як у старому кіно: робота, навчання, кар’єра. Я змогла. І сина підняла, і сама піднялася. Не знаю, звідки тільки сили бралися. Скільки разів сиділа й думала, що сил нема, все, останній поріг. Але дивилася на сина і розуміла — голову знову. Не було виходу. Багато років потому зустріла свого першого чоловіка. У нього життя з тією жінкою не склалося, розійшлися через рік. Кар’єра теж не задалася особливо. Інших дітей не нажив, а мій син, батько Влада, відмовився з ним спілкуватися. Ось так. А тепер я тобі поясню, чому я роблю те, що роблю.
— Чому?
— Бо Влад схожий на свого діда, як дві краплі води. Коли він народився, я одразу побачила зовнішню схожість, але, коли підріс, мені стало страшно. Настільки звички, характер, міркування були схожі, що я просто диву давалася — адже вони не знали одне одного! Я спостерігала за усім цим і розуміла, що одного дня він може повторити долю діда. Як же я хотіла помилитися! І коли він привів тебе, першою думкою було: «Господи, така сама! Наївна, закохана, світла. Розтопче ж». А другою думкою було: «Не дам!» Я зараз більше, мабуть, собі допомагаю й йому трохи. Лещу себе надією, що коли прийде час і захоче він поговорити з тобою чи сином, ти одразу йому на поріг не вкажеш. Я не покину вас, Рито, Максим не буде бідувати. Сама вирішиш — няня чи садок, я все оплачу, головне, щоб ти жила, працювала, відпочивала, знайшла нове кохання. Не маши головою, не зараз, але потім. Час воно таке — час. Я хочу, щоб ти не замкнулася, не копалася в собі, не шукала, що не так, а пішла далі. Дозволиш мені допомогти тобі? Бачити Максима, приїжджати в гості?
— Звичайно, нічого було й питати! Знаю, що цього мало, але… Дякую!
— От і добре, от і добре. А тепер поїдемо, будемо вас влаштовувати на новому місці.
Рита здригнулася, так різко пролунав дзвінок на телефоні Ірини Олександрівни.
— Так, Владе. Що ти кричиш? Я нічого не розумію. До квартири? І не зможеш. Ти там більше не живеш. Тому що я так вирішила. Коли заспокоїшся, поговоримо. Твої речі у батьків. Поки.
— Так-то, любий. Ну що, Ритуле, забирай Максима й поїдемо, покажу вам новий дім!
