“Спершу чоловік не дозволяв зачіски та модні одяганки, а потім з молодою бухгалтеркою лямур закрутив”

Я навчу вас танцювати вальс

Стефу Гнатівну школярі прозвали Зіркою. Бо викладала астрономію. Ніколи не зобидила жодного учня. І розповідала про далекі галактики, зірки й сузір’я так цікаво, що звичайний шкільний предмет видавався таємничою, загадковою казкою.

Крім астрономії, Стефа Гнатівна вела у дівчаток трудове навчання. Вчила шити, вишивати, готувати простенькі страви. У невеличкому райцентрі всі знали: в учительки золоті руки. Сама ж одягалася скромно. Сірий, синій, білий, чорний кольори підсилювали смуток, що зрадливо причаївся в її очах.

Якось купила гарну тканину. Квіти на ній аж сміялися. Пошила сукню. Іллю, чоловіка, обновка дружини роздратувала.

– Вчителька не повинна одягатися, наче жінка легкої поведінки. Віддай свою моду кому-небудь. Не про шиття думай – про синів. І город заростає.

– Скільки того городу? Кілька сотиків! Міг би й допомогти.

– Не чоловіча робота – з сапкою за місто бігати. Я – завгар. Відповідальність маю перед людьми.

Стефа не розуміла, чому Іллі подобається її принижувати. Чому злився, коли після заміжжя розпускала довге волосся. Тепер – тільки «хвіст» або «дулька». Чому не може терпіти одяганок веселих, яскравих тонів. Чому за п’ятнадцять років їхнього подружнього життя так і не запам’ятав, де лежать ложки-виделки і не вміє навіть готову їжу підігріти.

Стефа ні на що не нарікала. Але люди й без того бачили: щастя, по дорозі до вчительки, заблукало й звернуло на іншу вулицю.

У неї було два найкращих місця на землі – школа і город. Якби дзвінок не нагадував, що урок закінчився, могла б годинами мандрувати у розповідях Всесвітом, заворожувати учнів історіями про людей, що відкривали зорі. А на городі, упереміж з картоплею, капустою та іншою всячиною, її зустрічали квіти, метушливі бджілки, задумані джмелі. Стефа одягала свою душу у строкаті квіткові кольори. І під пташино-бджолиний переспів утікала подумки в інші світи, про які колись мріяла.

– Гнатівно, зачекайте-но! – гукнула сусідка Славця. – Ви зі школи? А я з ринку. Мій зірвиголова вчора на футболі капці порвав. Ходила дивитися, скільки взувачка коштує. Дороге все. Ваші хлопці до науки тягнуться. А мій з футболу і двійок не вилазить. А ви, Гнатівно, доки будете витівки свого терпіти?

– Кого? Який з моїх синів щось натворив?

– Та про Іллю я!

– А що?

– А то не знаєте? З бухгалтеркою зі своєї роботи лямур крутить. Все місто знає, а ви ні?! Вона й мізинця вашого не вартує. Ой! Клятий язик. Ви, Гнатівно, зла на мене не тримайте.

Увечері, при синах, запитала чоловіка, чи це правда. Не відпирався.

– Тату, ти повинен піти від нас, – зовсім по-дорослому сказав старший, чотирнадцятирічний син Ярослав. – Ти ніколи не поважав маму і не любив нас.

– Ярославе, Сергійку, як же ми самі? Це ж ваш тато

– І піду! Піду! – вигукнув Ілля.

Коли хлопці полягали спати, Стефа почала опам’ятовувати чоловіка: стільки років прожили. Сини ось-ось дорослими стануть. Та й що люди скажуть.

– Жінка повинна бути, як вогонь, а ти сірість, ні одягнутися по-людськи, ні

– Ти ж дорікав мені нормальним одягом, розпущеним волоссям. Забув? Не любив зі мною ходити на забави. Навіть до своєї родини їздив сам. І на синів уваги не звертав. А знаєш, іди.

Ілля перебрався до своєї бухгалтерки. А Стефа подала на розлучення.

Першого вересня Стефу Гнатівну було не впізнати. Вперше прийшла у брючному костюмі кольору морської хвилі, в босоніжках на підборах і з модно укладеним волоссям.

– Ну, Зірка! Клас! – перемовлялися учні.

– Самі костюм шили? – цікавилися вчителі.

Вечорами Стефа щось шила або перешивала для замовників. Учительської зарплати не вистачало. Їй байдуже, що думали колеги. Зрештою, вони й самі приходили до Стефи, аби пофантазувала над тканиною.

Час збігав, наче вода крізь решето. Славко з Сергієм закінчили школу. Стали студентами. Вивчились. Привели невісток. Старший син подався жити у столицю, молодший – в обласний центр. Уже й прийшла пора про пенсію думати.

– Стефо Гнатівно, підете на пенсію, чи хотіли б ще попрацювати трошки? – запитав директор.

Вирішила: рік-два попрацює, а тоді відпочиватиме. Правда, останнім часом почала швидше втомлюватися. Сини радили звернутися до лікарів. «Це вже вік, діти». А на серці ставало тривожно.

– Oнкoлoгія у вас, Стефо Гнатівно, – тихо мовила медичка, колишня учениця Софійка. Тепер Софія Петрівна.

– Скільки мені залишилося?

– Стефо Гнатівно, будете жити і жити. А зараз потрібно лікуватися. І не думати про погане.

Вчителька сумно усміхнулася. Софійка завжди червоніла, коли говорила неправду.

Яблуні, що росли біля лікарні, розквітли неймовірно щедро. Стефа вдихала аромат весни і на шовкові пелюстки скапували її збoлені сльози.

– Пані, не поливайте цвіт слізьми, бо вродять гіркі яблука. Я – Федір Степанович. Пацієнт цієї ж лікарні, – представився незнайомий чоловік. – Вдівець. Радію, що нікому буде оплaкувати.

– Ви ще й жартуєте

Вони зустрічалися під яблунями і говорили, говорили. Інколи Стефа забувала, що перед нею не учень, а її ровесник, і розповідала про далекі зорі й галактики. А він чемно слухав.

– Знаєте, Федоре, це, мабуть, недоречно, але найбільше шкодую за двома речами. Завжди хотіла навчитися танцювати вальс і побачити пальми. Не встигла.

– Стефцю Гнатівно, я навчу вас вальсувати. Змолоду гарно танцював. І ви обов’яково побачите пальми. Починаємо перший урок. Раз-два-три, раз

Худорлявий, високий, він був схожий на хлопчиська з передчасно посивілим волоссям. Через вікна на них дивилися хворі, медсестрички, лікарі. Хтось плакав, хтось усміхався, хтось у ці миті забував про свої недуги.

– Раз-два-три, раз

Федір Степанович ніжно підтримував Стефу Гнатівну. Їй паморочилося в голові. Чи то від хвороби, чи від перших кроків вальсу.

Серпневі ночі сипали на землю зорі. Стефа любила зорепади – це святе небесне божeвiлля. В одну з таких ночей її дyша відлетіла на котрусь із далеких галактик.

Федір Степанович уже не мав з ким вальсувати. І не міг

Йому приснилася Стефа. Щаслива, вродлива, усміхнена. «Я живу в дуже гарному місті, – розповідала. – Його оточують високі гори, вкриті снігами. Але в самому місті тепло. Тут ростуть пальми і мандарини. Мені тут дуже добре. Ходімте, я покажу вам місто».

Читайте також: “Або пoзбyдься дитини, або пущу поголос, що ти пoвiя”: так через важкий гріх Надя стала черницею

Він ішов разом зі Стефою пальмовою алеєю. Розглядав дивні, казкові, будиночки. Запитав, чому немає людей. Відповіді не почув. Лише тихі звуки вальсу.

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram