Одружилися Ми з Лесею вже 20 років тому. Встигли привести на світ двох дітей. Дуже важко нам було спочатку.
Леся виросла в селі, я в невеличкому місті. Після весілля привів свою дружину до себе у маленьку квартиру, де жили мама батько і зараз вже ми двоє.
Коли появилися діти, місця не вистачало. Я їздив за кордон на заробітки. Та грошей все рівно не вистачало. Мами дружини давно не стало, а батько пішов жити до іншої жінки.
Нам не допомагав нічим.
Пізніше я знайшов собі хорошу роботу, в нас на Україні. І вирішив побудувати будинок.
Майже все робив своїми руками, допомагав мені батько мій.
Як згадує весь цей шлях, аж погано робиться. Але я все-таки зумів побудувати будинок. Ми переїхали.
Шкода мама не стало, не змогла побачити мій труд. Та батько все життя допомагав мені всім чим міг, особливо роботою.
Читайте також: Дочка ніяк не могла порадіти за моє щастя, а злобно дивилась, коли я збирала речі. Ну нехай, якщо спраді мене любить, то змириться
Пройшли роки, батьки постаріли. І ось батько моєї дружини захворів. Вона звісно забрала його до нас.
Так як він сам себе обслуговувати не може. З однієї сторони я її розумію, бо це ж тато.
А з іншої така інколи злість і образа, адже коли він був молодший і мав змогу нам допомогти, але не допоміг нічим, все пускав на своїх жінок.
А тепер поряд нема нікого, тільки дочка якій він потрібен.
Я б хотів свого батька теж забрати до себе жити, хоча він у мене ще такий живчик… Та все рівно шкода що він живе один.
Відмовляється, розуміє що у нас вже є за ким доглядати.
Дружині не хочу нічого казати але постійно злюсь, що її батько живе з нами, в моїй хаті.
Автор: Оксан
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
