– Свєтко, ти що робиш на гойдалках? Холодно ж і дощ пішов. Додому йди!
– Мені не можна додому, у мами гості, вона сказала, щоб я не заважала.
– Гаразд, підемо до мене!
– Не піду! Тітка Олена не любить мене і прожене з квартири. Вона говорила, щоб ми не товаришували з тобою.
– Добре, я посиджу з тобою.
Зі Свєтою, ми дружили давно. Вона жила поверхом нижче. Я часто чув скандали і крики з її квартири, а моя мати говорила, що у Свєтки не благополучна сім’я. В силу свого віку, я не знав, що це означає, але розумів, що це погано.
Мама забороняла мені спілкуватися з нею. А я не міг припинити нашу дружбу. Світлана, була моїм першим коханням і нагадувала мені принцесу з моєї улюбленої казки, у неї були такі ж блакитні очі і біляве волосся.
– Ром! Ти чого сидиш на вулиці? Дощ іде! Швидко додому! – крикнула мені мати з вікна.
– Свєт, підемо, я не можу залишити тебе тут. Мама не буде лаятися, ось побачиш!
– Добре, підемо! – приречено вимовила моя подруга.
Я завів дівчинку в квартиру, і показав мамі на мигах, щоб вона мовчала. Мати подивилася на мене зі злістю, але промовчала. Вона нагодувала нас зі Світланою, і напоїла гарячим чаєм.
– Це ж додуматися, сидіти у дворі під дощем! Світланко, мати знову не пускає тебе? – запитала моя мама.
– До неї гості прийшли, вона не хоче, щоб я заважала їм, – тихо промовила Світлана.
– Це неможливо! Все, моє терпіння лопнуло! Завтра ж подзвоню в опіку! Нехай поставлять твою матір на місце! – розлютилася моя мати.
Мені було 14 років, а Світлані 12, коли її забрали в інтернат. Я гуляв біля під’їзду і побачив, як дві тітки і поліцейський, ведуть мою подругу до автомобіля.
– Свєт, що трапилося? Ти куди? – підбіг я до неї.
– Ром, мене забирають до притулку! – заплакала вона. – Як я там буду одна?
– Не плач. Будеш писати мені листи? А я коли виросту, обов’язково приїду до тебе. Ти тільки заспокойся!
– Добре, я обов’язково напишу і буду чекати твоєї відповіді.
Світла поїхала, а я став кожен день заглядати в поштову скриньку, в очікуванні листів. Час минав, а листів від моєї подружки не було. Я просив матір, з’їздити і відвідати Світлану.
– Романе, ти в своєму розумі? Ти хоч знаєш, скільки у нас в країні інтернатів? Ти знаєш, куди потрібно їхати? І потім, час вже забути про цю дівчину, у неї занадто погані гeни. Може, вона стане aлкoголіком, як і її мати?!
Я вирішив не сперечатися з матір’ю і дочекатися Світлану. Адже після інтернату, вона в будь-якому випадку повернеться додому. Тільки зараз я зрозумів, що любив цю дівчинку по справжньому. Світлана щоночі снилася мені, я постійно думав про неї.
Відслуживши два роки а армії, я в піднесеному настрої повертався додому, думаючи, що Світлана вже у себе вдома. Мені було дуже цікаво, якою вона стала, напевно, змінилася дуже.
Вдома, мене чекали неприємні новини. У квартирі Світлани жили інші мешканці. Вони нічого не знали про колишніх власників.
– Мам, Світлана приїжджала додому?
– Приїжджала, така ж фіфа, як і її мати в молодості. Я говорила тобі, яблуко від яблуні недалеко падає!
– А де вони зараз? Куди поїхали?
– Романе, я нічого не знаю! Ти досі не забув її? По-моєму, дитинство вже закінчилося, час знайти собі порядну дівчину!
Я став шукати Світлану по всьому місту. Наша сусідка, баба Наташа, розповіла, що Свєта з матір’ю продали квартиру і купили собі в іншому районі.
Я обійшов всі довідкові, але мої пошуки не увінчалися успіхом. Світлана, як крізь землю провалилася.
Одного разу, я ввечері повертався додому і побачив у дворі знайомий силует. Спочатку я подумав, що в мене почалися галюцинації. Придивившись, я зрозумів, що мені не привиділося, на гойдалках дійсно сиділа Світлана.
– Свєтка! Нарешті, ти знайшлася! Ти чому не писала мені, ми ж домовилися? – підбіг я до дівчини.
Я дивився на дівчину з завмиранням серця. Яка ж вона красуня стала!
– Не дозволили мені листи писати – сумно посміхнулася Світлана. – Ромка, ти такий дорослий і красивий став! Я постійно згадувала про тебе.
– Світланко, чому ви поїхали звідси? Я ж не знав, де шукати тебе.
– Мама так вирішила. Вона нарешті кинула пuтu, і захотіла повністю змінити обстановку. Ти був у армії, а твоя мати не дала мені твою адресу. Я хотіла написати тобі, повідомити де я.
– Свєт, як же добре, що ти прийшла! Я більше ніколи не відпущу тебе! – вимовив я і обняв свою давню подругу.
Тільки зараз, я відчув себе спокійно і легко. Адже кохана людина була поруч зі мною, а більшого для щастя і не треба.
