Цілий рік невістка ускладнювала усім життя і не підпускала до онука, поки одного дня не відкрилась правда

Захар хоч і не перший мій онук, але довгоочікуваний і гаряче любимий. А перший живе на півночі: дочка вийшла заміж і поїхала жити до чоловіка, за тисячі кілометрів від нас. Данилкo наpoдився вже там, і бачимося ми з ним раз у три роки, та й то зазвичай вони приїжджають лише на два тижні. Тому я так зраділа, коли син одружився і повідомив, що скоро я стану бабусею вдруге.

Може бути, я перебільшу трохи, але все-таки скажу, що чекала Захара сильніше, ніж його батьки. У мені і правда скупчився величезний потенціал нерозтраченої любові, і я готова була всю її подарувати майбутньому онуку.

– Ти будеш відмінною бабусею, – посміхався син, бачачи, як я атакую ​​магазини для новонароджених.

Я скуповувала всi милі дрібнички, що траплялися на очі, не могла пройти повз лапатусечнi шкарпетки, модні штанці і кофтинки. Очі розбігалися: стільки краси! Не те, що в наш час.

Приносила «придане» додому, ще раз милувалася, показуючи чоловікові, потім всі речі прала, прасувала і віддавала невістці. Не скажу, що Христина особливо раділа моїм подарункам, скоріше навпаки. Вона прибирала пакет в комод, заглянувши в нього на ходу, і недбало кидала сухе «спасибі».

У нас з нею ніяк не складалися теплі відносини, і я дуже переживала з цього приводу. Поважні – так, але не теплі. Я трошки по-іншому уявляла собі цей час в очікуванні малюка. Наприклад, як ми за чашкою ароматного чаю ділимося секретами з нею на кухні, обговорюючи чоловічі імена.

Або перебираємо на дивані дитячі дрібнички, і вона зворушливо радіє кожному моєму подарунку. Або під ручку один з одним блукаємо між рядами дитячих колясок і ліжок в пошуках підходящої моделі.

Але нічого цього і близько не було. Подруга каже, що я наївна істота, мовляв, такі відносини між свекрухою та невісткою – велика рідкість і в житті вони можливі хіба що з донькою. Але дочка в ці чудові дев’ять місяців очікування була від мене далеко. Проте, я була впевнена, що все роблю правильно.

Коли Христину поклали на збepeження, я кожен день возила їй передачі. Сама готувала котлетки, пюре, завертала в фольгу і мчала в лікарню, поки все не охололо. І ви думаєте, вона мені подякувала? Навпаки, сказала, щоб я не обтяжувалась – все, що потрібно, їй привозить мама.

– Так мама весь день на роботі, коли це вона приїде додому і приготує, – заперечувала я. – А мені все одно робити нічого, до того ж мені нескладно.

У мене й справді було багато вільного часу, я до того моменту вийшла на пенсію по шкідливості. А доглядати за невісткою і майбутнім онуком – лише в задоволення. Тому мені було дивно і трохи неприємно від того, що Христина відмовляється від допомоги.

– Ти надто мрійлива і романтична натура, – сказав чоловік у відповідь на мої скарги. – Христина зовсім інша, тому подругами ви не станете ніколи.

Але я думала, що справа в іншому: ми просто ще не притерлися один до одного, Христина погано мене знає, ось і тримається на відстані. Плюс вaгiтний організм вносить свої корективи в поведінку. Я була впевнена, що після пoлoгів все зміниться. Поки невістка наpoджувала, я не відходила від ікон. Молилася всім святим, щоб пoлoги пройшли благополучно і дитинка наpoдилася здоровою. Так воно і вийшло, вже через три дні новоспечену матусю з сином відпустили додому.

Коли я перший раз побачила Захара, то думала, моє серце poзіpветься від щастя і розчулення. Хотілося схопити його і розцілувати від п’ят до маківки. Мій маленький, моя кpoвинка, який же він був гарненький! Я провозилася з ним півдня, поки діти і свати клопоталися на кухні, приймаючи гостей, які прийшли на виписку. Потім допомогла прибрати зі столу, вимила посуд і стала збиратися додому, адже молодій мамі потрібний відпочинок.

– Щасливо вам залишатися! Завтра прийду, допоможу пелюшки випрасувати і їсти приготувати, – посміхнулася я на прощання.

– Не треба, завтра мама прийде, – притисла мій запал Христина.

– Ну, тоді до післязавтра.

– Ірина Вікторівна, не обтяжуйтесь: мама взяла відпустку на два тижні, так що вона мені допоможе з малюком, – сказала невістка ввічливим, але рішучим тоном.

– Так-так, звичайно, я допоможу! – спохопилася Тетяна.

Ну що ж, мама є мама. Проте, я витримала всього день, а на наступний без попередження вирушила до дітей. Так хотілося поглянути на внучка, поносити його на руках, поцілувати, помилуватися на сплячого. Коли я прийшла, свахи не було.

– Давай я чимось допоможу, – запропонувала я Христині.

– Не треба, мама тільки що пішла, вона все зробила, – відповіла вона.

– Ну що ж, тоді почекаю, коли Захарчик прокинеться, пограю з ним і піду.

По виразу обличчя невістки я зрозуміла, що вона цьому не зраділа. Може, у неї якісь плани і моя присутність їх порушить? Однак так повторювалося щоразу, коли я приходила в гості. Складалося враження, що Христина постійно шукає привід, щоб скоріше мене випровадити. Якось після її чергового «мама все зробила» я побачила купу брудного посуду на кухні.

– Давай я помию, а ти відпочинь, поки малюк спить, – запропонувала я, на що отримала різку відмову.

– Не треба, я сама все приберу.

Ну, сама так сама, ображено подумала я і пішла додому.

– Валю, я не розумію, чому вона так поводиться, – поділилася я переживаннями з подругою. – Іншим геть байдуже до онуків, а я з усією душею – і все одно погана.

– Що ж тут незрозумілого, – засміялася Валентина, – поки матуся під боком, ти їй не потрібна. Почекай, ось вийде Тетяна на роботу, так Христина сама до тебе за допомогою прибіжить! Проходили, знаємо.

– Дай бог, щоб це було так, – зітхнула я.

Але очевидно, справа була не в мамі. Христина не бажала моєї допомоги, навіть коли у Тетяни закінчилася відпустка. На всі мої пропозиції погуляти з Захаром, зварити суп або погладити пелюшки вона відповідала незмінне: «Спасибі, я сама» – або ж: «Увечері прийде мама і все зробить». І Тетяна дійсно приїжджала кожен день після роботи, щоб допомогти.

Я дивувалася, в чому справа. Я цілими днями вільна, живу недалеко, можу прибігти на перший поклик. Але мене не тільки ніхто не кликав, а навпаки, мало не силою випроваджували з дому.

– Христю, навіщо ти так навантажуєш маму, коли я поруч? – запитала я одного разу невістку навпростець. – Уяви, як їй важко: кожен вечір їхати до тебе через все місто, а потім без сил добиратися додому. Їй хочеться відпочити після роботи, а замість цього доводиться тобі допомагати. Виходить, вона мчить з однієї роботи на іншу, але ж вдома і свої справи чекають.

– Що ви, Ірино Вікторівно, – округлила невістка очі, – мамі в радість провести час з онуком!

– Вірю, що в радість, але ж вона втомлюється. Розвантажуй її хоча б по буднях. Давай, поки вона на роботі, я буду допомагати тобі з Захаром.

Христина відвела погляд, не знаючи, як би тактовніше мені відмовити.

– Дякую, але я і сама справляюся. Якщо буде потрібно, я обов’язково подзвоню.

Вона дійсно дзвонила, коли їй потрібно було від’їхати у справах, але ці випадки можна по пальцях перерахувати, а в решту часу продовжувала наполегливо мене ігнорувати. Якщо я сама дзвонила дізнатися, як справи, у неї тут же знаходилася причина, щоб швидше закінчити розмову, якщо заходила в гості і питала, чим допомогти, відповідала, що нічого не потрібно. Якщо пропонувала погуляти з онуком, говорила, що піде гуляти сама і вже домовилася з подружкою.

Часом від образи я навіть плакала. Ну що я роблю не так? Якщо поглянути з боку, то я зразкова бабуся, проте невістка ставиться до мене як до прокаженої: не підпускає до онука, не запрошує в будинок. Та й бог з нею, з Христиною, але ж я шалено сумувала за Захаром! У ті рідкісні хвилини, що нам вдавалося побачитися, я не могла нимм надихатися. Про його успіхи дізнавалася від сина – це він мені розповідав, що у хлопчика виліз перший зуб, що він навчився тримати голівку і перевертатися на животик.

Скаржитися на Христину я йому не стала, щоб, не дай бог, не стати причиною скандалу. Про це я могла поговорити хіба що з чоловіком і подругою. У півроку ми хрестили дитину. Гостей зібрався цілий будинок, ми зі сватами тільки й встигали мити тарілки і підкладати їжу. Після того коли всі розійшлися і ми все прибрали, Тетяна вирушила додому. Було видно, що вона дуже втомилася, втім, як і я.

Читайте також: У 16-річної коханки совість прокинулась, через 5 років хоче вибачення у дружини просити

– До побачення, мамо, до завтра, – чмокнула її Христина. – Ти ж завтра прийдеш?

Тетяна зітхнула так тяжко, немов їй страшенно не хотілося приходити. Я прекрасно розуміла її втому, на відміну від дочки. Вона якось дивно на мене подивилася і нарочито голосно вимовила:

– Звичайно, прийду, Христино, куди ж я подінуся.

B її погляді і голосі я вловила якийсь докір по відношенню до себе, ніби це я змушую її кожен день після роботи мчати до дочки. Не розуміючи, що це може означати, я раптом згадала, що сьогодні вранці, коли ми з нею готували святковий стіл, Тетяна теж вела себе трохи відчужено зі мною.

Така поведінка здалося мені дивним тому, що до цього ми зі свахою добре ладнали. З чого б раптом вона стала проявляти до мене холод?

– Тобі здалося, не забивай голову, – відмахнувся чоловік, якому набридли мої скарги щодо невістки.

Але я знала, що мені нічого не здається.

Наступні півроку змін не принесли, я, як була чужою для невістки, так і залишилася. Що я тільки не робила, щоб змінити ситуацію, – купувала онукові обновки, іграшки, приносила що-небудь до столу, намагалася частіше хвалити Христину, – але все марно. Захарчик так швидко ріс, щодня вчився чомусь новому, і я так хотіла бути поруч в ці моменти!

У підсумку я знайшла єдиний для себе вихід: приходити в гості тоді, коли син вдома – вже при ньому-то Христина мене точно не вижене.

А потім Захарчику виповнився рік, і саме в цей день все вирішилося.

Як завжди, ми зі свахою з самого ранку були на ногах. Свято розтягнулося до самого вечора. Син пішов проводжати останніх гостей, Христина укладала Захара спати, а ми з Тетяною з останніх сил прибирали зі столу: я носила тарілки, вона мила посуд.

– Добре молодим, вони весь день за столом гостей розважають, а ми з тобою як бджілки працюємо, – пожартувала я.

– Це точно, як бджілки, – невдоволено зітхнула свати. – Тільки я не бджілка, а скоріше трутень. Завтра ввечері дочка просила знову прийти.

– Мені так тебе шкода, – сказала я з усією щирістю. Тетяна посміхнулася.

– Я і сама себе шкодую, але дочку шкода ще більше. Що робити, якщо допомогти нікому? Ось і доводиться мотатися сюди з останніх сил.

При слові «нікому» Тетяна кинула на мене такий докірливий погляд, що сумнівів не залишалося: вона однозначно мене в чомусь звинувачує, але в чому?

– Якби Христина не відмовлялася від моєї допомоги, всім було б легше, – зітхнула я. Сваха насторожилася.

– Вона хіба відмовлялася?

– Ще б! Я адже кожен день пропоную їй допомогу, але вона мене навіть на поріг не пускає.

І я виклала все як на духу. Не хотіла скаржитися, але, мабуть, накопичилося. Я не стала нічого приховувати або прикрашати, розповіла всю правду про наших відносинах з Христиною.

Мабуть, для свахи ці одкровення стали новиною, тому що в міру оповідання здивування на її обличчі наростало, і до кінця очі зробилися як блюдця.

– Ірин, ти мене вибач, але я навіть не знаю, що сказати, вірніше, не знаю, кому вірити, – розхвилювалася вона. – Христина ніколи не була брехухою, а й ти, відчувається, кажеш правду. Тут вже почала хвилюватися я:

– А в чому справа? Що тобі Христина розповіла?

– Те ж саме, тільки в точності до навпаки. Що вона кілька разів просила тебе про допомогу, а ти сказала: «Ви наpoджували для себе, ось самі і виховуйте».

У мене відвалилася щелепа. Хвилини дві ми з Тетяною сиділи як очманілі, переварюючи неприємну ситуацію.

– Давай так: ранок вечора мудріший, – вирішила вона. – Ходімо додому, а завтра я обов’язково в усьому розберуся, обіцяю.

На наступний день, ввечері, Тетяна зателефонувала мені і попросила підійти. Незважаючи на те, що я проплакала весь день, йшла я вже з легким серцем, відчуваючи швидку розв’язку.

Христина теж сиділа заплакана, підперши голову руками, а мати гладила її по спині.

– Ми дуже довго говорили з донькою і все з’ясували, – втомленим голосом вимовила вона. – Це звичайні ревнощі.

– Якi ревнощі? До кого? – не зрозуміла я.

– Підемо, на кухні поговоримо.

Ми випили по дві чашки чаю, поки сваха пояснювала мені про післяпoлoгoві вiдхилення в психіці жінок і загocтрення таємних стpaхів. Виявляється, Христина ревнувала до мене свого сина. Вона боялася, що дитина причепиться до мене більше, ніж до її мами, а вона дуже хотіла, щоб бабусю Таню Захар любив сильніше. Нерозумно, звичайно, але таке трапляється.

завжди ближче, ніж свекруха, і бажання, щоб діти любили більше твою маму, ніж іншу бабусю, цілком нормальне. Але бажати – це одне, а панічно цього боятися – зовсім інше. Христина йшла напролом, аби не допустити втілення своїх стpaхів.

– Ти пробач її, – взяла мене за руку Тетяна. – Ми три години проговорили на цю тему, вона розуміла розумом, що неправильно, але почуття і стpaхи виявилися сильнішими. Ми теж частково винні. Тобі треба було мені раніше все розповісти. Та й я хороша: ображалася на тебе в душі, а подзвонити і поговорити не здогадалася.

– Як нерозумно вийшло, – хитала я головою. – Через якiсь безглузді ревнощів Христина цілий рік ускладнювала всім життя.

– Тепер все буде добре, я впевнена. Якщо знадобиться, я сходжу з нею до психолога, але думаю, що до цього не дійде. Христина розумна дівчинка, вона все розуміє, їй просто потрібна підтримка.

Ось уже два тижні, як у нас почалося нове життя. Кожен день після обіду я забираю Захара і йду з ним на прогулянку. Поки між мною і невісткою не встановились довірчі відносини, я намагаюся не муляти їй очі – ми з Тетяною вирішили, що так буде краще.

Погода хороша, ми гуляємо довго – Христина за цей час встигає і відпочити, і прибратися. А на вихідних внучок вперше прийде до мене в гості. Діти збираються до друга на день народження, і Захар пробуде у мене весь день. Це для мене ціла подія! Я вже навела порядок, зробила прибирання, а зараз збираюся в магазин за іграшками. Хочу половину залу перетворити в ігрову кімнату, щоб у Захарчика був тут свій куточок, і він завжди приходив до мене з радістю.

Вперше за цілий рік я відчуваю, як мою душу переповнює щастя. Тільки б не наврочити!

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram