— Ти вже доросла — і маєш знати правду, — сказала мама. — Твій тато не герой і він не за кордоном. Він спокійно живе тут, у нашому місті, має дружину, а дітей… Бог не дав. Ми ходимо одними вулицями. Можливо, ти й зустрічала його колись

ДО ДЕСЯТИ РОКІВ МАМА РОЗПОВІДАЛА ЛЮДІ, ЩО ЇЇ ТАТО ЖИВЕ І ПРАЦЮЄ ЗА КОРДОНОМ. РОБОТА В НЬОГО, МОВЛЯВ, СЕКРЕТНА, ТОЖ ВІН НЕ МОЖЕ ПРИЇЖДЖАТИ В УКРАЇНУ Й НАВІТЬ ТЕЛЕФОНУВАТИ. КОЛИ ПЕРЕДАВАВ ДАРУНКИ (ТЕПЕР ЛЮДА ЗНАЄ, ЩО ЦЕ РОБИЛА МАМА), ДІВЧИНКА ПОЧУВАЛАСЯ НАЙЩАСЛИВ ІШОЮ В СВІТІ. АЖ ПОКИ СУСІДСЬКИЙ ХЛОПЧИК НЕ ЗЛАМАВ ЇЇ САМОКАТ.

«Я ВСЕ РОЗКАЖУ ТАТОВІ, КОЛИ ВІН ПРИЇДЕ! — ПЛАКАЛА ЛЮДА, РОЗМАЩУЮЧИ СЛЬОЗИ ПО ЩОКАХ БРУДНИМИ ДОЛОНЬКАМИ. — І ВІН ТОБІ ДАСТЬ!» «АГА, ДАСТЬ, НАЗДОЖЕНЕ І ЩЕ ДАСТЬ, — ЗУХВАЛО ВІДПОВІВ КРИВДНИК. — УСІ ЗНАЮТЬ, ЩО В ТЕБЕ НЕМА ТАТА. ТІЛЬКИ ТИ, ДУРНА, ВІРИШ У КАЗКИ».

Тоді мама, як могла, заспокоїла донечку. Сказала, що Арсенко лусне від заздрощів, коли їхній тато-герой нарешті повернеться додому. Тільки після цієї пригоди дівчинку почали мучити сумніви. Але вона підростала, розумнішала, набиралася життєвого досвіду й більше старалася не розпитувати маму про батька. Бачила, що та неохоче відповідає на її запитання.

А коли дівчині виповнилося п’ятнадцять, саме в день народження, мама розповіла їй правду.

Тоді Люда вперше не отримала подарунка від тата, але не встигла поцікавитися, чому. Матуся сама розпочала розмову. Вони сиділи на кухні одна навпроти одної за святково сервірованим на чотирьох осіб столом. Бабуся з дідусем саме були на вечірній службі в церкві.

— Ти вже доросла — і маєш знати правду, — сказала мама. — Твій тато не герой і він не за кордоном. Він спокійно живе тут, у нашому місті, має дружину, а дітей… Бог не дав. Ми ходимо одними вулицями. Можливо, ти й зустрічала його колись. Ви дуже схожі…

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

І Люда дізналася, що з’явилася на світ з великої любові своєї матері до чоловіка, котрий її, швидше за все, не кохав. Бо щойно довідався, що зaвaгiтніла, зник. Мама намагалася його знайти, ходила до його матері, але ця жінка буквально виставила її за двері та ще й кричала навздогін таке, що хотілося провалитися крізь землю.

А коли Олег заблокував номер Ірини — вона заспокоїлася. Гордість не дозволила повестися інакше. Батькам не зізнавалася доти, поки не впевнилася, що переривати вaгiтність уже жоден лiкар не візьметься. Ті місяці приховування й переживання тягнулися нескінченно довго. Швидка втомлюваність, тoкcикоз, сльози, безсоння, проблеми в університет і…

Коли батьки запідозрили в Ірини якусь хвopобу і вирішили обстежити її в лiкарів, вона випалила: «Я здорова, але… вaгітна!» — і закрила обличчя руками, стримуючи ридання.
Проте реакція мами, а надто батька, повернула Ірину до життя. Мама обняла доньку і, ні про що не розпитуючи, мовила: «Це щастя, донечко! Дитинка — це завжди щастя. І більше нічого не має значення».

А тато, стримуючи сльози, додав: «Поки ми з тобою, нічого не бійся і ні про що не турбуйся. Думай про себе і про дитину».

Перед очима в Ірини раптово розвиднілося. Як вона могла так погано подумати про батьків? Чому вирішила, що вони змусять її перервати вaгiтність?

…Перед наpoдженням Люди Іра перевелася на заочну форму навчання. Дитинка наpoдилася здоровою, проте неспокійною. Бували ночі, що дорослим не вдавалося зімкнути повік. Надто важко було Ірині під час сесій, але мама з татом за чергою бавили внучку. Відпрошувалися з роботи, брали відпустки за власний рахунок — як коли.

Одного разу до Ірини зателефонувала університетська подруга Світлана. «Я бачила Олега, — повідомила. — Розказала йому, що ти наpoдила донечку. «А до чого тут я?» — спитав. То я йому розказала, до чого. Слів не добирала. Правда, він мене не дослухав. Утік, як злoчинець».

Іра обурилася. Вона давно вирвала зі свого серця почуття до Олега, наче корчик бур’яну. І тішилася, що це їй вдалося, що своєю зрадою він сам їй допоміг. Було б значно гірше, якби він розкрив свою справжню сутність після весілля.

«Мені від нього нічого не треба! — сказала подрузі. — Люда — тільки моя дитина». «Твоя, — погодилася Світлана. — Але дивися, щоб цей батечко не об’явився тоді, коли стане старим і немічним. І щоб твоя дитина не доглядала його… А перед тим — його пришелепкувату матусю, яка вже нікому не потрібна, навіть синові».

Минав час. Людочка росла. Іра закінчила університет, але не могла знайти роботу. Батько вийшов на пенсію, мама ще працювала. Грошей не вистачало… А тим часом Олег, заробивши за кордоном, куди втік від відповідальності, одружився і започаткував свій бізнес. Іра знала про це, бо ж у маленькому місті все, як на долоні. Проте й гадки не мала, щоби попросити в колишнього коханого допомоги.

На щастя, сусідка, котра пекла на замовлення торти й готувала різні десерти, потребувала помочі. Попросила Іру підсобити, адже знала, що вона має поняття в «кондитерці». Потім покликала її вдруге, втретє, поділилася заробітком і запропонувала працювати разом.

Декретна відпустка змінила характер Ірини. Вона стала нерішучою, соромилася спілкуватися з людьми, тож робота на кухні її влаштовувала. Згодом жінки орендували приміщення — і вивели свій солодкий бізнес на нову орбіту. Ірина стала впевненішою в собі, почала добре заробляти. Нарешті змогла зробити в квартир і ремонт, купити Люді комп’ютер, поїхати з нею на море…

— Мам, а чому ти мені вирішила розповісти про батька саме тепер? — поцікавилася Люда.

— Бо… мама твого батька, тобто твоя бабуся, хоче тебе бачити, — пояснила Ірина. — Вона приходила до мене на роботу, плакала, просила вибачення, що тоді прогнала мене і не вплинула на свого сина. Казала, що її Бог уже покарав, бо невістка не може їй наpoдити внуків.

— І що ти їй сказала? — злякано подивилася на матір Люда. — Сказала, що ти вже доросла, тож мусиш вирішити сама, чи бачитися тобі з бабусею, чи ні… Тож вирішуй. Тепер ти знаєш правду.

Людині щоки спалахнули. Очевидно, її юний розум не міг впоратися з таким надскладним завданням. З одного боку, їй було шкода цієї незнайомої жінки, бо ж вони з нею однієї кpові. З другого — дyшила образа. Як вона могла стільки років знати, що має внучку, і жодного разу не навідатися до неї? Як могла колись прогнати з дому її маму, зовсім юну, котра так любила її сина, була у відчаї, в безвиході й носила під серцем його дитину?

— А як би вчинила ти? — спитала Люда.

— Чесно кажучи, мені шкода цю жінку, — відповіла Ірина — і в її голосі затремтіли сльози. — І батькові твоєму я давно все простила. Якби не він, у мене не було б тебе… Люда кинулася до матері, обняла її:

— Дякую тобі, матусю…

— За що?

— Дякую, що витримала тоді все, що наpoдила мене… Тобі ж тоді було тільки вісімнадцять. Не уявляю себе через три роки в твоїй тодішній ситуації. Жaх! Ти героїня, матусю. Я дуже тебе люблю…

Скрипнули вхідні двері. Прийшли бабуся з дідусем. Принесли на собі додому аромат ладану і горіхового листя. Ірина заметушилася біля духовки, крадькома витираючи сльози, аби їх не помітили батьки. Люда вибігла в коридор:

— Ну що, вимолили для мене добру долю?

Читайте також: У мене є дружина, син. Чому раніше про це не сказав? Але ж ми не збиралися одружуватися. Я тобі нічого не обіцяв. Просто кохав. І я не винен, що ти, сонечко, усе зрозуміла по-іншому

— Найкращу, — запевнив дідусь, цілуючи внучку.

Люда дивилася на своїх найрідніших, найдорожчих людей і чи не вперше в житті спіймала себе на думці, що батько їй насправді не потрібний. Досі вона переживала, що його нема є, що її нікому захистити, що її така красива і молода мама самотня. Але тепер дівчина раптом зрозуміла, що її батько, той, котрий справжній — не вигаданий, в їхню сімейну ідилію просто не вписується. А щодо другої бабусі… «Я подумаю про це завтра», — мовила подумки словами улюбленої Скарлетт О’Хари з роману «Звіяні вітром» і пішла святкувати.

Автор – Ліля КОСТИШИН

За матеріалами видання “Вільне Життя”

Фото ілюстративне з вільних джерел