Забувши гаманець, Валентина повернулася додому і випадково почула розмову чоловіка зі свекрухою.
Жовтень видався напрочуд теплим. Дні стояли сонячні, сухі. Валентина любила цю пору року – природу наче розмалювали яскравими барвами перед довгою зимовою сплячкою. День хилився до вечора, а сонце вже починало спускатися до обрію.
А Валентина не поспішала додому. Вона йшла алеєю парку, насолоджуючись останніми теплими днями. Навкруги, шарудячи різнобарвним листям, бігали діти. Молоді мами котили коляски, на лавках грілися на останньому сонечку бабусі. Валентина передчувала вечір. Вона планувала провести його з чоловіком: смачна вечеря, цікавий фільм.
Роздуми перервав дзвінок мобільного. На екрані висвітилося фото чоловіка – Сергій усміхався своєю чарівливою усмішкою. Валентина мимоволі всміхнулася у відповідь.
– Привіт, коханий! – лагідно промовила вона в трубку.
– Привіт, Валюш! Ти де?
– Та ось трохи гуляю в парку. А ти вже вдома?
– Поки що ні. Слухай, будь ласкою. Купи, будь ласка, хліба по дорозі. А то в нас, здається, закінчився.
– Звісно, куплю, – усміхнулася Валентина.
Валентина зайшла в супермаркет, купила свіжий багет і ще кілька тістечок до чаю – вирішила побалувати себе й чоловіка.
Відчинивши двері, Валентина відчула до болю знайомий аромат парфумів. «Тільки не це», – промайнуло в голові. У вітальні на дивані височила Лариса Василівна. Валентина подумки загарчала.
Вони їй дали ключі, щоб у крайньому випадку могла в квартиру потрапити, а свекруха цим безсовісно користувалася.
– О, Валечко, здрастуй, – простягла свекруха. – Нарешті прийшла. Я вже думала, ти зовсім чоловіка голодом змориш.
– Здрастуйте, Ларисо Василівно, – крізь зуби процідила Валентина. – А що ви тут робите?
– Як це «що»? – театрально здивувалася свекруха. – До сина прийшла, онуків провідати. Чи я вже й у гості до власного сина без спросу не можу?
– Ну що ви, Ларисо Василівно, – відповіла Валентина.
– Ну я ж не до чужих людей їду. Ти б краще он із сином своїм розібралася. Хоч скажи йому. Що він увесь із телефоном просиджує? Зір же посадить собі вкрай!
Валентина мовчки пройшла на кухню й поставила на стіл пакет із хлібом і солодощами. Зайшла за нею Лариса Василівна невдоволено пробурчала:
– Валечко, тістечка? Ти б краще фруктів купила! Від них хоч якась користь, а не один цукор.
Валентина глибоко зітхнула. Лариса Василівна продовжувала їдко зауважувати. Валентина потроху закипала. Свекруха мала талант виводити її з себе буквально за пару хвилин.
– Серьожі скажи, щоб він мені завтра зателефонував. А то в мене телевізор щось барахлити почав. Нехай подивиться, – додала свекруха, викладаючи на стіл тарілки.
– Та ви самі скажіть, додому ж скоро прийде, – крізь зуби процідила Валентина.
Лариса Василівна щось там пробурчала собі під ніс.
– Щось у холодильнику пусто у вас. Ковбаси копченої нема. А Сергій у мене салати любить. Я б вам зробила свій фірмовий, з ковбасою.
Валентина вже готова була вибухнути. Цієї миті в передпокої почувся звук дверей, що відчинялися. Скоро на кухню зайшов чоловік.
– Мам, привіт! Не очікував тебе побачити.
– Привіт, синочку! – розпливлася в усмішці Лариса Василівна. – А я от вирішила вас навідати. Картопельку вже он приготувала.
Валентина мовчки різала овочі для салату. От і подивилися фільм разом із чоловіком.
– Валюшо, а де ти купила цей сир? – раптом спитала Лариса Василівна. – Він якийсь не такий…
– Та звичайний сир, – знизала плечима Валентина.
Свекруха зітхнула.
– От я домашній беру. Ти б теж краще спробувала, ніж цю дрантя магазинну.
Коли на стіл накрили, Сергій спитав:
– Щось ти притихла. Втомилася?
– Та ні, – витиснула з себе Валентина, – все нормально. Просто трохи голова болить.
Вечеря минула в гнітючій тиші. Сергій з апетитом уплітав смажену картоплю. Денис із ними трохи посидів і пішов із другом по комп’ютеру в ігри грати.
Лариса Василівна залишилася в них ночувати. Таке було вже не вперше. Валентина вже майже змирилася, і в них завжди була готова для свекрухи кімната.
Уранці Валентина встала раніше за всіх – треба було бігти на роботу, в них там проєкт горів. Машина була в ремонті, і зараз вона їздила на громадському транспорті. І ось уже до зупинки дійшла, як руку в кишеню засунула й зрозуміла, що гаманця в кишені нема. Вилаявшись, Валентина поспішила назад додому.
Тільки вона зайшла, забрала гаманець, як почула з кухні голоси. Мабуть, чоловік зі свекрухою снідали. Тільки вони на таких тонах розмовляли, що це мимоволі змусило Валентину прислухатися.
– Ну скільки можна! – обурювався Сергій. – У нас своя сім’я. Годі мене вже проти дружини налаштовувати.
– Синочку, – заспокоювала Лариса Василівна, – ну що ти так розхвилювався? Я ж не чужа людина. Я тобі поганого не пораджу.
– Та Валя вже не знає, куди від тебе діватися! Та й я, якщо чесно, теж. Ти приходиш без попередження. Ми ключі тобі навіщо дали?
– Я просто хочу допомогти! – скривджено промовила Лариса Василівна.
– А в результаті тільки все псуєш, мам! Ну от серйозно.
Валентина завмерла біля дверей, боячись поворухнутися.
– Сергію, – продовжувала Лариса Василівна, – ти мусиш мене зрозуміти. Я просто боюся, що ти повториш мої помилки.
– Які ще помилки? – не зрозумів Сергій.
– Ти ж знаєш, як я мучилася з твоїм батьком, – голос Лариси Василівни здригнувся. – Він теж постійно пропадав на роботі, не зважав на мене…
– Мамо, – перебив її Сергій. – Ну при чому тут батько?
– Я просто не хочу, щоб ти так само страждав, як я! – у голосі Лариси Василівни почулися сльози. – Валя – жінка хороша. Але надто зайнята своєю роботою! Тобі нормальна дружина потрібна.
У Валентини перехопило подих. Ось воно що! Вона й так знала, що Лариса Василівна не в захваті від неї. Але щоб настільки… Не в силах більше слухати, Валентина голосно кахикнула й увійшла на кухню. Обоє, і Сергій, і Лариса Василівна, обернулися до неї.
– Пробачте, що завадила вашій розмові.
– Валюшо, ти ж начебто пішла? – заметушилася Лариса Василівна.
– Та ось, гаманець забула…
Лариса Василівна ковтнула.
– А я от сирники приготувала. З родзинками. Ти бери.
– Спасибі, я поснідала вже. Піду на роботу.
Валентина вийшла з квартири, відчуваючи, як до горла підкочує грудка. «Нормальна дружина»… Слова свекрухи дзвеніли в голові. Так, не так багато вона чоловікові приділяла часу останнім часом. Працювала багато. Ну то й що? Валентина завжди вважала, що в них із чоловіком повне взаєморозуміння.
Повернувшись додому, Валентина себе вела як зазвичай. Але коли вони сиділи за вечерею, вона раптом чоловіка спитала:
– Тебе й справді непокоїть, що я багато працюю?
Сергій зітхнув.
– Валь, та не зважай ти на маму. Ти ж знаєш, вона дуже турбується про мене. Просто боїться, що я буду нещасливий, як вона з батьком. Але в чомусь вона й права. Ти справді багато працюєш.
– Сергію, ну від проєкту залежить моє підвищення!
– Гаразд, – процідила Валентина. – Давай поговоримо начистоту. Тебе що, не влаштовує, що я заробляю більше за тебе?
– Валь, при чому тут це? Мені абсолютно байдуже, хто скільки заробляє.
Валентина зітхнула. Вона знала, що не має права ображатися на Сергія. Але розмова ранкова їхня просто вибила її з колії.
– Гаразд, вибач. Просто мама твоя, ти вже пробач мені, у горлі у мене вже сидить.
– Валь, – Сергій узяв її за руку. – Я розумію, що мама буває нестерпна. Але давай не будемо через неї сваритися. Може, візьмемо відпустку? Ну як ти проєкт закінчиш. Поїдемо кудись?
Так, давно вона нікуди не їздила.
– А давай, – Валентина усміхнулася. – Кудись подалі.
Сергій розсміявся.
– От і чудово!
– А ще ключі в мами заберемо, – додала Валентина.
– Це обов’язково, – усміхнувся чоловік.
Дивилася Валентина в ці кохані очі й думала – ну хіба можна знайти чоловіка кращого?
