Увечері 31 грудня разом з батьками дівчина поїхала зустрічати хлопця на автостанцію. Хвилини до прибуття автобуса тягнулися надзвичайно повільно. «Ось він, нарешті», – полегшено зітхнула Аня. Та її радість танула з кожним пасажиром, який виходив. А коли за останнім зачинилися двері, з очей покотилися сльози. «Як же так? Він же обіцяв… У мене буде такий же безбатченко, як і в Маринки»

31 грудня завжди було особливим у сім’ї Ані та Колі. Вона неодмінно купувала нову сукню, а він дивував подарунками. Обоє вірили, що ніч, коли приходить новий рік, казкова, а бажання, які задумали, обов’язково збудуться. І на те були причини.

Аня виросла у містечку на Донеччині. Там був завод, на якому працювала половина його жителів, і військова частина. Місцеві завжди наказували своїм підростаючим дочкам не крутити романів із солдатами. Мовляв, ті голову задурять, відслужать і покинуть. У їхньому будинку був наглядний приклад: сусідка Маринка у випускному класі закохалася в грузина. Він так красиво залицявся! Приходив з квітами та мандаринами. А як поїхав додому, то й слід за ним прохолонув. Маринка ж тепер сама ставить на ноги чорноокого синочка, який уже ходить в другий клас. А вона ж так хотіла поступити у столичний університет!

Аня також у своїх мріях вже була студенткою київського вузу. Залишилося здати випускні іспити. Та всі думки про науку вивітрилися з голови, як тільки зустріла Миколу. Парубку з Волині залишилося служити пів року – восени був дембель. Йому вже снилися ліси та озера Полісся. Мріяв, як назбирає грибів, наловить риби, наварить юшки…

Любов накрила молодих людей з головою. Свої зустрічі вони тримали у страшенній таємниці: боялися батьків Ані. Тому обирали найтемніші алеї у парку, кафе на маленьких вуличках. Але ж не даремно кажуть, що закохані нікого навколо не помічають.

– То ти хочеш, як Маринка, в подолі принести? Уже сусідка мені каже, що ти з воякою по темних кутках нипаєш! – гримнув батько, як тільки Аня переступила поріг квартири. Дівчина від переляку не могла і слова мовити. Відтоді їй заборонили після школи виходити на вулицю.

Та хіба це була перешкода для закоханих сердець? Декілька разів їм вдалося потайки перекинутися словом, коли Аня йшла зі школи.

– У суботу мої їдуть на дачу, приходь, – прошепотіла дівчина.

Як же важко Колі було добитися, щоб його відпустили у місто! Він зголосився тричі понаднормово відчергувати на кухні і у призначений день обережно, щоб не бачили сусіди, пробрався у квартиру Ані.

Якими ж солодкими були їхні цілунки, палкими обійми. Вони наодинці, зовсім без сторонніх очей, були вперше.

– Я заберу тебе із собою. От побачиш, тобі сподобається Волинь, – ніжно шепотів Коля на вушко коханій. – А в Луцьку у нас два вузи є. Хоч поступай у пед, хоч у політех.

За любощами молоді і незчулися, як у дверях повернувся ключ. Як тільки батько побачив свою любу донечку в обіймах такого ненависного йому солдата, аж побілів від злості. Якби не мама, яка буквально тримала його за руки, то, напевне, було би горе.

– Геть з моїх очей! Щоб я більше навіть не чув про тебе! А то в міліцію заявлю! Паскудник!

Коли за Миколою зачинилися двері, весь свій гнів він спрямував на Аню.

– А ти… Як ти могла?! Тепер з дому – ні ногою! У школу ходитимеш під моїм наглядом. А як тільки отримаєш атестат, поїдеш до тітки, подалі від цього пройдисвіта.

Дівчина довго плакала, але зрештою змирилася з тим, що більше ніколи не побачить свого коханого. Її ж тепер запруть хтозна-куди, щоб Коля не знайшов. А вона ж його адреси не знає.

Та Микола був впертим. Він став писати Ані листи. Щодня. Підкупив цукерками однокласницю, і та їх передавала. Одне любовне послання перехопив батько. У ньому було стільки ніжності і щирості, що його серце відтануло. «А може, то й справді любов?» – подумав.

– Скажи своєму вояці, нехай приходить у гості. Я його не чіпатиму, – сказав увечері доньці.

Екзамени в столичний інститут Аня того літа провалила. Але не надто цим переймалася, адже вдома вона зможе бачитися з Колею. А поступить наступного року.

Восени хлопець поїхав додому, але перед тим поклявся, що повернеться – і вони одружаться. А вже через місяць Аня зрозуміла, що чекає дитину.

Лист від коханого прийшов за тиждень до Нового року. Він писав, що спочатку поїде на Дніпропетровщину, забере сестру, і вже з нею – у гості до Ані: «Свататиму тебе, моє сонечко».

Увечері 31 грудня разом з батьками дівчина поїхала зустрічати хлопця на автостанцію. Хвилини до прибуття автобуса тягнулися надзвичайно повільно. «Ось він, нарешті», – полегшено зітхнула Аня. Та її радість танула з кожним пасажиром, який виходив. А коли за останнім зачинилися двері, з очей покотилися сльози. «Як же так? Він же обіцяв… У мене буде такий же безбатченко, як і в Маринки…»

Тато з мамою втішали доню, та марно. Вони повільно попленталися додому. Треба ж зустрічати Новий рік. Хоч настрій був не святковий.

І раптом Аня відчула, як її підхопили на руки і закружляли під снігопадом. Це був її Коля! Він щасливо всміхався і міцно притискав дівчину до себе.

– Вибач, кохання моє! Ми спізнилися на той клятий автобус!

Уже за келихом шампанського Коля із сестрою, перебиваючи один одного, розказували, як добиралися попутками, аби встигнути до Нового року. А це було ой як непросто! Як-не-як, а майже 400 кілометрів. Три машини змінили.

Зате коли вони одружилися, у їхній сім’ї була своя новорічна історія.

Автор – Марта ДИМИДІВСЬКА, за матеріалами видання “Вісник”

Фото ілюстративне спеціально для Особлива