В затишку, біля кухні, на трухлявій лавці сиділа старенька. З новим хрипучим зітханням вирвався важкий зойк в старої самотньої жінки. Обхопивши голову руками намагалася стримати Одарка гіркі ридання, що дyшили їй горло, стискали грyди

В затишку, біля кухні, на трухлявій лавці сиділа старенька. Її сірі очі, що наче вицвіли від тягаря прожитого часу, повнились смутком.

– Залишились, Сірко ми з тобою вдвох, – зітхнувши промовила баба Одарка до собаки.

Ніби щось шукаючи, погляд старенької без перестанку блукав по великому занедбаному подвір’ї. Джерело

– Нене! Ой як же швидко все минає, – буркотіла сама до себе стара, перебираючи в сухих руках хустину.

Перед очима баби Одарки, немов кадри з кінофільму, рябіли спомини, які відносили її далеко-далеко – в минуле…

Саме на цьому батьківському подвір’ї вона, маленькою крихіткою, росила свої тендітні ніжки в м’якому спориші. А на місці Сіркової будки росла величезна тіниста груша, що на її дужих гілках батько завжди майстрував дитячі гойдалки.

Маленька Одарка годинами могла тут гойдатись вниз-вгору, вгору-вниз і так безперестанку, аж поки її матуся не гукала всю велику родину за обідній стіл. Першими починали їсти батько, що завжди освячував їжу благоденною молитвою, та старші брати Одарочки, за ними мама та сестри. Які ж смачненькі страви були на тім столі, що їх так дбайливо приготували ненині натруджені руки!

А ось ще один спомин – як всі гуртом будували величезну простору світлицю для великої родини. Важко було переносити тяжкі будівельні матеріали юній дівчинці, та батькам про це ні слова жалоби, адже просторий дім потрібен для того, щоб в Одарочки з сестрами була власна кімната.

А потім… про це баба Одарка силиться не згадувати, та чорною хмарою лізуть перед очима спомини гoлоду, вiйни, смeрті. Полинули у воронку лихоліття її батько, брати та сестри… Зосталася дівчина з хвopою матір’ю та двома маленькими братиками на руках.

Саме тоді Дарина дізналася що таке справжня непосильна праця, яка топче молодість, від якої в’яне юність… Тяжка робота в колгоспі, догляд за матір’ю та братами, й незчулася Одарка як змарніла краса її дівоча, як осунулися плечі, посіріли, колись зманіжені, руки. Тому й здивувалася, коли прийшов сватати її стрункий та міцний красень – Григорій.

– Навіщо я тобі потрібна? – дивувалася жінка.

Люблю тебе, Дарино, ще з дитинства. Не можу дивитись як плинуть твої роки найкращі… – всміхаючись мовив парубок.

А невдовзі й весілля справили, перейшов чоловік в Одарчину світлицю жити. Розквітла трояндою молодиця поруч зі своїм господарем. Брати повиростали, ось де помічники були! Прийшло до ладу їхнє затишне просторе обійстя.

Згодом й діточки пішли, благословив Бог це подружжя двома синами. Так і жили, душа в душу, важко працювали, ростили діточок, раділи кожному новому дню, допомагали рідним…

З новим хрипучим зітханням вирвався важкий зойк в старої самотньої жінки. Обхопивши голову руками намагалася стримати Одарка гіркі ридання, що дyшили їй горло, стискали грyди.

За що? – питала в небесної блакиті бабуся. Сльози рясним намистом оздобили її впалі щоки, й спадали водоспадом на сухі її руки.

Гірко й невтішно плакала стара, бо випало на її долю найважче – побачити смepть коханого чоловіка, дивитись, як один за одним тpaгічно пішли з життя ще молоді сини. Тягарем впала на старечі плечі загuбель улюбленого онука… Поглядом, сповненим жалю, подивилася на своє подвір’я Одарка:

«Де, ж ти є, мій любий господар? Де ж ви є, мої прекрасні синочки, мої рідні й близькі люди? На кого ж я зосталася? Куди ж ти хилишся, наша світла й затишна домівка, де подівся густий та родючий гостинний садок? Хто ж подасть кухоль води перед смepтю? Нікого, нічого, все пройшло», – ридання виривались з новою силою.

– Світлано! А хто то плаче? – питав прохожий чоловік в Одарчиної сусідки.

– Та воно мені потрібно? В мене своїх проблем вистачає! – обмахнулася молодиця.

– Може допомога бабці потрібна? – надокучав прохожий.

Читайте також: «Вам допомогти?» – непевно звернулася я. «Собі помагай! Кypва!» – у відповідь почулася лайка. Голос видався мені занадто знайомим і я підійшла ближче до чоловіка. У товстуну я ледь упізнала свого Славу, з яким нас розвела доля

– Облиш! На всіх старців життя не вистачить допомагати! Йди собі! – гукнула сусідка.

Почав гавкати Сірко. Важко, ледь-ледь переставляючи ноги почимчикувала Одарка в хату, просити в Бога милосердя, щоб прийняв її випалену гopем тліючу дyшу.

Заростало буйним бур’яном колись доглянуте подвір’я, чудовий садок, хилилася від часу старенька розколота хата, впав на занедбаний виноградник гнилий дерев’яний тин. Заростало бур’яном людської байдужості Одарчине життя… Сутеніло.