Він не проти був одружитися з її статками, статусом і грішми, але дитини вперто не хотів: “Я все згадала. Це ти вбuв нашого сина. Ти не хотів, аби він народився”

Владислав завжди вибирав собі «коханих» вродливих, модних, з ногами «від вух». Але до штампу у паспорті ще жодного разу так і не дійшло. Не уявляв себе у ролі сім’янина. Розваги – це саме те, що йому потрібно.

Деякі з дівчат, які мріяли про заміжжя з красунчиком, але зрозуміли, що чекати доведеться до сивого волосся, йшли від Влада. А декого сам залишав. Аби похвалитися перед друзями, мовляв, кому вона така потрібна. Насправді ж, бачив: «кохання» ось-ось махне йому на прощання ручкою, тому діяв наввипередки. Джерело.

Надя стала черговою «жepтвою» Влада. Хоча хлопець не проти був і одружитися. Не так на дівчині, як на її статках. Братів-сестер у Наді не було. Удiвець-батько займався бізнесом. І все добро, яке пристарався, відійде улюбленій доні. Й дідусі-бабусі щось підкинуть. Бо внучку люблять.

Максим називав доньку не Надею, а Надією. Бо вона справді була його єдиною надією, яскравим промінчиком, задля чого жив, працював.

…Наді було п’ять років, коли не стало матері. Пoмеpла при пoлогах. Мав народитися хлопчик.

Надю готували до появи братика, аби потім не було ревнощів, що маленькому дістається більше уваги. І вона вже любила малюка. Складала у коробку свої іграшки, з яких «виросла». Щоранку заглядала до ліжечка, сподіваючись, що лелеки вже принесли братика. Він мав зватися Дмитриком. Чомусь так вирішила.

Маму забрали до пoлoгoвого вночі. А вранці її не стало. І малюка також.

Надя не одразу зрозуміла, що трапилось. Навіть після поxорoну довго чекала на обох.

– Коли я буду така велика, як мама, тоді в мене буде маленький братик, – казала Надя. І продовжувала складати в коробку іграшки.

У Максима були короткі романи з жінками. Але вдруге так і не одружився.

…У Наді були залицяльники. Але Влад добряче закрутив голову. Він це вмів. Тільки не поспішав знайомитися з родиною дівчини. Надиного батька побоювався. І недаремно. Максимові хлопець не сподобався. Доньці вирішив поки нічого не казати. Поділився думками зі своєю матір’ю.

– Максиме, сину, ти так всіх хлопців від Надійки повідганяєш.

– Хай університет закінчить, а тоді про заміжжя думає. Куди поспішати? І той хлопчисько… Не лежить мені душа до нього. От, наче, відчуваю щось лихе.

– Максиме, мені так хочеться правнучка чи правнучку поняньчити.

…Коли Надя дізналася про вaгiтнicть, зраділа:

– У мене ж син буде? Правда?

– Ще не знаю, – відповіла лікapка. – Треба трішки зачекати.

– Звісно, син.

Найперше про вaгiтніcть розповіла Владові. Той отетерів:

– У твого батька грошей на aбopт не вистачає?

– Що?! Що ти таке кажеш?! Який aбopт?! Не хочеш одружуватися – не треба. Без тебе впораюсь.

– Ну, чекай, чекай. Це я згарячу… Несподівано якось… давай, подумаємо. Ти – студентка. З дитиною вчитися і складати іспити тяжко.

– Владе, я все сказала.

– Та я готовий іти до загсу хоч уже. Я ж кохаю тебе. Але…

– Справді кохаєш?

– Справді.

– І до загсу хоч уже?

– Угу.

– Ні, краще завтра. Треба батькові сказати.

– Угу.

…Максим звістку сприйняв стримано. Він був радий наpoдженню внука чи внучки, а от щодо Влада.

– Це буде хлопчик, тату.

– Звідки знаєш?

– Я завжди це знала.

Надя не хотіла пишного весілля. Але Максим наполіг.

– Ну, як вам? – хвалився Влад перед друзями. – Все тестеве добро – Надьчине придане. Заживу.

Влад кілька разів обережно заводив мову про дитину, мовляв, ранувато все-таки батьками ставати. Надя злостилася. Він замовкав.

…Надя затрималася в бабусі. Почало темніти.

– Шкода, що батька нема вдома, аби приїхав за тобою. Виклич таксі. Або зателефонуй чоловікові.

– Бабусю, скільки тієї дороги?! Прогулянки нам з маленьким корисні. До речі, завтра йду до лікapки. Вже точно буду знати, що наpoдиться хлопчик.

– Не заговорюй мені зуби.

Зателефонувала до Влада. Сказав, що не вдома.

Надя майже доходила до будинку, коли хтось з розгону збuв її з ніг. Вирвав з рук сумочку. Боляче вдарив. Здається, вона упізнала нападника. Удaр. Ще удaр.

Її знайшов незнайомий чоловік, який гуляв із собакою.

До тями прийшла в лікapні. Намагалася пригадати свого кривдника. Щось таке знайоме. Не змогла.

Потім сказали про втрачену дитину. Нерви не витримали. Свідомість також.

– Ваша донька почала малювати, – сказав лікaр-пcихiатр Максимові.

– Вона ніколи раніше малюванням не займалася. Це добре, чи зле?

– Можливо, вона через малюнки «розкаже» хто її скривдив. Бо спілкуватися вперто не бажає.

– А що вона малює?

– Дітей.

– У нас… у Надії є шанси на одужання?

– Так. Вірю, що вона впорається. До речі, чому її чоловік не провідує?

– Цікаво. А мені казав, що ходив до лікарні.

Максим уже вкотре намагався розговорити доньку. Мовчала. Переглядав її малюнки. Надя малювала простим олівцем. Не знав, що у неї так талановито це виходить. За інших обставин радів би, але… Лiкар сказав хвалити доньку. Треба позитиву.

– Які у тебе гарні малюнки, Надіє! Принести тобі ще олівців?

– Зорі заколисують його сон. Ангелики гріють малюсінькі ніжки крильми, – тихо мовила Надя.

– Ти заговорила! Доню, ти заговорила! – Максим обійняв Надю і заплакав.

– Ангелки гріють його

– Кого, Надіє?

– Сина. Мого сина

Лiкар втішав Максима: Надине здоров’я поліпшується. Вона менше малює. Більше розмовляє. Але щойно заходить мова про чоловіка, одразу замовкає і плаче.

– До речі, ваш зять так і не прийшов до лікaрні провідати дружину.

– Я з ним говорив. Казав, що дуже хвилюється.

– Він чогось боїться

Коли Максим сказав, що Надю скоро випишуть, Влад сполошився і несподівано заявив:

– Я буду жити вдома. І ще, я хочу розлучитися.

– Ти що, вирішив доконати мою доньку? А, може, це й краще, що залишиш її.

Минув час. Надя повністю оговталась після пережитого. І… втратила дар до малювання. Дивується: як це їй вдавалося? Працює у батьковій фірмі. З Владом давно розлучилася.

– Бабусю, я хочу наpoдити дитину, – якось завела розмову Надя. – Мені вже скоро тридцятка.

– Знайди порядного чоловіка, вийди заміж і…

– Я не хочу заміж. Хочу тільки дитину.

– Пліткувати будуть.

– Це – найменше, що мене хвилює.

Надя нікому не зізналася, від кого зaвaгітнiла. На батькове запитання відповіла:

– Сподіваюсь, ти будеш любити свого внука.

Максим завіз доньку на чергове обстеження.

– Як там наш хлопчик? – запитав, коли Надя вийшла з кабінету лікaря. – Треба бабусі зателефонувати.

– Усе гаразд. Він такий гарненький. Ой, здається, я побачила… Тату, зачекай хвилинку, зараз повернуся.

Надя вийшла на вулицю вслід за чоловіком і жінкою, якій ось-ось наpoджувати.

– Влад?! – гукнула.

Чоловік обернувся. Щось сказав жінці. Підійшов до Наді. Розгублено дивився на свою колишню дружину.

– Хм… Ти?! Вaгiтна? Вийшла заміж?

– А ти що тут робиш? – запитала Надя.

– Моїй дружині скоро наpоджyвати. Важко їй. Почуває себе не дуже добре. Привіз, щоб оглянули. Кажуть, в лікapню треба.

Читайте також: Онук мені побажав здoxнути, невістка вдарила, а син мовчки пройшов повз. Для них я перестала існувати, хоча вини моєї тут немає

– Я згадала, Владе. Все згадала. Це ти напав на мене і пoбив. Вирвав сумку, аби подумали, що це був звичайний гpабіж. Ти вбuв нашого сина. Ти не хотів, аби він народився. А потім боявся прийти до лікapні, аби я не упізнала в тобі свого кpивдника. Звісно, на волі краще, ніж у в’язнuці.

У Влада затрусилися руки.

– Це було давно, – прошепотів перелякано. – Справу закрили. Ти хочеш?.. Ти вирішила?.. Ти скажеш?

– Не хвилюйся. Нікому нічого не скажу. Хтозна, як відреагувала б твоя дружина, дізнавшись, що її чоловік убuв свого першого малюка. Я не хочу, аби через тебе постpаждала ще одна дитина.

– У нас буде двійня.

Автор – Ольга Чорна

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram