“Вітька зі своєю колишньою водиться, а тебе шкода виганяти, бо з села продукти возиш”

Назустріч Лесі ступало ангелятко. У білій одежині, з усмішкою. З букетиком суниць. «Це – тобі», – прошелестіло неземне створіння.

Леся прокинулася. До ранку далеко. Проте сон відлетів разом з маленьким дивом. Здавалося, у кімнаті витав невловимий запах суниць. А за вікном квітла весна.

Коли Лесі снилися подібні сни, знала: це – або попередження, або добрий знак.

Сільські дітлахи любили смакувати суницями у невеликому ліску. Леся збирала ягоди для Яринки. Старша сестричка занедужала. Леся не розуміла, про що розмовляють старші, але бачила: мама і бабуся плачуть, коли згадують Яринку. І медичка часто заходить до їхньої оселі. Й не жартує, як раніше.

Леся поклала на траву суничний букетик. І раптом Світлана, яку всі кликали Свєткою, наступила ногою на Лесині ягоди.

– Ти ти – дівчатко не спромоглося на більше слів.

Свєтка засміялася, показала язика і полетіла… Леся з пом’ятими ягодами і сльозами пішла додому.

– Ти повинна пробачити Свєтці, – Яринка витирала заплакане личко сестри.

Бабуся Текля також заспокоювала малу і багато разів повторювала слова «простити», «пробачити»… Проте Леся розуміла: пробачати важко.

– Я пoмру, – якось мовила старша сестра. – Лисеня, я буду твоїм ангелом.

– Ангели на небі.

Яринчині очі наповнилися слізьми.

– Ангели вміють плакати?

– Вміють

Яринки не стало. А Леся на все життя запам’ятала потоптані суниці й те, що потрібно прощати…

Лесине особисте не складалося. Міська чоловікова родина зневажливо ставилася до сільської невістки. Хоча, Леся закінчила інститут, мала гарну роботу.

– Давай, винаймемо квартиру, – просила Віктора, чоловіка. – Не любить мене твоя мати.

– Не смій про мою маму погано говорити! – злостився Віктор. – Чому я маю йти в чужу хату, коли є своя?

Якби у них була дитина, може б, Віктор погодився. Заводила мову про маля. Відмахувався: рано про дітей думати.

Якось перестріла Лесю сусідка Катерина Пилипівна.

– Зайди-но до мене, дитино, – мовила пошепки. – Не хочу видатися пліткаркою, але вислухай. Вітька зі своєю колишньою пасією зустрічається. Твоя свекруха обмовилася: шкода тебе виганяти, бо з села продукти возиш. І роботяща.

Завела мову з Віктором про його колишню пасію. Він лише кинув:

– Чоловікам треба прощати маленькі флірти.

Леся пішла від Віктора. На роботі знали, що колишній підгулював. Проте пліткували:

– Треба було терпіти. Хіба він один наліво ходить? Заради квартири можна закрити очі.

Поселилася в гуртожитку. За кімнату треба було чимало платити. Помешкання в гуртожитку, який за документами гордо іменувався «готелем», вважалися «покращеного типу». Мабуть, тому, що в кімнатах були старі телевізори і такого ж віку холодильники. На те, що підлогу «їв» грибок і протікав дах, уваги не звертали. Час від часу адміністрація підвищувала плату за «покращений тип».

Лесиних заробітків не вистачало. Звернулася з проханням підсобити до керівника Миколи Андрійовича. Погодився. Але колективу не сподобалось, мовляв, чому ми повинні платити Лесі за готель?

– Вона чудовий спеціаліст, – заперечував дехто.

– Це не означає, що маємо фінансувати їй житло, – переконували «правильні».

Врешті, колектив зібрався і майже одноголосно вирішив: більше Лесі не виділятимуть гроші на оплату помешкання. А щоб в адміністрації «готелю» не виникало претензій, вона чимшвидше повинна звідти вибратися. Шеф розвів руками: з колективом сваритися не хотів.

– Куди ти тепер? – запитав.

– Можна, я речі потримаю на роботі? Їх у мене небагато.

– Та ради Бога.

Двох «активістів» виселення попросила допомогти перевезти пожитки. Іван, який добряче приклався, аби позбавити Лесю кімнати, аж свиснув, коли побачив «апартаменти».

– Іване, не топчися по підлозі, вона ледве дихає – грибок «доїдає». Проломиш, а мені – проблеми, – попередила Леся.

Іван з Юрком переглянулися.

– Пробач, – промимрив Юрко. – По-дурному вийшло. Казали, ти мало не в хоромах живеш. А тут таке.

– Куди везти речі? – запитав, ховаючи очі, Іван.

– На роботу!

На роботі деякий час і ночувала. Зсувала стільці, стелила зимове пальто, накривалася осіннім. Дехто з колег співчував, перепрошував.

У старому храмі пахло ладаном і спокоєм. Ангелятко на іконі скидалося на те, яке прилітає в її сни. А ще воно було трішки схожим на Яринку. «Я втомилася прощати, – шепотіла ангелику. – Як далі жити?». Сині оченята небесного дива посміхнулися. А, може, їй здалося.

У найманому помешканні жила разом з пенсіонеркою-господинею. Тітка Поліна часто хворіла. Тому й погодилася взяти квартирантку, аби хтось був поруч.

Організація придбала три квартири для працівників. Ділили їх з криками і прокльонами. Коли зайшло про Лесю, вердикт був однозначний: сім’ї не має, то поки може без житла обійтися.

Заснула зі сльозами. У її неспокійний сон знову прилетіло янголя.

Тамара, Лесина одногрупниця і подруга, збиралася за кордон на заробітки. Кликала в європейську країну й Лесю. Трохи повагавшись, погодилася. Після кількох років закордонної праці купила квартиру.

Під час відпуски зустріла колишнього шефа.

– Повертайся на роботу, Лесю. Я завжди цінував тебе. А за гуртожиток і квартиру пробач. Не по-людськи вийшло.

– Пробачила, але не забула. За пропозицію дякую. Я подумаю.

Через тиждень переступила поріг нової-старої роботи.

– Коли новосілля? – цікавилися співробітники.

– Новосілля? Його в мене колись вкрали. Тепер це вже не свято.

– А ти стала жорсткою, – мовила одна з колишніх, начебто, подруг.

Колектив готувався до ювілею. Шеф запросив свого колишнього армійського товариша зі столиці. Той якраз мав у їхньому місті бізнесові справи.

– Лесю, маю прохання. В готелі зупинився Антон – товариш. Поїдь з моїм водієм і привези його в ресторан. Він може і своїм авто приїхати. Але яка забава, коли ти за кермом? І не сприймай всерйоз його іронії. Він майстер жартувати.

– Антон Тарасович, – представився шефів товариш. – Ви – секретарка Миколи Андрійовича?

– Співробітниця.

– Угу – видав Антон Тарасович і після цього всю дорогу мовчав. Лесі відлягло від серця: не треба було відбиватися від жартів багатого й самозакоханого павича.

На забаві Павич Тарасович, так нарекла гостя Леся, хвоста не розпускав і понтів не розводив. Незаміжнє жіноцтво кидало на нього зацікавлені погляди, зважаючи на відсутність обручки. Вимагали від музикантів оголосити «білий танець».

На святкуванні Леся особливої радості не відчувала. Тому вирішила подякувати шефові за забаву й відкланятися.

– Миколо Андрійовичу, мушу піти. Голова розболілася.

– Я також поїду в готель, – мовив Антон Тарасович. – Втомився після дороги і ділових перемовин. Завтра зустрінемось, Миколо. Можна ще раз твоїм авто скористатися?

– Лесю, відвези гостя до готелю, а потім водій підкине тебе додому.

– Ви не любите свят? – запитав Лесю Антон Тарасович.

Знизала плечима.

– У вас спокійно вечорами. Не те, що в столиці. Шум, гамір.

Ствердно кивнула головою.

– Зупиніться! – мовив Антон Тарасович до водія. – Ми пройдемося. Вашу пасажирку додому відвезе таксі.

– Ви не запитали моєї згоди на вечірній променад, – роздратовано мовила.

– Будь ласка, не відмовляйтесь.

– Микола Андрійович казав, що ви – жартівник. А ви

– Життя мене пережартувало.

Антон Тарасович розповідав про армійську службу з її шефом, про свій бізнес. Про родину сказав коротко:

– Дружина хотіла мати власну справу і незалежність. Ми розлучилися. Вона успішна бізнес-вумен.

Леся нагадала, що вже пізній час.

– Сім’я зачекалася?

– У мене її немає. Просто, втомилася.

– Дякую за вечірній променад. Давно не ходив ось так з незнайомою жінкою.

Антон Тарасович то засинав, то прокидався. Швидше б ранок. Хотів поспілкуватися з Миколою. І побачити Лесю. Вона не схожа на його колишнє велике кохання і розчарування на ймення Аврора. Дружина гордилася своїм іменем і вродою. Богинею ранкової зорі нарекли Аврору древні римляни. Він обожнював свою дружину.

Леся задрімала. Приснилася Яринка у святковій сукеночці, яка потім дісталася Лесі. Поруч стояв чоловік. Його обличчя видалось знайомим. «Я буду твоїм ангелом ангелом», – шепотіла Яринка. Раптом замість сестрички з’явилося янголятко. Простягнуло пучок суниць. Вона торкнулася його.

Читайте також: “Мамо, ми з братом вирішили одружитися” – від почутого я впала, ноги просто не тримали

Антон і Леся щороку приїжджають зі столиці на святкування дня народження її колишньої організації – прохання Миколи Андрійовича. Після забави влаштовують променад вечірнім містом, заходять до старого храму.

– Лесю, твій ангелик щоразу дивиться по-іншому. Чи мені здається?

– Він особливий. І більше не сумує.

А в Лесиному колишньому колективі не перестають заздрити, що нарешті вона стала щасливою.

Автор – Ольга ЧОРНА

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram