«Дивно, — думала я, збираючи валізу. — Ти ж начебто хотіла онуків … «Мама штовхала тапком валізу, хоча вона була ні в чому не винна. Мені було 22 і в подoлі принести було вже саме час. Мені було шкода маму, але жити окремо від неї було моєю мрією.
І я переїхала. Зрадниця. Мамі не було кого годувати і виховувати. Вона злилася на мене за це. Вона намагалася замінювати мене сусідами. Але вони виявилися егоїстами, як я: дозволяли себе годувати, а виховувати — ні. Захлопували двері, і справа з кінцем. Мама почала хвоpіти. Маніпулювати здоpoв’ям і самотністю. Я легко піддавалася на маніпуляції. Моє райдужне сімейне життя було затьмарене маминим сyїцидaльним настроєм, її кинутими трубками і запахом валoкоpдина в передпокої.
Я вирішила, що мамі потрібен новий об’єкт любові, який буде «тріпати їй нерви», як я до зради. Тобто до заміжжя.
— Завтра поїдемо на ринок і купимо мамі кошеня, — оголосила я вирок чоловікові. Я його виховувала і годувала, як мама — мене. Він не заперечував: його рот був повний борщу і вінегрету. Коли ти з 17 років живеш один, харчуєшся магазинними пельменями і газованою водою, заробляючи виpaзку до 20 років, а потім раптом в твоєму житті з’являється довгонога фея борщів і вінегретів, то перший час, поки не наїсися, взагалі не хочеться заперечувати. Тільки плямкати і просити добавки.
Вранці, до суботніх заторів, ми поїхали на ринок, де в той час можна було купити домашніх вихованців. Вже при вході в великий критий павільйон, де пахне гноєм і шелестить голос тварин, у мене закрутилася голова. Спочатку я вирішила, що це від голоду: в той момент я модно худла і примусово замість їжі пила кефір. Але через пару хвилин я зрозуміла. Голова крутилась від іншого.
Від концентрації благання і самотності. Воно тут продавалося прямо в коробках, воно нявкало, і гавкало, і пищало, і кудкудакало, воно молило про пощаду, про комфорт, про захист, про любов … Я не знала нічого про кішок і їх породи. Хотіла збірний такий образ кошеня: з красивою довгою шерстю, висловухого, хвіст пензликом, плямистий і сфінкс. Не можна так, та? Голова крутилась нестерпно.
Мені захотілося відкрити всі двері навстіж, крикнути продавцям «Руки вгору!», а живності крикнути: «Біжіть, я їх затримаю!» Але я так не зробила. Я понуро йшла крізь стрій, і тварини, які продавалися, проводжали мене приреченими поглядами.
— Давай звідси підемо, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Нуууу, давай ось цю купимо, — я тицьнула пальцем в першу-ліпшу кішку. На мене осудливо дивилася втомлена, пропалене, безстрашна плямиста морда з виразом обличчя «Чого треба?» Мамі — якраз. Будуть воювати. І мамина енергія буде йти в потрібне русло, минаючи хвороби. — Скільки коштує? — запитала я продавця.
— 6000.
— Скільки? — очманіла я.
— Це бенгал! — пояснив продавець. Я не знала, що таке бенгал, зрозуміла, що це або порода, або лайка, типу «Це — песець!». Я подивилася на чоловіка. Ми обидва, вчорашні студенти, тільки починали свої кар’єри. Наших зарплат вистачало на їжу, комунальні платежі і два рази в місяць — в кіно без попкорну. 6000 — це мій майбутній пуховик на зиму. Ми збирали на нього. Якщо купити кішку, в чому ходити взимку? У Бенгалії?
— Беремо, — раптом кажу я рішуче, чим дивую і себе, і чоловіка.
— Дорого, — протестує чоловік.
— Не треба економити на любові! — обурююся я.
— Любов — штука безкоштовна, — говорить чоловік. — Бездомних кошенят можна любити нітрохи не менше, ніж бенгалів …
— Так, — сказав продавець. — А він ще з родоводом!
— Так, — сказала я. — А він ще з родоводом!
— І хто про нього дізнається? Миші на дачі твоєї мами?
Я розсердилася на чоловіка. За те, що правий. Розвернулася і демонстративно пішла до виходу. В цей момент мені в ноги з-під підлоги кинулося кошеня, сіреньке таке, шерсть клаптиками, чимось страшно наляканий. Замість очей- два блюдця в половину лиця. Я мимоволі підхопила його на руки і почала оглядати ряди в пошуках господаря цього згуби:
— Чий?
— Так нічий. Лишайний весь, приблуда. Викинь геть за ворота, — втомлено дозволив господар бенгала. Чоловік подивився на скуйовджене кошеня.
— Якщо чесно, ось так я і уявляв тещі вихованця, — сказав він.
— Чому?
— Він виживе в будь-якій війні. Йому не звикати. Я виразно подивилася на чоловіка, він кивнув і ми мовчки пішли до машини. Зрозуміли один одного без слів. Кошеня пригрілося в моїх руках і смішно вилизувало лапи, насторочивши трикутні вушка. Мені він подобався, не дивлячись на свою недоглянутість і безпородність.
— Ну що, до твоєї мами? — запитав чоловік про маршрут.
— Ні, його спочатку потрібно в порядок привести, одягнути, причесати, а потім дарувати. А то він зовсім непрезентабельний.
Вдома з’ясувалося, це кошеня — дівчинка. Стрімка і хуліганська. Вона тут же віддерла шматок шпалер в передпокої, повалялася на новому светрі чоловіка, порвала мені нові капрони і показала майже цирковий трюк з стрибання на задніх лапах. Ми взяли над нею шефство. Зводили її в ветеринарну клініку, зробили прививки, викупали в спеціальному шампуні, одягли нашийник від бліх.
За тиждень тюнінгу хуліганка обжилася і працевлаштувалася на посаду милої і штатної гумористки. Вона все робила смішно: смішно їла, гурчачи як пилосос, смішно грала з клубком вовни, смішно лащилася, смішно жувала моє волосся, смішно вартувала нас біля дверей ванної кімнати, смішно спала на спині, довірливо розпластавши свій животик на наших простинях. Вона була такою худою і невагомою, що легко поміщалася на долоньці. Ми її так і звали: Лада. Долонька.
Через тиждень наша хуліганка перетворилася в пухнасту хуліганку. Потрібно було везти її мамі, як задумано. Я анонсувала мамі сюрприз. Ми почали збиратися. Збиралися-збиралися і ніяк не могли зібратися. У мене знову заболіла голова. Чортів кефір. Долонька весело скакала по квартирі, не підозрюючи, що ми приготували їй нову господиню. У неї завжди була купа справ і кілометри шпалер, які потрібно подерти.
Нарешті, ми готові. «Лови її», — похмуро каже чоловік. Він хоче самоусунутися від зради. Ми вийшли в літо. Сіли в нагріту сонцем машину. Долонька важко задихала, подивилася на нас своїми блюдцями і сіла на спину, довірливо підставивши животик для чесання.
— Що, Долонько, жарко мабуть в такій шубі сибірській? — запитала я, поплескавши її за вушком.
— Мамі скажемо, що це порода така, Сибірська … кусюча, — спробував пожартувати чоловік. Але нам було не смішно. Я виразно подивилася на чоловіка, він кивнув, ми мовчки вийшли з машини і пішли додому. Зрозуміли один одного без слів. — Мамі іншу купимо … Долонька стирчала у мене з-під пахви, оглядаючи околиці своїми блюдцями, і не підозрювала, що тільки що отримала постійну прописку.
….
Зараз Долоньці 8 років. Це повноцінний член сім’ї, з паспортом і днем народження (ну, в день покупки). Це наш буркітливий масажер і тренажер відповідальності (усвідомивши, що ми хороші «батьки» для кішки, ми задумалися про дітей). Наш лікар, наше пухнасте ласкаве щастя. Безпородні, вони найвідданіші …
Автор: Olga Savelyeva
