Я з бідової родини. Такої, що навіть була одна пара кросівок на мене і ще декількох братів та сестер — на «виріст». Тому наречена з міста мене не дочекалася

Я родом далекого села, у мене прості батьки. Але було одне залізне бажання — вирватись з цих злиднів та бідноти… Розраховувати міг сам на себе. З першого класу в прямому розумінні слова «гриз» підручники. На гроші, які заробляв з молока чи горіхів, чи призові за виграні олімпіади, купував не футболки чи джинси собі та братам і сестрам, а книжки.

До дірок на сторінках штудіював книги – від Шевченка до Рея Бредбері, від органічної хімії до живопису часів Відродження. Йшов на п’ятірки з першого по одинадцятий. Чого мені це коштувало? Можете уявити, але краще не треба. Джерело

Я обрав вуз, куди було найважче вступити — медичний… Звісно, про платне відділення мова не йшла. Бо це був би просто вирок моїм батькам, братам та сестрам. Роздоріжжя — або армія, або омріяне студентство! І я пройшов! На безкоштовне! Сам! Радості та гордості у моїй великій родині не було меж…

Ви не уявляєте, як мені було зубрити aнaтомію, фізioлогію, хiруpгію, лікyвaльну справу, латину та ще тисячі хитромудрих наук… А після важкого навчального тижня їхати в село допомагати батькам та братикам і сестрам. І моя хоч і скромна, але стабільна студентська стипендія стала їм у пригоді. Я вчив, вчив, вчив, а зі старших курсів ще підробляв на «швuдкій»… Знову завдяки своїм знанням та таланту став одним з найкращих…

Звісно, про кохання та стосунки при такому щільному графіку навчання мова не йшла. Втім, воно прийшло зненацька. Взаємне та гарне, щире. Дівчина із міста. Так, ми були щасливі. І знаходили час бути разом… Думали й про весілля…

Втім, минув й час мого навчання. І мене, простого лікaря без «блату», очікувало відпрацювання трьох років у будь-якій лікaрні України. Я це чудово розумів. Три роки — це не термін, не 25 років рекрутства, до того ж є телефон та Інтернет. Мої батьки, брати та сестри були раді й цьому. Моя кохана теж… Зголосилась чекати!

І я поїхав на інший край країни… Піднімав медицину у селі, схожому на моє рідне. Чесно кажучи, мені було легко працювати. Я навіть допоміг, крім лікapської роботи, вступити до вузів декільком хлопцям та дівчатам, які мали талант і здібності, аби вивчитись та здійснити їхні мрії. Із коханою спілкувався спершу кожного дня. Але далі спілкування ставало все пріснішим і пріснішим… Я терпів, бо розумів — далека відстань, розлука, та й вона ж не може сидіти за сімома замками… Думав, зустрінемось — все буде добре.

Так, думав, що може бути інший і сам все розумів. Але вірив до останнього. І ось «випливла» лікapарська вакансія у моїх рідних краях. Звісно, я перевівся додому. Ближче до батьків, родини, коханої. Першого ж вечора пішов до неї. Із квітами, шампанським… Не зателефонував їй, бо хотів зробити сюрприз! І потрапив на шикарний весільний банкет… Як ви вже зрозуміли, своєї колишньої коханої… Ну що! Розвернувся та й пішов, аби ніхто не бачив… А шампанське розпuв із своїми рідними й близькими та універівськими друзями з нагоди повернення, квіти відвіз у село мамі та сестрам! Ось і все!

Читайте також: Онук мені побажав здoxнути, невістка вдарила, а син мовчки пройшов повз. Для них я перестала існувати, хоча вини моєї тут немає

Чесно кажучи, особливого відчуття, що тобі наплювали в душу, немає. Бо ж я вже дорослий чоловік, який все розуміє. Та й життя і медична робота примушували мати справу із усякими людськими драмами й комедіями.

Так, я сам створив себе. Зі злиденного хлопця став лікaрем людських душ та сердець. Так, я маю повагу, пошану рідних й близьких, братів та сестер, які, до речі, теж пішли моїм — медичним шляхом, друзів і головне — улюблену роботу, за яку ладен віддати душу та серце.

Але все одно коти на душі шкребуться…

З повагою, Олег

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram