Сонце заглядало у вікно кухні, виблискуючи на новенькому каталозі весільних суконь, який Юля гортала вже вдесяте. Вона майже відчувала на дотик шовк і мереживо. Дзвінок від майбутньої свекрухи, пані Марії, розірвав ранкову тишу.
— Юлю, люба, ти тільки не хвилюйся, — голос пані Марії в трубці звучав надто бадьоро, а це завжди був поганий знак. — Ми тут з батьком сіли, порахували… Коротше, ми вирішили скинутись і купити Насті машину. Ну, ти ж розумієш, їй дітей у садок возити, на роботу вічно запізнюється, бідна дитина на маршрутках мордується. Тому, Юлечко, вибач, але весілля треба на трохи відкласти. Гроші ж не гумові.
Юля відчула, як холоне всередині. Світ ніби зупинився.
— На трохи — це на скільки, Маріє Іванівно? — тихо запитала вона, стискаючи край столу. — Ми вже ресторан забронювали. Завтра треба везти завдаток за флористику.
— Ой, ну що ти починаєш! — голос свекрухи миттєво став сталевим. — Ресторан почекає. А Насті машина потрібна зараз. Вона ж рідна сестра твого Олега! Ти що, хочеш, щоб племінники твого майбутнього чоловіка в дощ пішки ходили?
В цей момент у двері повернувся ключ — прийшов Олег. Юля кинула телефон на стіл, залишивши гучний зв’язок.
— Олеже, ти чув? Твоя мама каже, що нашого весілля не буде, бо Насті захотілося новенький кросовер!
Олег зупинився в порозі, розгублено кліпаючи очима.
— Ну, Юль… Мама казала, що Насті важко. Вона ж одна з двома дітьми…
— Важко?! — вигукнула Юля, підскакуючи з місця. — Ми два роки відкладали кожну копійку! Я відмовилася від відпустки, я брала додаткові зміни! І тепер ці гроші підуть на те, щоб твоя тридцятирічна сестра, яка за пальцем об палець не вдарила, каталася з комфортом?
— Ти егоїстка! — пролунав із телефона голос пані Марії. — Ми з батьком теж свої гроші віддаємо! Це сімейна взаємодопомога!
— Це не взаємодопомога, це грабунок серед білого дня! — Юля вже не стримувала емоцій. — Чому Настя не може взяти кредит? Чому вона не може піти на кращу роботу? Чому за її комфорт маю платити я своєю мрією?
— Як ти смієш так говорити про мою доньку? — закричала в трубку свекруха. — Вона — мати! А ти ще ніхто в цій родині! Просто дівчина, яка хоче білу сукню за чужий рахунок!
— За чужий?! — Юля відчула, як на очі навертаються сльози люті. — Олеже, скажи їй! Скажи, що половина суми на весілля — це мої особисті заощадження, які я внесла в наш спільний конверт!
Олег стояв між двох вогнів, дивлячись то на телефон, то на наречену.
— Юль, ну справді, може почекаємо до осені? Мама каже, що Настя обіцяла віддати…
— Віддати? Коли? Через десять років? Ти сам у це віриш? — Юля підійшла впритул до нього. — Вибирай зараз: або ми йдемо і подаємо заяву, як домовлялися, і наші гроші залишаються нашими, або купуй сестрі машину, але тоді й живи з сестрою та мамою.
— Ти мені ставиш ультиматуми? — Олег насупився. — Через залізяку на колесах ти готова зруйнувати наші стосунки?
— Це не залізяка! Це твоя неповага до мене! — Юля схопила каталог і жбурнула його на диван. — Ти щойно дозволив своїм батькам розпорядитися моїм життям. Ти навіть не запитав моєї думки! Ти просто прийшов і погодився!
— Бо сім’я — це головне! — гаркнув Олег. — Мама права, ти думаєш тільки про себе. Насті справді важко!
— Насті важко, бо вона звикла, що ви всі бігаєте навколо неї! — Юля дихала важко і часто. — Знаєш що? Купуйте машину. Купуйте навіть літак! Але без мене.
Вона кинулася до спальні й почала вигрібати речі з шафи.
— Ти що робиш? — Олег забіг слідом. — Юлю, досить цієї драми! Покричиш і заспокоїшся.
— Ні, Олеже. Я не заспокоюся. Сьогодні ви забрали моє весілля, завтра ви заберете мою квартиру, щоб оплатити Насті ремонт, а післязавтра я буду винна в тому, що небо недостатньо синє для вашої родини.
— Не смій ображати моїх батьків! — вигукнув він, почервонівши. — Вони бажають тільки добра!
— Своєму добру вони вже дали раду, тепер взялися за моє, — Юля застебнула валізу. — Маріє Іванівно, ви ще на зв’язку? Вітаю з покупкою. Сподіваюся, колір машини пасуватиме до вашого сумління.
Вона вихопила телефон, натиснула на відбій і виставила валізу в коридор. Олег стояв, заціпенівши від несподіванки. Він ніколи не бачив Юлю такою рішучою.
— Юль, ну куди ти підеш? — його голос став тихішим, з’явилися нотки каяття.
— Туди, де мене цінують більше, ніж зручність твоєї сестри. Завтра я заберу свої гроші з конверта. Тієї частки, що залишиться, якраз вистачить на перший внесок за Настину машину. Насолоджуйтесь.
Двері захлопнулися з таким гуркотом, що, здавалося, здригнувся весь будинок. Юля вийшла на вулицю, вдихнула весняне повітря і раптом відчула дивну легкість. Весілля не буде. Але принаймні тепер вона точно знала, що возити чужі проблеми на своїй спині вона більше не збирається. А машина? Що ж, Настя тепер матиме авто, але втратить братові щастя. Тільки от чи зрозуміють вони це, коли будуть оглядати новенький салон? Юля в цьому дуже сумнівалася.
Минув тиждень. Юля зняла невелику квартиру-студію на іншому кінці міста. Вона змінила замки в пам’яті так само швидко, як змінила адресу. Проте тиша в новому помешканні була оманливою — телефон розривався від повідомлень.
Ранок вівторка почався з візиту. На порозі стояв Олег. Він виглядав жахливо: неголений, у зім’ятій сорочці, з паперовим пакетом із кафе, з якого пахло її улюбленими круасанами.
— Юль, давай поговоримо як дорослі люди, — почав він замість привітання. — Мама на заспокійливих, Настя плаче, каже, що через неї розпалася сім’я. Ти ж не можеш просто так усе закреслити?
Юля навіть не відступила, щоб впустити його всередину. Вона сперлася на одвірок, склавши руки на грудях.
— “Як дорослі люди”, Олеже, — це коли рішення приймаються разом. А ви вирішили за моєю спиною. Настя плаче? Цікаво, вона плаче в салоні своєї нової машини чи ще на зупинці?
— Ми її ще не купили! — вигукнув Олег. — Батько сказав, що поки ми не помиримося, ніяких грошей він не дасть. Юль, ну будь ласка. Настя знайшла варіант — вживаний «Ніссан». Це дешевше. На весілля залишиться, просто воно буде скромнішим. Не в тому ресторані, а десь за містом…
— Скромнішим? — Юля іронічно підняла брову. — Тобто я маю святкувати головний день свого життя під девізом «На те, що залишилося від Насті»? Ти взагалі себе чуєш?
— Та що ти вчепилася в те весілля! — Олег почав закипати, його голос підвищився. — Це просто вечірка на один вечір! А машиною вона буде користуватися роками! Ти просто егоцентрична дівчинка, якій потрібна картинка для Інстаграму, а на реальні потреби родини тобі плювати!
— Реальні потреби? — голос Юлі став крижаним. — Реальна потреба — це операція. Це дах над головою, який завалився. А комфорт твоєї сестри, яка не хоче прокидатися на годину раніше, щоб встигнути на автобус — це розкіш. І я не зобов’язана цю розкіш оплачувати своєю відпусткою, своїми нервами і своїми мріями.
— Ти ніколи не любила мою родину! — крикнув Олег так, що сусіди почали визирати в коридор. — Ти завжди дивилася на них зверхньо! Моя мама хотіла як краще, вона хотіла, щоб ми всі були як один кулак!
— Кулак, який б’є мене по голові щоразу, як комусь із вас щось заманеться? — Юля зробила крок вперед, змусивши його відступити. — Знаєш, що найсмішніше? Я ж справді тебе любила. Я вірила, що ти — мій захист. А виявилося, що ти — просто філія своєї мами. Ти навіть не наречений, ти — кур’єр, який прийшов передати мені їхні забаганки.
— Ах ось як! — Олег жбурнув пакет із круасанами в урну біля ліфта. — Тоді живи сама зі своїми принципами! Подивимось, як ти будемо святкувати своє ідеальне весілля на самоті! Настя хоча б має родину, яка за неї горою, а ти залишишся ні з чим!
— Я вже залишилася з собою, Олеже. І це набагато більше, ніж я мала поруч із тобою, — спокійно відповіла вона.
Він розвернувся і швидко пішов до сходів, вигукуючи щось про «зіпсовану молодь» і «гроші, які дорожчі за любов». Юля зачинила двері.
За годину їй зателефонувала пані Марія. На цей раз без жодних прелюдій про «любу Юлечку».
— Ти — змія, — прошипіла свекруха в трубку. — Ти розсварила сина з батьком. Батько тепер каже, що Олег — ганчірка, бо не зміг втримати жінку. Настя в істериці, бо діти почули ваші крики по телефону. Ти задоволена? Ти зруйнувала мир у нашому домі!
— Мир у вашому домі тримався на моєму терпінні, Маріє Іванівно, — відповіла Юля, готуючи собі каву. — Тепер це ваше безкоштовне джерело терпіння вичерпалося. Купуйте машину, купуйте спокій, купуйте що хочете. Але мій номер забудьте.
Вона натиснула на червону кнопку і вперше за довгий час не відчула провини. На столі лежав той самий каталог. Юля підійшла до нього, взяла маркер і впевнено перекреслила сукню з мереживом. Потім відкрила сайт з авіаквитками.
— Один до Парижа, будь ласка, — прошепотіла вона, натискаючи «оплатити». — І ніяких пасажирів на моїй шиї.
Історія з весіллям закінчилася, так і не почавшись. Але Юля знала: вона щойно купила собі дещо набагато дорожче за кросовер — власну свободу. А Настя? Настя отримала свою машину. Щоправда, тепер їй довелося самій платити за бензин, бо Юлина «спонсорська допомога» назавжди поїхала в іншому напрямку.
Галина Червона
