Залишивши дружину з дітьми 15 років тому, Василь випадково зустрів її і не міг повірити своїм очам.
Василь неквапом ішов парком, насолоджуючись теплими променями травневого сонця. Листя на деревах уже встигло набратися сили й тепер шелестіло від легкого вітерцю. У повітрі витав аромат квітучих яблунь і бузку. Десь удалині чулися дитячі голоси. «Мої-то вже зовсім дорослі», – з легкою смутком подумав Василь, згадавши про свою двійню, Лєру та Дениса.
З того часу, як він пішов із сім’ї, минуло вже п’ятнадцять років. Василь пам’ятав той день, наче це було вчора. Як він зібрав валізу і сказав дружині, що йде. Що більше так не може. Зустрів іншу. Тієї миті йому здавалося, що він чинить правильно. Він гідний любові й щастя. А почуття пройшли – то й що з того? Їхні стосунки давно себе зжили.
Адже колись здавалося, що вони будуть разом… Назавжди. Він, молодий лейтенант, щойно отримав розподіл в інше місто. І вона, студентка педінституту, випадково опинилася в там на практиці. Їхня зустріч була схожа на кадр із фільму. Він, ставний і красивий, у парадній формі. І вона, тендітна й ніжна, у легкій бузковій сукні в квіточку.
Почуття спалахнули. Потім вони з Олею побралися. Ну і як у всіх – сім’я, діти. З’явилася у них двійня – Лєра та Денис. Василь був готовий носити дружину на руках.
Роки минали. З наївного лейтенанта Василь перетворився на досвідченого офіцера. Він звик до суворої армійської дисципліни й чіткого розпорядку. Оля повністю присвятила себе сім’ї. Звичайною домогосподаркою стала. І Василь почав помічати, що між ними ніби виникла прірва. Наче чужими стали, говорять різними мовами.
А потім він познайомився з Іриною. У ній була та свіжість, та іскра, якої так не вистачало Василеві у стосунках із дружиною. Ірина дивилася на нього із захопленням, слухала з цікавістю. Він знову здобув той давно забутий смак життя і поринув у новий роман, як у вир із головою.
Ну і вирішив він – до чого ті їхні стосунки з дружиною? Навіщо мучити себе? Рішення піти далося йому легко. Совість? Ні, совість не мучила. Він адже чесно все сказав Олі. Запропонував обмін, залишив їм квартиру. Що ще треба? Він навіть не намагався уявити, як складеться життя його колишньої дружини. Як вона сама впорається з двома дітьми. Мабуть, знайде собі якогось чоловіка.
З Іриною спочатку все було прекрасно: пристрасть, романтика, побачення. Але з часом ейфорія минула, і почалися суворі будні. В Ірини був зовсім інший характер, не такий, як у його колишньої дружини. Вона була більш вимогливою, примхливою. Ірина звикла жити на широку ногу. Їй хотілося красивого життя, дорогих речей, подорожей. Василь намагався відповідати її запитам. Він багато працював, брав додаткові зміни. Але грошей все одно не вистачало.
Почалися сварки, взаємні докори. Ірина постійно пиляла. Докоряла Василеві в тому, що він мало заробляє. Він же має забезпечити їй гідне життя.
І все одно він від Ірини не йшов. Може, сварилися вони й часто, але й мирилися гаряче. У шлюбі в них навіть з’явилася дочка. Але навіть поява дитини не змогла повністю виправити стосунки в сім’ї. Ірині все було мало.
Василь з усіх сил намагався задовольнити запити дружини, але все було марно. І ось одного разу, повернувшись додому раніше, Василь застав Ірину з іншим чоловіком. А вона навіть не зніяковіла й виправдовуватися не стала. Сказала, що чоловік їй набрид і вона йде від нього. Виявилося, той коханець був багатим бізнесменом. Ірина знайшла, що хотіла…
Василь знову залишився сам. І раптом зрозумів, що багато років тому скоїв помилку. Зруйнував сім’ю заради примарного щастя… Зрадив найрідніших людей – дружину й дітей.
І ось, через стільки років, він знову тут. У цьому парку він колись любив гуляти зі своїми малюками. Скільки всього тут нагадувало йому про минуле! Ота сама лавка, де він спостерігав за дітьми. А он те дерево, на яке намагався залізти Денис, але не зміг.
Василь сів на лавку, заплющив очі й глибоко вдихнув. Раптом так захотілося повернути все назад. Виправити свої помилки. Обійняти своїх уже таких дорослих дітей. Сказати їм, як сильно він їх любить.
Зненацька роздуми перервав чийсь голос.
– Тату?
Василь розплющив очі й побачив перед собою дівчину. Високу, струнку, з довгим русявим волоссям. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, повними подиву й… радості?
– Лєро? – невпевнено промовив Василь, не вірячи своїм очам.
Дівчина кивнула, і на її щоках з’явилися ямочки. Зовсім як в Олі.
– І справді ти! – вигукнув Василь.
З дітьми він давно не бачився. Спочатку він справно платив аліменти, і бачився з ними. Але потім Ірина почала налягати. Навіщо він підтримує «цих». Піддався Василь. Перестав і бачитися, й аліменти надсилати перестав. Та й якось віддалився від цієї теми. Думав, знайде Оля собі кого.
Лєра підійшла ближче й обняла батька.
– А ми тут гуляємо, – вона усміхнулася. – Ти зовсім не змінився, – Лєра присіла поруч із ним на лавку. – Тільки от… – вона доторкнулася до його волосся. – Сивий трохи.
– За п’ятнадцять років можу собі дозволити, – спробував пожартувати Василь, але жарт прозвучав якось вимучено. – Лєро, ти можеш мене пробачити? – тихо спитав він.
– За що? – не зрозуміла Лєра.
– Ну як, за що? За те, що пішов тоді. Не дзвонив, не приїжджав, – насилу вимовив Василь.
Лєра слабко усміхнулася.
– Ми на тебе не ображаємося. Ну, тобто ображалися, звісно, спочатку. Але потім пробачили. Зрозуміли, що так буде краще для всіх.
Василь підвів на неї здивовані очі. Невже діти його пробачили? Після всього, що він наробив? Невже Оля не налаштовувала їх проти нього?
– А як… як мама? – витиснув із себе Василь.
– Нормально, – відповіла Лєра. – Працює в дитячому садку. Дітей дуже любить. Ти ж знаєш.
Лєра помовчала.
– У неї все добре. Є чоловік, – ніби між іншим додала вона.
Ця фраза зачепила Василя. Хто він? Як давно в них усе це? Він сам пішов від дружини, а зараз почувався, ніби його зрадили. Василь внутрішньо всміхнувся. І чого ти чекав? Що вона чекатиме на тебе? Минуло цілих п’ятнадцять років!
Лєра продовжувала:
– А в Дениса, до речі, незабаром весілля. Ти, це, зателефонуй йому. Я номер дам. Може, запросить.
Денису Василь зателефонував. Син відреагував уже не з такою радістю, як дочка. Але все-таки змогли добре поговорити. І Денис Василя запросив на своє весілля. Серце розривалося від суперечливих почуттів. З одного боку, йому дуже хотілося побачити сина, познайомитися з його нареченою. З іншого, він боявся зустрічі з Олею. Боявся побачити її щасливою в обіймах іншого. Та хіба в нього був вибір?
Коли Василь зайшов до залу ресторану, гості вже були в зборі. Грала музика, офіціанти нишпорили між столами. Повітря було сповнене сміхом і дзвоном келихів. Василь почувався трохи ніяково.
– Тату! – почув він знайомий голос.
До нього зі щасливою усмішкою на обличчі поспішав Денис.
– Привіт, сину! – відповів Василь і міцно обняв Дениса.
– Я так радий, що ти зміг приїхати! Ходімо, познайомлю тебе з Катею.
Катя дівчина була гарна. Василь був радий за свого сина. Коли молодята відійшли, чоловік озирнувся навколо. Він шукав очима Олю. І тієї ж миті побачив її. Вона стояла біля вікна. На ній була елегантна синя сукня. Вона майже не змінилася за ці роки. Тієї ж миті їхні погляди зустрілися. Він підійшов до неї.
– Привіт, Оль.
– Здоров був, Васю, – відповіла вона спокійно. Наче й не було між ними нічого.
– Ти чудово виглядаєш.
– Ти теж непогано зберігся.
Вони трохи поговорили про дітей, про все й ні про що. А потім до Олі підійшов чоловік років п’ятдесяти.
– Олю, ти не замерзла?
– Ні, все добре, любий, – вона лагідно усміхнулася чоловікові. – Познайомся, це Вася. Батько Дениса та Лєри.
Чоловік простяг Василеві руку.
– Сергій.
Василь потис чоловікові руку. Отже, в них з Олею все серйозно. Він дивився на щасливі обличчя своїх дітей. На Олю, яка світилася від щастя поруч з іншим. І було йому так млосно, хоч на стіну лізь. Життя, як мозаїка, складається з безлічі шматочків. І часом ми не помічаємо, як своїми руками розбиваємо цю тендітну картину. А потім усе життя шкодуємо.
